Логотип НПП



В головне меню

Історія / Література

Список статей

КНИГОЗБІРНЯ

РОМАНТИЧНЕ ПОДІЛЛЯ

Під час святкування Дня міста серед новинок видавництва "Медобори-2006" значний інтерес викликала збірка "Романтичне Поділля" (з підзаголовком "Історії кохання"). Її уклали Ганна КІВІЛЬША, Галина ОСЕТРОВА, Валентина ВІНЮКОВА та Станіслава ПАПЕВСЬКА. Частина цих романтичних історій свого часу, у 1997-1998 роках, уже друкувалася в "Подолянині" ("Вчитель і учениця", "Леся Українка в житті і коханні", "Степан, Іван і Марія", "Стефан і Маргарита", "Йосип і Софія", "Єврейська Роксолана із Жванця"). Пропонуємо Вашій увазі ще дві історії кохання зі збірки "Романтичне Поділля".

ПЕРШЕ КОХАННЯ МИХАЙЛА БУЛГАКОВА

У червні 1909 р. Михайло БУЛГАКОВ склав свій останній випускний екзамен і отримав атестат зрілості. Попереду - ціле життя. А поки що "вічний маяк - університет, значить, вільне життя, - чи розумієте ви, що означає університет? Заходи сонця на Дніпрі, воля, гроші, сила, слава". І він подає "прохання" на медичне віділення Київського університету.

Михайло серйозно, відповідально ставиться до навчання. Але й захоплюється театром, мріє стати актором, навіть відвідує драматичне відділення театральних курсів. Можливо, через театральні захоплення довелося повторити академічний курс в університеті.

Але не тільки театр був у тому винний. 1908 р. в Київ приїхала із Саратова на канікули ровесниця Михайла Тетяна ЛАППА, Тася - дочка управителя Саратовської казенної палати. Зупинилася у своїх родичів, знайомих сім'ї Булгакових.

"Цей хлопчик покаже тобі Київ", - сказали Тасі. Дружба Тасі і Мишка почалася з прогулянок по Києву, зі знайомства з пам'ятками архітектури і мальовничими місцями "найкращого міста в світі", як пізніше напише Булгаков. А потім прийшло кохання. Поїздки Тасі в Київ і листування з Михайлом продовжувалися.

26 квітня 1913 р. Тетяна Лаппа і Михайло Булгаков обвінчалися в церкві Михайла Доброго на Подолі. З того урочистого приводу наречений створив п'єсу-жарт, в якій дійовими особами були домочадці. Цей щасливий весняний день запам'ятався Тасі як наповнений веселощами і сміхом. Навіть під вінцем молоді не могли втриматись від щасливого сміху. Додому після церкви їхали в кареті. Було багато квітів, найбільше нарцисів.

Восени 1913 р. Булгаков відвідує лекції на третьому курсі, зима і весна пройшли в затишному домі на Андріївському узвозі. Це були останні мирні місяці, коли безжурному юному поколінню все ще здавалося, "що життя пройде в білому цвітінні, тихо, спокійно..."

А 1 серпня 1914 р. почалася Перша світова війна. Події швидко докотилися до Києва. З'явилися перші біженці із західних губерній. Життя міста швидко перебудовувалося на воєнний кшталт. Відкривалися нові госпіталі і лазарети. Тепер студенти-медики, окрім відвідування лекцій, постійно чергували в госпіталях, отримуючи знання практичної медицини.

Навесні 1916 р. Михайло склав прискорений випускний екзамен і, не чекаючи отримання диплома, як доброволець Червоного Хреста, виїхав на Південно-Західний фронт - в Кам'янець-Подільський військовий госпіталь. Услід за чоловіком до міста приїхала Тетяна.

Хірургічні відділи призводного госпіталю в Києві 1915 р., напередодні німецького прориву, були перевезені в Кам'янець, вони увійшли до складу госпіталю Червоного Хреста. Госпіталь розмістився в корпусах колишньої губернської земської лікарні, яка займала майже квартал. Поряд були двоповерхові будинки лікарняного гуртожитку, де оселилися Булгакови.

Булгаков проводив операції, а Тетяна Миколаївна, яку він влаштував у госпіталі сестрою милосердя, допомагала йому та іншим лікарям під час операцій, стерилізувала перев'язочний матеріал та інстументи. Булгаков дуже серйозно ставився до роботи і часто вночі йшов до госпіталю, в палати - він завжди турбувався про стан оперованих і часто затримувався там до ранку.

Кам'янець залишився в пам'яті Михайла Булгакова і Тетяни Лаппи назавжди. Адже тоді вони були такі молоді - і їхнє кохання ще не скінчилося.

Тетяна Лаппа згадувала: "Я приїхала до Кам'янця-Подільського на початку травня (1916 р.). Жили ми в казенних лікарняних квартирах при великій губернській лікарні, де розташовувався госпіталь. Міша багато оперував і дуже втомлювався, іноді стояв за операційним столом безперервно цілу добу, але все ж ми декілька разів робили прогулянки по місту, зупинялися біля його визначних пам'яток, милувалися пейзажами у вечірньому серпанку, які відкривалися за баштами фортеці, біля старовинних брам, сходів і будинків. Мені здається, що ця неповторна панорама якимось чином знайшла відображення в описі Єршалаїма в "Майстрі і Маргариті"".

У червні, під час знаменитого Брусиловського прориву російських військ, фронт просунувся далеко на захід, і Михайло Булгаков разом із госпіталем опинився в Чернівцях. Недовгим було перебування Булгакова в Кам'янці, але ми, услід за Тетяною Лаппа, віримо, що Кам'янець відобразився у його найзнаменитішому творі - романі "Майстер і Маргарита".

ПАСТУХ І РЕГІНА

Якщо вам доведеться побувати в Східному Поділлі, а це за сучасним адміністративним поділом землі західна частина Вінницької області, то, незалежно з якого боку ви мандруєте, тутешні люди обов'язково покажуть вам дорогу до селища міського типу, яке розмістилось на крутих пагорбах гірської річки Жван. Це Муровані Курилівці, від назви яких віє далекою історією.

Про це місце в писемних джерелах вперше згадується 1493 року, але тоді воно називалося Чурилівцями - за іменем першого поселенця козака Чурила. Мурованими вони стали у XVI ст., коли на схилі річки Жван був побудований кам'яний замок - мурований із місцевого вапняка.

Наприкінці XVIII ст. Курилівцями володіли польські магнати Косаківські. Катарина КОСАКІВСЬКА із Потоцьких, відома опозиціонерка політиці короля Станіслава Августа, не захотіла по приєднанні Поділля до Росії присягнути своїй тезці - російській імператриці, і маєток її конфіскували. Катерина ІІ віддала Муровані Курилівці графам Комарам.

Від 1867 р. садиба належала відомому діячу контр-адміралу М.ЧИХАЧОВУ - учаснику російсько-турецької війни на Балканах. Наприкінці ХІХ ст. маєтком володів поміщик А.СОБАНСЬКИЙ.

Саме сюди, у зручну в усіх відношеннях місцевість - каньйоноподібні річкові долини, численні яри і балки, благодатні кліматичні умови з м'якою сніжною зимою, спекотним, але не засушливим літом, плодючою землею і достатком води, влітку 1898 р. із Петербурга на відпочинок приїхав поміщик СОБАНСЬКИЙ зі своєю хворобливою донькою Регіною.

Якось, прогулюючись каньйоном, дівчина зустріла місцевого пастуха, який одразу закохався в Регіну. Протягом усього літа закоханий пастух водив дівчину до цілющого джерела, щоб вона пила і вмивалася водою. Невдовзі Регіна одужала, а підприємливий батько, в пам'ять про зцілену доньку, заснував виробництво і розливав у пляшки мінеральну воду, яку назвав "Регіна". Її цілющі властивості швидко набували популярності. Своїми лікувальними властивостями вода не поступалася перед березовськими і трускавецькими.

Удосконалене і реконструйоване виробництво мінеральної води "Регіна" діє і дотепер недалеко від джерела, розташованого за 7 км від Мурованих Курилівців. А історія про закоханого пастуха живе і понині.

ЛЕГЕНДИ СЕМИ ФОРТЕЦЬ

Серед книг, презентованих під час святкування Дня міста, була і збірка "Легенди семи фортець". Її уклали Любов ДЯЧЕНКО та Галина ЮРКОВА, а проілюстрував член Національної спілки художників України Микола ПАНАСЮК. Збірка містить 49 легенд та історій. Ми ж Вашій увазі пропонуємо дві з них.

ТУТ МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ІЗ СУДЖЕНОЮ ПОВІНЧАВСЯ

Ця легенда ще молода, і тому події в ній мають точні дати.

У м.Скала на Поділлі у церкві Св.Миколая їх вінчали 14 травня 1896 р. - 29-річного Михайла ГРУШЕВСЬКОГО та 27-річну Марію ВОЯКІВСЬКУ. Обряд здійснювали по греко-католицькому обряду на прохання Марії. Вони стояли перед аналоєм спокійні і щасливі. Він не згадував вже про свої юнацькі закоханості і невдалі спроби знайти в тих дівчатах свою половинку. Він думав про те, що якби Марія не виступила ініціатором їх знайомства і не змогла сподобатись йому на весіллі своєї подруги (де Михайло був свідком), то, певно, він так ніколи би не одружився.

Михайло Грушевський на той час був усім відомий учений і громадський діяч.

Наполегливий у досягненні наукових перемог, Михайло був мрійливим і безініціативним у справах залицяння. Михайло дивився на Марію і думав, як було би, якби вона сама не підійшла до нього, не взяла його за руку, не подивилась йому в очі, не зуміла сподобатися йому своїм розумом і тактом. Вона була вчителькою-практиканткою Першої міської жіночої школи у Львові, всього в житті добилася сама. Понад рік Михайло духовно ріднився, перевіряв свої і її почуття. Вони вінчалися не у Львові, де їх шлюбу могли перешкодити зайві розмови друзів та їх дружин (адже він був бажаним кандидатом у женихи не в одній галицькій заможній і знатній родині). Марія настояла, щоб повінчатися вони поїхали в Скалу-Подільську, де вона до того 6 років вчителювала і де жила її сестра, одружена з місцевим священиком.

Марія Вояківська, яка саме у Скалі-Подільській стала в цей день дворянкою, пані Грушевською, була із сім'ї бідного сільського священика, греко-католика. Ще у дитинстві стала сиротою. Голодне дитинство сказалося на її здоров'ї і зовнішності: Марія частенько хворіла, мала слабке серце, але звикла постійно боротися за кращі умови життя. Така енергійна жінка не могла пройти повз такого велета, як Михайло Грушевський. Саме вона побачила в екзальтованому вченому, напруженому у взаєминах із людьми, культом якого був громадський обов'язок, ніжного, лагідного, доброго, захмарного принца-мрійника, хоч і не читала його віршів про любов.

Для Грушевського в їх стосунках велику роль зіграли такі обставини: релігійність Марії, її бідність і сирітство, активність у громадському житті. Михайло Сергійович був схильний до самопожертви. Вчений відповів взаємністю на почуття Марії Вояківської і навіть знову спробував написати ліричного вірша на тему кохання. І ось вони вже вінчаються. Те, що на прохання Марії вони вінчаються по греко-католицькому обряду, бентежило Михайла. "Треба згодом у Львові оформити шлюб у православній церкві", - думає він (так і відбулося 31 травня того ж року у Львові в церкві Святого Георгія).

А цей день у Скалі-Подільській видався сонячний і ясний. Буяла розкішна весна, Скала-Подільська, славна своїм парком, запрошувала молодят до прогулянки. І у парку під тими липами, під якими Богдан Хмельницький за переказами збирав козацьку раду, Михайло Грушевський повторив дружині те, що перед шлюбом написав їй у своєму листі: "Моя звичайна насмішкувата манера і скептичність хай не затуляє мій дійсний характер. Шукаю в Вас товариша щирого, розумного і доброго, співробітника у праці громадський, щоб жити душа в душу. Палке кохання минає, а я прошу довшого, важливішого у подружньому житті: обопільної симпатії, безграничного довір'я і взаємоповаги". Марія кинулась Михайлові на груди і сказала: "Я буду тебе дуже вірно кохати". Він тихо цілував її і все ж таки не втримався: згадував своє перше кохання у 18 років до оперної співачки Олени МАРКОВСЬКОЇ (вона співала для нього, він її присвячував вірші), згадав, як посилено калатало його серце у 22 роки, у 23 роки під час зустрічей з Марією ВОВК та Ганною ЯМПОЛЬСЬКОЮ.

Тонкі, пристрасні, шляхетні стосунки, спільність думок, молоде мрійливе кохання. Та завжди наука перемагала любов. Значить, тоді не судилося знайти свою половинку...

Вони довго гуляли парком. Михайло слухав спів птахів, дивився, як скорими, впевненими рухами рве Марія квіти на галявині, як ясно, рвучко сміється, як пильно, все розуміючи, стежить за ним. І Михайло відчував, що буде щасливий в її надійних обіймах. Марія, як ніхто, підходила до його вулканічної натури. Дружина буде йому доброю помічницею у житті і громадській роботі. І Грушевський не помилився. Марія несла на собі всі турботи по дому, допомагала чоловікові у здійсненні всіх його планів, через 4 роки у важких пологах вона народила Михайлові доньку Катрусю, яку батько дуже любив і робив все, щоб хвора на сухоти Катруся продовжувала його наукову справу, щоб сім'я їх була щаслива. Марія була відданою чоловікові до останнього подиху, пережила і чоловіка, і дочку: проживши 79 років, упокоїлась і похована була біля Михайла Грушевського на Байковому кладовищі.

Отаке воно життя. Як кажуть люди, судженого конем не об'їдеш.

P. S. У лютому - березні 1919 р. Михайло та Марія ГРУШЕВСЬКІ з донькою Катрусею жили в Кам'янці-Подільському. Звідси виїхали в еміграцію, яка, правда, завершилася поверненням в Україну.

ЯК ЖІНКА БАКОТУ ВРЯТУВАЛА

Ця легенда широко відома, улюблена в народі. Одного разу турки несподівано налетіли на село Бакоту. Але все ж таки люди встигли сховатися від ворогів. Тільки одна жінка не змогла втекти, бо саме народила дитину і була дуже слабка. В цей час турецьким нападом керувала люта отаманша. Навіть самі турки-нечестивці боялися її, настільки отаманша була зла і жорстока, страшно немилосердна. Коли вона селище зі своїми бусурманами захопить, то всі хати спалить, малих і старих накузує вирізати, а чоловіків, годних для важких робіт, та молодих дівчат у полон забере, як ясир - живий товар. Дуже всі на Поділлі боялися цієї скаженої туркені.

Того разу, побачивши, що люди із селища всі повтікали, ще більше розлютилася отаманша. Заскочивши в хату, в якій була жінка із тільки що народженою дитиною, туркеня вже хотіла накинутись на беззахисну жінку, але побачила на столі миску із кислими огірками. Підійшла отаманша до столу, схопила огірки. Так їй кислі огірки сподобались, що клята вбивця захотіла їх ще і почала шукати, де є вони ще. На мигах і криках спитала у породіллі, де ще можна огірки взяти, хай ще їй дасть.

Бідна жінка прикинулася дуже слабкою, знесиленою і тільки показала головою у бік великої діжки. Туркеня підбігла до діжки і нагнулася, щоб дістати з неї огірки. Тут жінка зібрала усі сили, миттю схопилася з ліжка та, підбігши до отаманші, що було сили вхопила її за ноги - та й кинула у діжку, зверху кришкою накрила. Так у діжці люта туркеня і втопилася. Скільки не шукали нападники своєї отаманші - знайти її не змогли. Де ж вона поділась? Ніби крізь землю провалилась! І узяв бусурман такий переляк, що вскочили вони на коней і забралися геть із села.

А мешканці Бакоти повернулися до своїх домівок і були дуже раді, що залишились живими і що їх будинки турки не встигли спалити. Вчувши про те, що отаманша-туркеня в діжці утопилася, люди нанесли жінці-породіллі стільки всякого добра, що вистачило її сім'ї на все життя. Так люди дякували за те, що все село смілива жінка врятувала. Бачите, зло і малими силами можна побороти, якщо у слушну годину віднайти в собі сміливість і кмітливість.