Вернуться в главное меню | к историческим данным | к списку статей

Будзей О., Матвєєв М.

ТА, ЩО СХОЖА НА ЗМІЮ

Веретільниця - це школярка, яка вертиться на уроках?

Звичайно, можна так назвати дівчаток-непосид. Але, насправді, так називають довгу (до 70 сантиметрів) ящірку, яка мешкає на Кам'янеччині. Ящірка встромляє голову в землю і далі швидко-швидко кружляє довкола своєї осі, мов справжнє веретено. Тому й назва у неї відповідна - веретільниця.
У першу хвилину зустрічі з цією тваринкою вона нагадує змію. Але схожість їх лише в тому, що обоє безногі. Всі змії після народження і до смерті (і навіть після неї) не заплющують очей, а веретільниця міцно зажмурює їх, коли риється у землі чи спить. Вона також позіхає після сну, тоді як змії ніколи цього не роблять. У змій немає навіть чогось схожого на вушні отвори: вони безнадійно глухі. У веретільниці ж є малюсінькі, ніби проколоті голкою, отвори-вуха з боків голови, і вони ними чують: повертають голову навіть на слабенький стукіт. Хвіст у змій короткий і гострий, а у веретільниці половина її тіла - хвіст, як вербовий прутик. Якщо за нього схопити веретільницю, вона, як і інші ящірки, двома-трьома рухами ламає його, залишає, а сама тікає. Без хвоста веретільниці живеться набагато гірше. Адже блискуча луска на ній чи то зі спини, чи то знизу однаково гладенька, як поліроване горіхове дерево. Тому повзти доводиться тільки, спираючись на що-небудь боками. На чистій, рівній поверхні веретільниця, як пружинка, ривками кидається то вліво, то вправо, але майже не рухається вперед. Та варто підставити гілочку чи палець, як вона просунеться вперед, витягнувшись на всю довжину.
Всі веретільниці віддають перевагу вологим місцям. І впевнено почувають себе під товстою лісовою підстилкою з листя та хвої. Шлях попереду вони прощупують язиком, який ледь-ледь нагадує зміїний: кінчик його трішки вирізаний, ніби роздвоєний. Його дотик майже невідчутний для слимаків та дощових черв'яків, якими ящірки полюбляють ласувати щоденно. Якщо їй попадається відразу 2-3 слимаки, то цього вистачає на декілька днів. Веретільниці як мисливці дуже повільні, але в їх маленький ротик з дрібненькими зубами можуть попастись навіть жабенята, які сховалися від спеки під лісову підстилку.
Хоч апетит у ящірок і невеликий, але сили у них достатньо, щоб легко вирити нірку. Вона і є їх тимчасовим житлом. Веретільниці залазять всередину, а звідти висувають голову на поверхню і спостерігають. При найменшій підозрі про небезпеку вони ховаються перш, ніж їх помітять. У цих норах веретільниці можуть повзати і хвостом уперед. У таку ж вириту затишну нірку ящірка залазить посеред осені і на всю зиму впадає у сплячку. Правда не сама: тоді веретільниці збираються групами по 20-30 особин.
Раз у рік, навесні, через місяць після пробудження, веретільниці линяють: лусочки, через які не проникає ні вода, ні повітря, стають дибом. Ящірка, ніби хвора, повільно повзе, розшукуючи тісненьку щілину між коренями чи під поваленим деревом, ледве протискується туди, зачіплює поношений і тісний "одяг" і виповзає з нього як із чохла, не вивертаючи по-зміїному навиворіт. Нові лусочки - свіженькі, тоненькі, але достатньо міцні: майже півроку риється веретільниця в піску, землі, а восени її покриття тільки трішечки тьмянішає і залишається неушкодженим.
Веретільниці дуже люблять сонце і годинами гріються на пеньках чи каменях, скрутившись у блискучий браслет. Якщо дні надто спекотні, то ящірки днями не вилазять з нори. Але перед дощем вони завжди виходять на поверхню. За їхньою поведінкою навіть стали передбачати погоду.
Веретільниці анітрохи не бояться мурах і чудово з ними уживаються. А іноді влаштовуються жити прямо в мурашниках, а ті, на диво, їх не чіпають.
Самці веретільниць більші за самок і темніші зверху. А ще по його спині розкидані двома рядками дрібні синьо-фіолетові плямки. Знизу ж усі веретільниці пофарбовані одинаково - в чорно-свинцевий колір. Діти ж одягаються пишніше - у сріблясту луску, з вузькою чорною смужкою на спині. З'являються вони з яєць, які веретільниця виношує в собі, допоки не прийде час лупитися. У кожної матері народжується не більше десяти самостійних, що не потребують навчання, дитинчат. Не всі, звичайно, доживають до дорослого віку. Бо не тільки необразливі, але й майже беззахисні ці схожі на змію безногі ящірки.
На цьому все, до зустрічі з іншими великими і маленькими, короткими і довгенькими дивами Кам'янеччини.

Надруковано: "Подолянин", 26 вересня 2003 р.