Ці люди не люблять, коли з них роблять героїв і не охоче розповідають про результати своєї діяльності. Однак вони щодня захищають гектари лісів від вирубки, парки і сквери – від забудови і вивозять з них тонни сміття.

Життя поставило їх на стежку війни – в Україні масово вирубуються зелені насадження, а забудовники і влада часто нехтують законами не лише держави, але й природи. Це історія про «зелених» активістів та природоохоронні організації. У кожного – свій метод боротьби, але всі вони вже отримали достойні результати.

ВОНИ ПРИБИРАЮТЬ УКРАЇНУ ЗА ОДИН ДЕНЬ

Акцію «прибрати Україну за один день» придумала киянка Катя Стрипко, піддивившись ідею в естонців. Одного дня мешканці цієї маленької прибалтійської країни вийшли на вулиці і зібрали понад 10 000 тонн сміття.

Успіх естонців настільки вразив дівчину, що її вже ніщо не могло зупинити — ні відсутність досвіду організації таких проектів, ні те, що вона ніколи не була еко-активісткою.

«Було важко повірити в те, що я зможу зробити таку велику справу. Я економіст, працюю тестувальником програмного забезпечення в ІТ-компанії. У мене не було досвіду ні в сфері управління, ні в логістиці, ні в PR», — зізнається Катя.

Коли до дівчини приєдналися однодумці IT-спеціаліст Юрій Пивоваренко, бізнесмен Володимир Гаркуша і консультант з соціальних мереж Дмитро Малюта, усе закрутилося. Перші дві акції прибирання вони провели у Києві у 2010 році, а вже за рік 22 тисячі людей вийшли на «суботник» у 55 містах України.

У квітні 2012-го, «Зробимо Україну чистою» подвоїла результат – на прибирання вийшло більше 51 тисячі українців. В останній акції, 20 квітня 2013 року, взяло участь ще вдвічі більше учасників – 140 тисяч людей по всій Україні. Саме стільки вміщає київський стадіон «Олімпійський». За один день волонтери зібрали повний 12-кубовий КАМАЗ сміття.

Проект «Let’s Do it, Ukraine!» став частиною міжнародного громадського руху «Let’s Do it, world!», участь в якому беруть 90 країн світу. На прибирання в Україні виходять цілими офісами (в одній з акцій взяли участь працівники Google і Microsoft), а їхніми спонсорами стають потужні компанії.

Втім, збільшення масштабів прибирання і кількості волонтерів – не головне досягнення активістів. Проект зі збору сміття став прикладом дієвої самоорганізації — тисячі українців об’єднуються не навколо ситуативної боротьби, а заради вирішення актуальних проблем.

«Усе більше людей беруть участь в акціях, витрачають свої зусилля на вирішення цієї проблеми. Це створює ефект підняття самосвідомості: наступного разу ти таки викинеш недопалок в урну, а не на тротуар. Але головна ідея наших акцій – не в тому, щоб постійно прибирати парки і сквери, а в тому, щоб люди стали менше смітити», — розповідає координатор Юрій Пивоваренко.

Юрій Пивоваренко. Фото з Facebook Юрія

Його колега Дмитро Малюта додає, що активізм «багато чого змінює в свідомості».

«По-перше, починаєш розуміти, що тобі під силу дуже багато, твої дії на щось впливають. Нехай це щось невелике, але реальне. Крапля камінь точить. По-друге, позбавляєшся ілюзій що країну можна змінити швидко. Розумієш, що зміна менталітету людей — це завдання на багато десятиліть. По-третє, проживаєш стан «хто, якщо не я?». Це — одне з найцінніших переживань. По-четверте, я отримав досвід організації чогось від А до Я… Зрештою, зрозумів, що мої можливості значно більші, ніж я уявляв», — каже він.

До Катерини і Юрія Дмитро приєднався після першої київської акції, а згодом став координатором прибирань у столиці. Спеціаліст з соціальних медіа швидко знайшов партнерів і розробив медіакампанію ЗУЧ. Колеги Дмитра також називають його автором концепції «проект з нульовим бюджетом» – активісти не витрачають на адміністративні витрати ні копійки.

Дмитро Малюта. Фото з Facebook Дмитра

Юрій Пивоваренко переконаний, що ключовий момент для організації серйозних громадських акцій – пошук однодумців. Наступний крок – чіткий розподіл обов’язків. Перед підготовкою чергової акції координатори зустрічалися раз на тиждень – у чітко визначений день і час.

«Більшість українців – усі в своїх проблемах. Ці люди не знають, чого хочуть і їх важко рухати. Але є одиниці, які запалюють десятки і передають запал сотням, тисячам. Важливо знайти ці «одиниці», щоб вони про вас дізналися. Коли ці люди до вас долучаються, вони отримують додатковий запал енергії і мотивують інших. Це принцип мережі. Насправді багато хто хоче долучитися до важливої справи», — розповідає Юрій.

Ще один важливий етап розвитку проекту – фіксування і вимірювання результатів. Сам процес має бути організований так, щоб будь-хто міг долучитися до участі до нього, витративши мінімум зусиль.

«Активістам треба давати чіткі зрозумілі завдання. Якщо щось незрозуміло, у них знайдеться багато інших цікавих справ», — каже Юрій. Він також переконаний: проблема, з якою пропонують боротися активісти, має бути очевидною для багатьох людей. Доносити важливість ідеї до вузької аудиторії значно важче.

Коли процес чітко організований, а взаємодія з цільовою аудиторією налагоджена, слід згадати про партнерів.

«Ми домовлялися з найактивнішими громадськими організаціями — це і представники «Простору свободи», і «Нової Атлантиди», в містах нам допомагали «пластуни», «демальянсівці». Насправді найбільше енергії, запалу, вільного часу – у молоді. Її треба використовувати», — каже Юрій.

Ще один ресурс, про який радять не забувати активісти – це чиновники. Якщо напередодні першого прибирання волонтерів ЗУЧ під Київміськадмінстрацією намагалася розігнати міліція, то вже після акції влада пішла на співпрацю. Зараз співробітники ЖЕКів у Києві розклеюють оголошення про прибирання та іноді надають активістам техніку.

«Ми прекрасно розуміли, що державні служби неповороткі. Ми не бачили зацікавленості з їхнього боку. Хіба що КП з утримання зелених насаджень у Києві не могло нас не підтримувати, бо ми виконували їхню роботу. Вони надавали нам якусь техніку, граблі, трошки рукавичок, пакетів. Але переважну більшість цих речей ми забезпечували самі. Вони, Слава богу, спротиву майже ніде не чинили», — каже Юрій.

Втім, на допомогу влади волонтери не сильно сподіваються. Їхній проект – колективний і не політичний.

«Усе просто: якщо ми хочемо щось зробити і знаємо, як, то шукаємо інструменти, щоб це було найбільш ефективно. Якщо ми звертаємося до влади і не отримуємо потрібного відгуку, робимо самі. Ми зацікавлені, щоб люди, які хочуть щось зробити в Україні, брали і робили. Тому ділимося досвідом самоорганізації, надаємо інструкції, поради», — каже Юрій.

ВОНИ ВОЮВАЛИ ЗА ДЕРЕВА

Екологічна група «Печеніги» стала відомою на всю Україну завдяки самовідданому захисту парку Горького в Харкові навесні 2010-го. Активісти першими відреагували на спроби влади спиляти сотні дерев для прокладення нової дороги і будівництва готелю. А протягом усього протистояння інформували журналістів і всіх небайдужих про те, що відбувається у парку.

Голова організації Сергій Шапаренко згадує, як швидко тоді розвивалися події: «Печеніги» навіть не встигли зареєструвати у міськраді заявку на пікет — у ці хвилини у парку розпочалася масова вирубка дерев, і активісти вирушили туди.

«У перший день ми змогли загальмувати вирубку за допомогою правоохоронців, на другий день ситуація загострилася — одного нашого колегу забрали в міліцію. Якось протрималися до вихідних, а тоді почали збиратися люди. Решта дій були стихійними», — розповідає він.

З кожним днем людей у парку ставало все більше, ті, хто приходили, додому вже не йшли – залишалися чергувати у наметах. За тиждень до екологів приєдналися тисячі харків’ян. Вони захищали дерева своїми тілами, лягаючи під колеса бульдозерів і відбиваючи атаки нападників «у спортивному».

Найемоційнішим моментом протистояння стали дії альпіністів, які теж приєдналися до протестувальників. Вражаючі кадри тоді демонстрували всі телеканали: люди сидять на маківках дерев, щоб не дозволити їх спиляти. Дехто приковував себе до дерев ланцюгами.

«Весь цей спротив виник з відчаю. Там був беспрєдєл – людей били, вони робили барикади зі спиляних дерев, які стримували важку техніку на якісь секунди. Альпіністи зробили там свій табір і почали тренувати всіх охочих. Ми думали, що така форма протесту зупинить цих бандитів. Але ми помилилися. Всі були свідками, як дерева рубали навіть з людьми. І за це ніхто не поніс покарання», — згадує Олег Перегон.

Біолог за освітою і журналіст за професією після протестів у парку Горького став ще й активістом-природоохоронцем. Разом з іншими захисниками дерев він заснував «Зелений фронт» — природоохоронну організацію, яка тепер бореться не лише з винищенням зелених зон по всьому Харкову, а й з глобальними проблемами екології – незаконним видобутком чорноземів, пісків та сланцевого газу.

Саме створення «Зеленого фронту» багато хто називає головним результатом протистояння у парку Горького. Харків’яни не змогли завадити побудові дороги, втім звести готельно-розважальний комплекс у зеленій зоні забудовники все ж не наважилися.

«Історія з парком Горького показала незрілість харківської влади, міліції. Вони виявилися немудрими, протизаконними, не здатними мислити і домовлятися. Натомість суспільство продемонструвало зрілість і вміння самоорганізуватися. Неправильно думати, що 50 людей – це мало. Навіть якщо є мінімальний протест, значить з містом усе в порядку, у суспільства є шанс рости в правильний бік», — каже Олег Перегон.

Сергій Шапаренко з «Печенігів» переконує, що після парку Горького активістам стало легше боротися з вирубками лісів, а зухвалих спроб «дерибанів» поменшало. Чоловік пишається останньою перемогою своєї організації – останніми роками в «Гомельшанських лісах» не вирубали жодного дерева, хоча така загроза існувала.

Крім того, «Печеніги» допомагають захищати зелені зони активістам з інших міст, наприклад, протистоять забудові Ялтинського заповідника.

Не менш бурхливу діяльність з захисту довкілля розгорнули й активісти «Зеленого Фронту». В організації — близько 100 постійних членів, серед яких — 20 координаторів акцій, які керують певними напрямками. Існує гаряча лінія, куди можуть звернутися харків’яни і повідомити про чергову вирубку дерев.

«Наші результати – це десятки захищених зелених зон у Харкові. Майже одночасно з парком Горького виник проект забудови Рижовського парку. Коли ми тільки взялися за цю проблему, нам казали: «Ви нічого не зробите з таким хамством – там вже все вирішено». Ми підняли документи і виявилося, що все незаконно – землю виділила сільрада, хоча вона належить лісовому фонду. Це була важка кампанія, нам довелося поборотися, але ми перемогли», — розповідає Олег Перегон.

Захист природи для членів обох організацій – це волонтерство. Усі вони працюють в різних місцях, але харківські парки і сквери кинути не можуть.

«Одні люди у вільний від роботи час беруть рушницю і вбивають зайців, інші – збирають марки. Як можна вбивати звірів я не розумію, збирати марки мені нудно. Мені подобається охороняти природу — це і хобі, і кредо», — пояснює Перегон.

ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ ЗАПОВІДНИКИ ВІД ЯНУКОВИЧА

«Справжні активісти – ті, які займаються не однією локальною проблемою, а системними речами, не чекають грантів і достатньо хворі на голову, щоб не звертати увагу на постійні програші», — каже Олексій Василюк.

Вже багато років співробітник Інституту зоології координує найрізноманітніші природоохоронні акції. У вільний від роботи час він – активіст Національного екологічного центру, організації з легендарною історією, яка розпочалася у 1991 році.

«Є три речі, якими пишається НЕЦУ: ми — перша громадська організація, зареєстрована після проголошення незалежності України; у нас працює правило консенсусу, тобто жодне рішення не приймається, якщо не згодні всі; активісти і керівництво працюють на громадських засадах», — розповідає Василюк.

Він жартома ділить організацію на дві «касти» – сіру і зелену. Перша – це люди, які займаються серйозними дослідженнями клімату, енергетики, транспорту, пишуть законопроекти та розробляють інші документи. Друга — молоді активісти, які займаються протестно-лобістською діяльністю. Свої дії вони координують через тематичні Google-групи, активно співпрацюють з журналістами.

До «зелених» активістів належить і Василюк. Разом з колегами він воював за збереження Жукового острова, урочища «Бичок» та за сотні інших «зелених зон» Києва, які віддаються під незаконну забудову. І хоча часто ця боротьба виявляється безрезультатною, Олексій не розуміє, чому більшість людей опускає руки.

«Для людини, яка націлена суто на результат — це галузь суцільних поразок. Щоб займатися охороною природи і отримувати конкретні результати, треба мати якусь надзвичайну впертість. Тому краще фокусуватися на процесі. Для мене охорона природи – це не романтика, не прогулянки в лісі. Це скарги і прес-релізи, ночі за комп’ютером. Мені цікаво копирсатися в усяких бюрократичних дрібницях. Це якась занудна риса характеру», — посміхається він.

Попри часті поразки в судах, НЕЦУ залишається однією з найефективніших організацій у боротьбі за збереження екології. Одна з перемог, якою пишається Олексій – це заборона проведення перегонів на джипах заповідниками Полісся.

У 2011 році команда під керівництвом сина президента Віктора Януковича на 200 джипах планувала промчати двома природними заповідниками і трьома національними природними парками, навіть не здогадуючись, чим це загрожує природі.

«Я ніколи не вірив у те, що сім’ю Януковича можна примусити публічно визнати свою поразку. Але ми це зробили. Коли я дізнався про такі плани, одразу розіслав прес-реліз у ЗМІ, який протягом дня перепостило 3000 людей. Це перемога простих користувачів Facebook», — каже Олексій.

Після переговорів з організаторами і резонансу, викликаного новиною, маршрут перегонів було змінено, а активісти НЕЦУ проконтролювали виконання встановлених правил. Інцидент також змусив Мінприроди заборонити заповідникам і нацпаркам використання авто-мототранспорту на своїй території.

Ще один напрямок, яким активно займаються активісти – це рух проти комерційного використання дельфінів. Попри мораторій на вилов цих тварин, Україна є світовим лідером за темпами нарощування кількості дельфінаріїв. У НЕЦУ стверджують, що дельфіни у них утримуються у неприйнятних умовах, а власники закладів заробляють мільйони на горі людей, які сподіваються дельфінотерапією вилікувати дітей з ДЦП, або синдромом Дауна.

«На сьогоднішній день нам вдалося закрити кілька дельфінаріїв. Це невелика перемога. Скажімо, закрили всі дельфінарії «Цирку Кобзов», але ми думаємо, що нашою активністю скористався «Нерум» (власник дельфінарію «Немо») і просто прибрав конкурентів», — розповідає Василюк.

На законодавчому ж рівні активісти добилися продовження мораторію на вилов дельфінів, а також ухвалення правил їх утримання.

«Все це ми зробили своїми акціями під Мінприроди і безкінечними листами. Коли з’явиться політична воля і система «кришування» дельфінаріїв переломиться, всі вони миттю закриються. У нас є всі аргументи, щоб довести незаконність їхнього існування», — переконаний Олексій.

Не менш активно члени НЕЦУ взялися за боротьбу проти комерційного використання ведмедів, яких часто купують власники ресторанів і готелів для розваг відвідувачів.

Нещодавно разом з організацією «4 лапи» і Мінприроди активісти добилися побудови першого в Україні реабілітаційного центру для ведмедів на базі національного природного парку «Синевир».

«Ми про таке навіть не мріяли, щоб в Україні виник реабілітаційний центр для ведмедів. У нас для людей не завжди виходить щось зробити», — зізнається ще один активіст НЕЦУ Катя Полянська. Саме вона координувала більшість акцій з порятунку ведмедів і з закриття дельфінаріїв.

Дівчина розповідає, як працює їхня ініціатива: активістам повідомляють про черговий факт утримання тварин у неволі (часто це роблять відвідувачі ресторанів, знайомі, користувачі соцмереж), ті готують інформаційний запит або скаргу до екоінспекції. Іноді – просто намагаються умовити власника закладу самостійно передати ведмедя до реабілітаційного центру.

Катя каже, що почала координувати акції з визволення тварин, бо не могла бачити їхні страждання, проходити повз і нічого не робити. «Тварини є частиною величної, живої, таємничої, фундаментальної дикої природи, яка дарує відчуття свободи та вічності. Їх місце в дикій природі», — переконана вона.

Автор: Анна Григораш, УП

Джерело: Українська правда. Життя

Читайте также: