Перейти у головне меню

І ВКОТРЕ - КАМ'ЯНЕЦЬ

Звичайно, мені можуть заперечити, мовляв, не тільки Кам'янець, а будь-яке з міст і історія це сіамські близнюки, яких не розділити. Згоден. Але зауважмо, що не кожне місто має ТАКУ БАГАТУ історію. Тут що не день, то, у ретроспективі, просякнуто подіями.

Ось і нині маємо квітень, 1998 рік і своєрідний ювілей - 205 років тому саме в квітні-травні Кам'янець опинився в епіцентрі геополітичних подій, які позначилися безпосередньо на його долі.

В Європі вмирала держава -країна осяйної шляхти, гучних бенкетів і магнатських маєтностей, чи не сильніших за саму державу. Річ Посполита Польська переставала бути. 1772 року ласі сусіди без особливих зусиль провели перший переділ її території. 1793 - другий "поділ" Польщі. Росія претендувала на території Правобережної України, складовою частиною якої було Поділля. На генерала Кречетнікова, командувача військ в Польщі та Литві, було покладено місію приєднання Правобережжя до Російської імперії. З цією метою йому було підпорядковано три армійські корпуси, а в їх складі піхотні, кавалерійські та артилерійські підрозділи. Першим корпусом було наказано командувати генерал-майору Івану Загряжському; другим - генерал-поручику Леванідову; третім - генерал-поручику Дерфельдену.
"Нет нужды упоминать здесь о причинах, принудивших нас присоединить к Империи нашей от республики Польской земли, издревле России принадлежавшие грады, русскими князьями созданные, народы, общего с Российским происхождения и нам единоверные, и о наших на то правах, увидите их из Манифеста..." - так писала в рескрипті на ім'я Михайла Микитовича Кречетнікова Катерина II.
При цьому вона звертала його увагу на те, що зачитуючи монарший Маніфест у всіх храмах, церквах, костелах, "главное внимание при самом объявлении Манифеста должно к Каменцу-Подольскому обратить: для чего с учреждением кордона, единовременно и не теряя времени, третий корпус под командою генерал-поручика Дерфельдена собрать. Имеете в окружностях сей крепости, достигая к ней разными путями и так оную обложить, чтобы ничего ни в крепость, ни из оной не выходило. Заперев таким образом все проходы, дать знать коменданту гарнизона и всем жителям оной о изданном Манифесте, требуя от них, чтобы немедленно покорились и тем доказали бы усердие к престолу нашему, недопуская употреблять силу оружия, к чему для устрашения города и нужные приготовления делать можете.

Сей важный город необходимо надлежит иметь в руках наших и чем скорее то учинится, тем будет полезнее: ибо с покорением онаго все кончится и все будет спокойно. А потому и надобно употребить к сему все возможные способы склонения начальника деньгами и обещанием чинов и состояния. Если же сими способами достигнуть не можно будет, то доводить к сдаче лишением жизненных припасов, а в случае нужды и самой крайности по Вашему благоусмотрению страхом артиллерии и силою оружия" (РДВІА. Ф.846).

Сучасники, близькі до монаршого почту, згадують, що Катерина при згадці про Кам'янець підкреслювала "что наслышанная о красотах онаго не желала дабы город сей был взят силой оружия".
Так складалося, що цього разу доля розпорядилася здати це місто без бою. Хоч історія і не вписала в свої аннали сторінку чергової звитяги під стінами Кам'янця, але інакше бути не могло. Деморалізований і дезорієнтований польський гарнізон із 245 гарматами різного калібру і достатньою кількістю зброї навряд чи вчинив би дійовий опір досвідченим російським військам. До того ж, мало був налаштований воювати і комендант фортеці Антоній Злотницький, якому під час переговорів генерал Дерфельден пообіцяв найвищу монаршу милість, коли він капітулює на користь Росії. Після недовгих вагань та аналізу настрою гарнізону і жителів міста, останній склав знамена до ніг Отто-Вільгельма Христофоровича Дерфельдена. Можливо, деякою втіхою для Злотницького було те, що капітуляцію приймав досить заслужений генерал, обсипаний нагородами та монаршою милістю. На це вказує хоча б те, що 1789 року його було нагороджено орденом св.Георгія 2 класу. Якщо зважити, що 1-й клас цього ордену був прерогативою царських осіб, то другий вважався фактично вищою військовою нагородою.
Катерина II була надзвичайно задоволена взяттям Кам'янця. "Сугубое принесло нам удовольствие, - писала цариця М.М.Кречетнікову, - донесение ваше от 23 апреля о вступлении в подданство Наше города и крепости Каменца-Подольского. Происшествие сие, полагая конец заботам попечения нашим по части присоединения занятых областей, тем паче исполнило сердце наше истинным утешением, что совершено не токмо без пролития крови, но и без выстрела... Все сие возбуждает Нас изъявить вам и всем подчиненным вашим отличную нашу благодарность, жалуя всем нижним чинам войск в кампании вашей состоящей, не исключая вообще и тех, кои вновь учинили нам на верность присягу, по рублю на человека... и повелеваем дать знать о монаршем благонамерении Нашем как коменданту крепости Злотницкому... так и всему гарнизону".

Звичайно, набагато вагомішими, ніж один рубль, були нагороди вищого командування. За успішне закінчення кампанії Михайло Микитович Кречетніков одержав графський титул. Але кур'єр з цим повідомленням прибув у його ставку через два дні після смерті генерала. Генерал-поручик Дерфельден, який став наступником Кречетнікова по військовій частині, з рук Катерини II одержав орден св.Олександра Невського.

Польський генерал-поручик Любовецький, який прийняв присягу на вірність Росії, одержав чин російського генерал-поручика та орден св.Анни. Воєводам Київському Потоцькому та Брацлавському Грохольському надали чинів таємних радників (генерал-лейтенантів).

Російські генерал-майори Шереметьєв, Неклюдов, Берхман, Кнорінг одержали орден св.Анни.
Польським генерал-майорам Велевському та Герліцу надано чинів генерал-майорів російських.
Брацлавський віце-губернатор Грохольський та секунд-майор Григоржевський отримали ордени св.Володимира 3-го та 4-го класу відповідно.

Окремо відзначимо наших земляків Андрія Івановича Гудовича та Антона Злотницького. Перший, нащадок козацього роду, який своїм злетом може завдячувати Петру І, брав участь у кампанії 1793 року як генерал-майор, за що був нагороджений орденом св. Володимира 3-го класу. Його батько - Іван Іванович Гудович - відомий як генерал-фельдмаршал російської армії, останні роки доживав у м.Ольгополі Подільської губернії і після смерті похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Другий, Антон Злотницький, народився в селі Демшин під Кам'янцем-Подільським. Противник конституції і подільський маршал Тарговицької конференції, в квітні 1793 року він був призначений комендантом Кам'янця, який незабаром і здав. За це йому надали чин російського генерал-поручика, орден св.Олександра Невського, з рук імператриці він отримав золоту табакерку, обсипану діамантами, щорічну державну пенсію в розмірі трьох тисяч рублів та Радомиську маєтність. Обласканий Катериною II і Павлом І, він продовжував службу в російській армії, помер 1830 року у 95-літньому віці.
Часом із заздрістю торкаєшся кам'янецьких сивих мурів і думаєш: "А якби каміння вміло говорити, скільки розповіло б воно..."

Ігор ДАНІЛОВ,
завідувач центру історії фортифікації ДІАЗу.
Кам'янець-Подільський вісник, 18 квітня 1998 р.