To the main menu | to the history page | to the articles list

Анатолій СКРИПНИК,
науковий працівник історичного музею-заповідника
"Подолянин", 30 січня 2004 р.

КОНТРАБАНДА НE ПРОЙДЕ!

Слово "митниця" добре відоме, передусім, тим з нас, хто з тих чи інших причин прямує до інших держав, тобто перетинає кордон. Яким би видом транспорту ми при цьому не скористалися, нам не вдасться уникнути митного контролю. Людина в уніформі, уважно глянувши на нас, обов'язково запитає: "Зброя, наркотики?.." А ми, в свою чергу, впевненим голосом відповімо, що не веземо. Проте, проходячи через сучасну митницю, мало хто замислюється над тим, що історія цих установ налічує кілька століть.

Митниця - це державна установа, яка контролює перевезення вантажів, особистих речей тощо через кордон, перевіряє документи, стягує мито та інші збори, встановлені державою. Митні установи на Поділлі виникли в XVI ст. завдяки розвитку тут торгівлі. Із становленням міст як основних центрів торгівлі виникають митниці, головне завдання яких полягало у стягненні грошової плати за право вільної торгівлі чи проїзду через певний торговельний центр. У середньовіччі таким центром на Поділлі став Кам'янець. Привілеї, надані ще князями Коріатовичами наприкінці XIV ст., грамоти польського короля Ягайла, молдавського господаря Олександра досягли свого: купцям стало вигідно привозити товари та торгувати ними в нашому місті. Це, безумовно, сприяло розвитку міста, а кошти йшли на будівництво та зміцнення оборонних споруд. В люстрації 1564 р. зазначено: "Мито кам'янецьке, що збирають з купців, які їдуть з Туреччини до Москви, Литви чи Львова, іде на замок (фортецю)". Щоб заохотити чужоземців до торгівлі, місцевим купцям заборонили перепродувати чужоземні товари, бо тоді не сплачувалося мито й держава зазнавала збитків.

Митні установи середньовічних міст перебували під контролем вищих державних органів. Король і чиновники були зацікавлені у збільшенні торговельного обігу, який давав високі митні збори. Одним з традиційних торговельних шляхів на Поділлі був т.зв. Головний соляний шлях. Ним возили сіль з карпатських передгір'їв до Подніпров'я, а в м.Бар брали соляне мито. Практично всі міста й містечка, що лежали на торговельних шляхах, мали державні митниці. Історичні документи містять точну дату облаштування королівської (державної) митниці в Кам'янці - 1577 р. Біля неї розбудували спеціальні комори, де зберігався товар, який надходив у вигляді зборів з купців. Було відкрито склад угорського вина та волоського меду, цими ж товарами купці частково сплачували місцеве мито. Влада, прагнучи до ще більших прибутків, здавала комори в оренду приватним особам. Особливо охоче ставали орендарями євреї, і не тільки місцеві, маючи з цього власний торговельний зиск.

Митна система того часу гальмувала розвиток торгівлі. Види стягнення мита ділилися на внутрішні, державні та приватні. Крім того, існували сплати у вигляді мостових, гребельних, перевізних і т.д. Деякі з них спиралися на урядові привілеї, надані містам, але здебільшого це було свавілля державних чиновників і дідичів тих околиць, через які йшли торговельні дороги. З часом, усе більше обростаючи такими поборами, дороги ставали зовсім неможливими для провозу товарів. Це викликало скарги купців, урядові перевірки, скасування незаконних мит. Але спливав час - і митні бар'єри виростали в іншому місці. Здирство панувало на всіх митницях. Поставити на торговельному шляху міст чи гать було дуже вигідно. Такі бар'єри місцевий феодал здавав в оренду, яка давала йому близько 150 злотих на рік. Наприклад, караван з осетриною, що прямував від волоського кордону до Львова, 1560 р. мусив сплачували мито в Кам'янці, Оринині, Скалі (Подольскией), Сухоставі, Теребовлі і т.д. Це спричиняло підвищення ціни при продажу товару. Весь митний тягар припадав на податкові стани - купців і міщан. Шляхту звільнили від сплати мит, інших торговельних обмежень: вона могла вільно вивозити власну продукцію на продаж чи ввозити для домашніх потреб, чим і користувалася, здійснюючи власний "бізнес".

Більше того, в Польщі, згідно з конституцією 1496 p., передбачалася кара для митників, які намагалися збирати мито зі шляхти. Але, незважаючи на всі негативні чинники, торгівля в середньовіччі існувала, а поряд з нею і митні установи.

Після другого поділу Польщі 1793 р. одним з першочергових завдань російської адміністрації на Правобережній Україні було облаштування державного кордону. З 1795 р. з'являються митниці в Могилеві (на Поділлі), Жванці, Ісаківцях, Гусятині, Ямполі та інших прикордонних містечках. За наказами генерал-губернатора на кордоні впроваджувалася митна охорона з кінних підрозділів. До її обов'язків входила охорона митниць і митних застав, патрулювання вздовж кордону для приборкання контрабанди. Крім визначених місць (митниць), заборонялася усяка перепустка через інші шляхи проїжджих і товарів. Усе перехоплене, за винятком заборонених для ввозу речей, які спалювали, віддавалося на користь митників.

Митниці, розташовані на державному кордоні, у XIX ст. стали відігравати важливу роль у зовнішніх економічних зв'язках. Економіка Подільської губернії тоді мала яскраво виражений аграрний характер, промисловості майже не існувало. У другій половині XIX ст. в населення з'являється попит на певні категорії товарів широкого вжитку, які або зовсім не виробляли на Поділлі, або привозили з внутрішніх губерній - і вони коштували дорого. Цей чинник і близькість кордону з Австрією дали могутній поштовх розвитку контрабанди. Особливо в цій справі мали успіх місцеві євреї, які майже професійно організовували переправу контрабанди через кордон. Хоч "Митний тариф 1822 року" давав широкі можливості для боротьби з контрабандою, але було багато прийомів і способів переправити товар через митницю. Тканиною обмотували тіло під одягом, спирт переправляли в діжках, волових пухирях чи глеках з молоком. Знаходили контрабандні товари у дишлах екіпажів, хвостах і гривах коней, у видовбаних гарбузах і нашийниках "улюблених" собачок. Тому важливою функцією митних установ була розвідка. Інформатори - агенти та донощики - надавали оперативну інформацію, в результаті якої затримувалася основна кількість контрабанди. Такі послуги щедро оплачувалися за рахунок спеціальних сум і коштів з продажу вилученого.

Щоб зацікавити самих митників боротися з контрабандою, а також запобігти їх підкупу, було розроблено систему матеріального заохочення. Затримані незаконні товари спрямовували до митних складів, де їх продавали різним торговельним організаціям і приватним особам. З одержаної суми 45% отримували учасники затримання. Про ефективність цих заходів свідчать такі дані. В середньому щорічно фіксувалося близько 120 тис. фактів затримання контрабанди, але, за оцінками експертів, це була лише десята частина від загалу. Завдяки пильності митників зростали й прибутки. У грошовому еквіваленті за рік було вилучено товарів на 650 тис.руб. Якщо в 1893-1897 pp. загальна сума з подільських митниць сягнула 14 млн. руб., то 1913 р. - 31 млн.руб.

З кінця XIX ст. до початку Першої світової війни на кордоні тривала завзята боротьба між митниками й контрабандистами. Нерідко доходило до збройних сутичок, і тоді на допомогу охоронцям кордону приходили військові підрозділи.

Однією з важливіших функцій митниць був контроль та облік перевезення різноманітних товарів. Як свідчать статистичні звіти XIX ст., з Подільської губернії експортували десятки тисяч пудів пшениці, ячменю, вівса, близько 2,5 млн.(!) штук курячих яєць на рік, різноманітну сировину на десятки тисяч карбованців, що стимулювало подальший розвиток виробництва. Разом з тим ввозили із сусідніх країн бавовняні та шовкові тканини, фрукти, чай, каву, прянощі, рис, вина. З промислових товарів - залізо, свинець, різноманітні інструменти, машини, фарби, деревину. Був певний фінансовий баланс між сумами імпортованих та експортованих товарів, щоправда, без врахування величезної кількості контрабанди.

Із зростанням обсягів і розвитком міжнародної торгівлі роботи в сучасних митників не поменшало. Хоч їм на допомогу прийшло новітнє електронне обладнання, яке полегшує працю, проте людський фактор залишається провідним. Тому, збираючись за кордон, варто пам'ятати, що пильного ока митника нам не уникнути, тож заборонене, все ж таки, краще залишати вдома...


На фото: службовці Ісаківської митниці, початок XX ст.