Вузька стежка - двом людям ледь розминутися - стрімко в'ється горою. Праворуч - схил, ліворуч - прірва, під якою Дністровське водосховище... Прірву відгороджує від стежки дерев'яне перильне, створюючи ілюзію захистку. Але один необережний крок - і не врятує огорожа. Не дай Боже котитися отими от чагарниками до води.

Стежка збігає на майданчик. А далі сходи вгору - до келій Бакотського скельно-печерного монастиря.

За легендою цим келіям понад 900 років. Антоній Печерський з братією правив тут службу Божу ще до появи ченців на дніпровських кручах. Врізалися залізними клинами у гіпс гори, прикрашали стіни і склепіння печер червоно-чорними фресками (дослідники ще наприкінці XIX століття знаходили в келіях зображення Богородиці, Спасителя, святих угодників і великомучеників), писали на них уставом слов'янським слова молитов. Мабуть, вже ніхто й ніколи не дізнається, скільки ченців було в монастирі, у скількох печерах служили вони Богу, Понад 110 років тому вчені розкопали 17 ніш і 19 гробниць, у деяких з них було виявлено людські кістки.
Сьогодні науковці припускають, що після розорення міста Бакоти в XV столітті печерний монастир було спустошено і братія розсіялася по інших обителях. А згодом обвал верхньої скелі Білої гори сховав під собою і келії, і печери, й усипальницю. А можливо, у XVIII столітті православний монастир розорили уніати - хто зна...

Відновлювати обитель мешканці Бакоти почали в 1889 році. Вони, як уміли, вели розкопки, знайшли й впорядкували давнє джерело з цілющою водою (очищена кремнієм, вона й дотепер використовується для лікування і місцевими мешканцями, і приїжджими, які частенько надовго стають табором на Білій горі), пізніше натрапили на залишки муру. За кілька років на місці давньоруської монастирської церкви бакотяни власним коштом збудували нову на честь Всемилостивішого Спаса і освятили її на Маковія. З того часу 14 серпня Біла гора стала місцем паломництва тисяч віруючих. Так було до 1918 року. А потім Бакота стає прикордонним селом (за Дністром вже починалися румунські володіння, а стежками, що вели до печер давнього монастиря, радянські бійці здійснювали патрулювання території), богослужіння припинилися. Остаточно храм зруйнували на початку 60-х під час чергової антирелігійної кампанії: учням місцевої школи пообіцяли віддати "будівельний матеріал" на спорудження стадіону.

А згодом людям, які по дощечках розібрали храм, довелося брати участь ще в одному спустошенні: вони руйнували власні будинки, свої родові гнізда. Адже Башту, як і кілька десятків інших сіл, що квітли вздовж Дністра, було затоплено після зведення чергової гідроелектростанції. Над ними нині - майже 50-метрова товща Дністровського водосховища. Вода тепер підходить під саму Білу гору. А залишки давнього монастиря опинилися на території Національного природного парку "Подільські Товтри". Сьогодні ними опікується і дирекція Парку, і єпархія.

...Піднімаємося сходами до печер. У келіях - вівтарі й іконостаси, заквітчані терновими хустками, вишитими рушниками, вінками живих квітів. Стіни печер побілено, церковна чистота й благість. Це мешканці навколишніх сіл облаштували храм у святих печерах. 14 серпня, на Маковія, за давньою традицією сюди приїздять тисячі паломників, особливо мешканці колишньої Бакоти. І в інші дні тут багато людей, зазвичай - туристичних груп: монастир лише в 45 кілометрах від Кам'янця-Подільського. Але не заштовхуйтеся до його келій натовпом, не дивіться на його ікони очима шукачів видовищ. Ці печери - для усамітнення з Богом, для тихої молитви. Пом'якшайте серцем, зосередьтеся духом - в ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого, відкрийте душу для благодаті Господньої.

Майя ОРЕЛ,
"Пенсійний кур'єр", №38 (72) від 17 вересня 2004 р.

Читайте ще про Бакоту