To the main menu | to the history page | to the articles list

Перейти у головне меню

Будзей О.

Соборна

Це одна з центральних вулиць міста. Вона пролягла із заходу на схід як одна із сестер-паралелей Нового плану (сьогодні їх від Північної до Південної вулиці маємо аж 20). Соборна з'єднує вулицю Шевченка з проспектом Грушевського та перетинає вулиці Лесі Українки, Огієнка та Гагаріна. Отже, простяглася Соборна всього на 4 квартали. Тож її підсумкові показники дуже скромні: останній непарний номер - 33, парний - 18. До того ж, нинішня нумерація будинків має значні прогалини. Так, зліва після №9 (Будинок зв'язку) одразу ж йде №19 (торговельний комплекс "Центральний" на розі з вулицею Огієнка). Така ж "дірка" є й справа, де після №4 (готель "Смотрич") маємо №12 (колишня "пожежка"). Зате, скажімо, будинок на розі з вулицею Гагаріна (де розмістився виставковий салон історичного музею-заповідника) має №29а. Та й новозбудована і відкрита 4 жовтня 2003 р. крамниця "Ідея" фігурує під №12/1.

Цікаво порівняти сучасний стан Соборної з її станом на початку 1960-х рр. Так, 1962 р. на лівій стороні вулиці було вдвічі більше будинків - від №1 до №47 без пропусків, причому де-не-де на один номер припадало кілька будинків. Зокрема, під №29 тіснилося аж 6 будинків (№№ 29, 29а, 29б, 29в, 29г, 29д). Звісно, це були не звичні нині багатоповерхові коробки, а хатинки, від яких сьогодні й сліду не лишилося. Безслідно вивітрився з вулиці й відчутний тоді, а подекуди навіть ще на початку 1970-х, єврейський дух.

Давня назва вулиці, сформованої в другій половині ХІХ ст., після відкриття 1874 р. Нового мосту - Лагерний провулок. Адже спочатку Новий план обмежувався зі сходу вулицею Лагерною (ця давня назва нинішньої вулиці Гагаріна дожила аж до 1961 р.). І, звісно, куценьку вулицю, що вела до неї, назвали, не довго думаючи, Лагерним провулком.

Олександро-Невський собор зліва від стрілкиТільки на початку ХХ ст. провулку надали статус вулиці, яку назвали Олександрівською. Адже на її початку на високому пагорбі - найвищій точці Нового плану - звівся православний собор Олександра Невського. Він став містобудівною домінантою Нового плану. Спроектували храм архітектори Мойсей БАЛЛОГ та Іван КАЛАШНИКОВ. Ще в серпні 1875 р. для збору коштів на будівництво храму заснували Олександро-Невське опікунство. Але тільки в травні 1891 р., нарешті, урочисто заклали храм. Двічі призначали остаточні дати відкриття собору - 1893 р. (до сторіччя приєднання Поділля до Росії), 1895 р. (до сторіччя утворення в Поділлі самостійної єпископської кафедри). Але освятили храм тільки наприкінці 1897 р. Собор не відсвяткував і 40-річчя: 1936 р. войовничі атеїсти висадили його в повітря.

Олександро-Невський собор зправаЩе одну вагому підставу величати вулицю Олександрівською дало перебування в місті російського імператора Олександра ІІ. 2(14) жовтня 1859 р. він побував на майбутньому Новому плані. Спочатку цар оглянув літній військовий табір у Солдатській слобідці (на місці південної частини нинішніх проспекту Грушевського та вулиці Гагаріна). Саме російське слово "лагерь" пізніше дало назву Лагерній вулиці, а відтак і Лагерному провулку. На жаль, у радянський час про український відповідник "Табірна" не згадали - тож дотягнула Лагерна вулиця аж до вікопомного польоту в космос Юрія Гагаріна. А Лагерний провулок, зникши в одному місці, згодом відродився в іншому й досі "прикрашає" мапу Нового плану (відходить від Північної вулиці паралельно до вулиці Гагаріна).

Оглянувши війська, цар подався на пустир (нинішній майдан Відродження), де довго мовчки милувався чудовою панорамою міста. А далі вислухав пропозицію подільського губернатора Володимира ПФЕЛЕРА збудувати на місці пустиря будинки для канцелярії начальника губернії, губернського правління, всіх присутствій, казенної палати (губернського органу Міністерства фінансів), Кам'янецького відділення Держбанку. "Кращого місця для нового центру Вашого міста годі й шукати", - погодився Олександр ІІ. Правда, після відкриття Нового мосту тут розмістили базар, а присутственні місця - вже радянські (міськком КПУ та міськвиконком) - постали аж 1970 р.

У радянський час вулиці надали ім'я КОТОВСЬКОГО. Григорій Іванович (1881-1925) був відомим більшовицьким військовим діячем, за тодішньою термінологією - героєм громадянської війни. Німці, окупувавши місто, в лютому 1942 р. повернули вулиці давню назву - Олександрівська. Але, звісно, після того, як у березні 1944 р. радянські війська визволили Кам'янець, ім'я Котовського автоматично повернулося до вулиці.

Сучасну назву вулиця набула 1 червня 1992 р., коли міськвиконком очищав Новий план від занадто більшовицьких чи імперських імен. Соборною її назвали в пам'ять про собор, який раніше прикрашав початок вулиці. І ніби навздогін за назвою невдовзі, навесні 1998 р., православний люд узявся відновлювати сам собор.

Олександро-Невський собор зправа Іменувати Соборною вулицю, на якій стоїть собор, є давньою кам'янецькою традицією. Саме так свого часу в Старому місті називали вулицю П'ятницьку, коли соборною була церква Іоанна Предтечі. Пізніше, коли колишній кармелітський костел переобладнали під собор Ікони Казанської Божої Матері, Соборною назвали нинішню вулицю Татарську. Втім, доля обох староміських соборів - старого та нового - виявилася такою ж печальною, як і їх новопланівського побратима - їх теж знищили в 1930-х рр. Тож нинішня Соборна вулиця (вже третя в історії міста) береже пам'ять не тільки про Олександро-Невський, а й про всі кам'янецькі зруйновані собори. Навіть більше: в наш важкий час щоразу нагадує, як важливо берегти соборність України, єдність держави.

У суперечці міських вулиць про те, яка з них є центральнішою, Соборна досить упевнено набирає бали. І якщо проспект Грушевського та вулиця Князів Коріатовичів беруть гору як магістралі з дуже жвавим автомобільним рухом, то Соборна знайшла переконливий аргумент не меншої сили - головна пішохідна вулиця міста. Тим паче, що веде вона до центрального міського ринку. Тож недарма численні крамниці, кафе щедро заповнили Соборну вулицю. Тут знайшли притулок відділення чотирьох банків. На Соборній розташувався готель "Смотрич" (відкрито 1986 р.) і майже на Соборній (боком до неї) - готель "Україна" (збудовано 1960 р.). До речі, готель "Україна" запланували триповерховим, четвертий ж поверх з'явився з ініціативи тодішнього першого секретаря міськкому КПУ Григорія ТОНКОЧЕЄВА, за що бюро обкому КПУ відзначило його... доганою. Про силу Соборної вулиці свідчить й те, що "чорний" вхід до міськвиконкому з її боку давно вже став головним, а задуманий архітекторами та втілений будівельниками парадний вхід з боку майдану - "чорним". І лиш формально адмінбудинок досі приписано до майдану Відродження.

Розпочинається Соборна вулиця... могилою. В ній спочиває 42-річний командир 29-ої гвардійської мотострілецької бригади полковник Михайло СМИРНОВ. Він загинув 30 березня 1944 р. від осколку німецької авіабомби, коли перебував на командному пункті в приміщенні колишньої Маріїнської жіночої гімназії (нині - головний корпус навчально-виховного комплексу №8). Комбрига поховали в північно-західному кутку скверу напроти командного пункту. Після війни на могилі Михайла Семеновича встановили пам'ятник.

Місце знищеного собору посів сквер, який називали то іменем Котовського (за тодішньою назвою вулиці), то іменем похованого в сквері Смирнова. 1937 р. тут звели літнє кафе "Чайка". У центрі скверу встановлювали новорічну ялинку. У північно-східному кутку скверу деякий час діяла крамниця "Квіти". Напівзруйновані кафе та крамницю 1993 р. винесли на приватизацію. Їх придбало ТОВ "Антей" (директор Ігор ТВЕРДОХЛЄБОВ), але потім безкоштовно передало викуплені ділянки церковній громаді відроджуваного храму.

Будинок на розі вулиць Шевченка та Соборної збудовано в другій половині ХІХ ст. Тут розміщувалася міська управа (прабабка нинішнього міськвиконкому). Будинок мав два поверхи. Третій звели в радянський час, коли в 1930-1932 рр. приміщення перебудували за проектом архітектора Чіарова. Майже 4 роки це був найголовніший будинок новоствореної Кам'янець-Подільської області: тут з вересня 1937 р. до травня 1941 р. (доки обласний центр не переїхав до Проскурова) господарював обком КП(б)У. Першим секретарем обкому тоді працював Степан ОЛЕКСЕНКО (1904-1976), з жовтня 1937 р. також - член Особливої трійки УНКВС Кам'янець-Подільської області. У цьому будинку в лютому 1939 р. розпочалася діяльність у Кам'янці-Подільському Григорія Тонкочеєва (1904-1991) - спочатку на посаді секретаря обкому з пропаганди. Згодом він був першим секретарем міськкому КПУ (1953-1962 рр.), головою міськвиконкому (1964-1968 рр.).

Після війни в будинку облаштувався обласний шпиталь для інвалідів Великої Вітчизняної. У січні 1946 р. провідним хірургом цього шпиталю призначили Клавдія ВЕЛИКАНОВА (1906-1981), згодом заслуженого лікаря УРСР. У шпиталі з 1955 р. начмедом і хірургом працював Євген МАЗУРИК (1925-2003) - відомий історик розвитку медицини на Поділлі. 1962 р. шпиталь об'єднали з міською лікарнею.
Тепер у будинку розміщується будівельний технікум. Його кам'янецькі сторінки започатковано в листопаді 1957 р., коли технікум перевели з Києва до міста над Смотричем. Одним з найвідоміших випускників закладу є Анатолій ОВЧАРУК (навчався з вересня 1961 р. до січня 1966 р.) - заслужений будівельник України, у 1998-2002 рр. перший заступник голови Хмельницької облдержадміністрації, а з 2002 р. - голова обласної ради. Упродовж 23 років (з 1980 р.) технікум очолював Анатолій ОНИСЬКОВ, відомий також як автор трьох збірок віршів - "Дивосвіт", "Миттєвості", "Театр життя" (1999-2001 рр.).

11 грудня 1984 р. облвиконком вніс будинок колишньої міської управи до списку пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення.

Поруч з технікумом в окремому приміщенні розташувався його актовий зал. Цей зал на 700 місць власноруч, цеглина за цеглиною, збудували учні технікуму в 1959-1962 рр., про що засвідчує відповідна табличка на будинку. Тут 29 вересня 1963 р. відбувся ювілейний вечір, присвячений 70-річчю байкаря Микити ГОДОВАНЦЯ. Ювіляра приїхали привітати зо два десятки письменників. Серед них Олександр КОВІНЬКА, Федір МАКІВЧУК, Василь ЮХИМОВИЧ, Анатолій КОСМАТЕНКО, Іван СВАРНИК, Володимир БАБЛЯК, Станіслав ТЕЛЬНЮК. А 23-24 лютого 1990 р. тут виступали українські бандуристи з діаспори Віктор МІШАЛОВ, Юліан КИТАСТИЙ, Павло ПИСАРЕНКО. У залі в руках рухівців і їх дітей розвівалися синьо-жовті прапорці та прапори, до офіційного визнання яких ще залишалося два роки. Тут 29 листопада 2002 р., під час святкування 45-річчя технікуму, помер від серцевого нападу професор Подільської аграрно-технічної академії, заслужений працівник сільського господарства України, колишній перший секретар райкому КПУ часів перебудови (1986-1988 рр.) Іван МАЛЬЧЕНКО.

У двоповерховому будинку (Соборна, 3) до 1983 р. працювала остання в місті восьмирічна школа - №7. Її директором у 1972-1982 рр. був Микола ДЗЕНЗЕЛЬ, перед тим (з 1963 р.) - учитель історії СШ №1. 1983 р. приміщення переобладнали під навчальний корпус початкових класів СШ №8. А звільнений №7 у серпні передали новозбудованій середній школі на мікрорайоні Жовтневий.

На розі з вулицею Лесі Українки стоїть триповерховий будинок, а впритул до нього на вулиці Соборній - два двоповерхові. На останньому з них угорі є напис "С.Г. 1886". У доприватизаційний час тут у приміщеннях перших поверхів розміщувалися книгарні "Червона калина" та "Військова книга", спеціалізована крамниця "Філателія". У грудні 1992 р. тут на другому поверсі відкрито шахово-шашковий клуб "Гросмейстер". У шахи можна зіграти й на першому поверсі - у відкритій в липні 2002 р. крамниці-кафе "Ніка".

Будинок зв'язку (Соборна, 9) урочисто відкрито 22 квітня 1982 р. Нині тут розмістилися головпоштамт і центр електрозв'язку №5.

Готель "Смотрич" (Соборна, 4) - перший 12-поверховий будинок у місті. Перших поселенців прийняв на початку 1986 р. - у дні роботи XXVII з'їзду КПРС. Після занепаду готель сьогодні переживає другу молодість. Тут, зокрема, розмістилися редакція приватної газети "Подолянин", місцева телерадіокомпанія, відділення "ПриватБанку".

Були в житті вулиці й виразні дитячі мотиви. Влітку 1972 р. тут відкрили дитяче кафе "Золота рибка" на 90 посадочних місць. Тоді ж наприкінці вулиці з'явився "Дитячий світ", який майже на цілий квартал простягся стрічкою вздовж новозбудованих будинків №29, №31, №33.

Тамара СИС-БИСТРИЦЬКАВ одній з квартир будинку №33 живе відома подільська фольклористка Тамара СИС-БИСТРИЦЬКА, якій 5 вересня 2003 р. виповнилося 90 років. Історико-культурологічне "Подільське братство" видало три збірки зібраних Тамарою Андріївною народних перлин (1992, 1994, 2000 рр.). Дослідницю відзначено найвищою міською відзнакою "Честь і шана".

Будзей О. Соборна // Подолянин, 2004. - 16 січня.