Перейти у головне меню | на історичні дані | на статті

Ольга БУДЗЕЙ
"ПОДОЛЯНИН", 5 вересня 2003 р.

РОДОМ З ПІДГРОДДЯ

Чи можна заховати за залізними дверима багатюще жіноче життя завдовжки а 90 років? Ні, бо ж є її книги та спогади. А ще можна попросити, щоб двері ті відчинили. А тоді збігти по східцях, зайти в невеличку однокімнатну квартиру, сісти на м'якенький диванчик і, як колись, слухати та милуватися барвистою, переплетеною приказками мовою баби Тамашки: "Ну, що тобі сказати?..", а далі ллються спогади про тих, кого любила і любить понині над усе. Інколи розповідь переривається іскоркою-усмішкою, коли зморшки збираються біля губ у бантик. А то з'являться на очах сльозинки-згадки про минуле. І тягнеться вистраждана рука змахнути їх з обличчя, щоб продовжити оповідь далі.

Тож відкиньмо на хвильку нашу буденщину і пориньмо в спогади щирої, душевної, знаної подолянки Тамари СИС-БИСТРИЦЬКОЇ...
З дитинства її оточували співочі, веселі та дружні родичі. На Підзамчі (колись його називали Підгроддям) в старенькій хатці-ліп'янці, яку зліпив над яром, що веде до сокоморсового заводу, дід Панасько, в сім'ї Анджея та Єфросинії (Франусі) БИСТРИЦЬКИХ 5 вересня 1913 р. народилося дівча, яке назвали Тамарою, Тамуською, Тамашкою. Щовечора в хатинці лунали пісні, бриніли казки, сміховинки-побрехеньки. Знову в Бистрицьких "схадська" (по-польськи збіговисько) - так говорили, коли жителі Підзамча збирались у них поспівати і повеселитись.

УЛЮБЛЕНА ПІСНЯ

"Знаю я цю пісню з 5-6 років від маминого брата Михася СЕМИКА. Син удовиці-двірничихи, він 1911 р. закінчив Київський університет і став більшовиком. Коли закінчилася громадянська війна, більшовик Семик працював заступником наркома сільського господарства. Але його розстріляли - як ворога народу. Одночасно з батьком розстрілюють і його 16-літнього сина.

Вкраїно-мати, кат сконав.
Недаром бились ми за волю,
Бо кат сконав
Тобі на щастя і на долю.
Зриваймо гострії терни,
Хто любить Україну,
І повертаймо в тихий рай,
В святу руїну".

У 20-х роках на Підзамчі відкрився осередок "Просвіти", в якому зібралися молоді, повні сил і любові до України люди.

РЕЖИСЕР З НЕЗВИЧНИМ ІМ'ЯМ

Тамара з гітарою роботи кам'янецьких майстрів"У пам'яті, як моя мама, узявши щітку й глечик, пішла білити колишню дачу купців Журавльових. Зібралося жінок чимало. Будинок для "Просвіти" спорядили за один день. Дійшла черга і до нас -дітей. Попросила Ганна Гіржева (її любило все місто) барвінковий вінок сплести - такий довгий, щоб прикрасив кругом кімнати стіни. Другий - менший, з додатком калини. То для портрета Шевченка. Не розповіш, з якою радістю, з яким почуттям ми виконували ту роботу...

І почались чудо-вистави, концерти, декламації. Наш хор не раз запрошували у Шевченківський театр (нині Будинок культури). Окрім спектаклів, ще влаштовували у літню пору читання. Слухачів повнісінько, розташовувалися на лавках і на траві перед верандою. Після читання веранда переходила в розпорядження дітей. Вони танцювали, співали, розповідали вірші та казки.

Одного дня побачили підзамчани нових мешканців у флігелі біля будинку "Просвіти". Виявилось, що це режисер якогось нового театру, який прибув до Кам'янця. У режисера незвичне прізвище - КУРБАС. Становище театру дуже важке, і підзамецькі просвітяни запросили деяких артистів поселитися тут, та ще користуватися садом і сухим гіллям для палива. За це режисер допомагав просвітянам готувати вистави. Його короткочасна школа пустила глибоке коріння в підзамецьку самодіяльність. З Довжку, Польських фільварків, Старого міста йшли до нас люди...".

1923 року Тамара Андріївна пішла в третю трудову школу, відразу в третій клас, бо була вже підготовленою.

"НАШ ВИ" І МОЯ ПОДРУГА

"Пригорнув нас усіх, як рідний батько, як найвірніший друг, учитель Юліан Якович СУЛКОВСЬКИЙ. До кожного з 40 учнів звертався тільки на "Ви". Не чули ми ні підвищеного голосу, ні якоїсь бентежності, тому до нього відразу прилипла кличка "Наш Ви".

У школі я зустрілася з Ольгою ПЕТРОВОЮ. Ніяк не передбачалося, що ця великомучениця буде відомою українською письменницею в Канаді Ольгою МАК. Ольга "повернулася" в Петрушку, а в старших класах уже в Петрунелю. Життя було важким. Оля Петрушка була аж синя - така прозора від голодухи. Я ж була - серединка на половинці. Батьки мої одержали від сільради шнур (півдесятини) землі, тримали корову.

Батько мій був першим шофером у місті, з 1910 p., коли багатий єврей утворив шоферську організацію. У колектив входило 4 шофери і 4 помічники, яким через 2,5 роки видали шоферські документи. Фактично - це була перша автошкола. Господар звертався до водіїв "пан шофер", а ті до господаря - "пан хазяїн". Винятково хорошим і чесним був господар: щоп'ятниці до заходу сонця виплачував заробіток за тиждень. Своїх шоферів одягнув у дуже багату форму, яку носили шофери Лондона, - замшеві костюми та замшеві кепі.

Під час Першої світової машини передали в розпорядження військових частин. І поки йшла війна, шофери були солдатами, а їх сім'ї отримували пенсію. Після Лютневої революції батько, як і всі шофери, залишився безробітним. Та Бистрицькому вистачало побитих відер, мисок і горщиків, щоб, латаючи їх, щось "застукати". А як освоїв ще й складний апарат "самогойданку", то в хату потекло добро. Застукає міліція вранці, розіб'є цей "завод", а до вечора в Бистрицького нове замовлення.

Якось до себе я запросила Олюньку. Побачила моя сердешна матір цю подружку та й руками сплеснула: "Доцю мамина, а ти чому аж світишся! Хто в тебе є? Що роблять батьки?" "Батько давно вмер, мама шиє капчики, продає на Польських фільварках, на Плані.

Старший брат хоч і німий, і оглух після скарлатини ще зовсім маленьким, але прийняли його в художню школу. Отак і перебиваємось". У моєї мами градом покотилися сльози. Додому Олюнька вже не йшла з порожніми руками, а з фасолею, кукурудзянкою і пляшкою молока. З того дня так і повелося, і коли дівчина дякувала, матір відповідала одне і те ж: "Рука даючого не обідніє". Через кілька років стало легше. Олюнчин брат навчився в опалиську (гончарна піч) художньої школи випалювати маленькі статуетки.

У старших класах Олюнька захопилася декламацією і балетом. Хто його знає, де вона викопувала ті танці, але на нашій шкільній сцені вона зробилася непереможною. А я продовжувала збирати народну творчість, адже збирала її відколи себе пам'ятаю. Тому часто чула щире і доброзичливе від однокласників: "Тамусько, ану збреши щось веселеньке". Тому не уступала Ользі на сцені, і залишилися ми найвірнішими друзями".

Після закінчення школи шляхи Петрунелі і Тамуськи розійшлися. А зустрілися подруги аж через 60 років: впали одна одній на груди і закам'яніли... Лише на дві години супроводжуючі з Канади залишили їх самих. У спогадах час пролетів як мить. Попрощались Тамуська з Петрунелею ніби не розлучались, ніби завтра зустрінуться знову. Та не судилося - у січні 1998 р. "у чужу землю на вічний відпочинок українська діаспора поклала тіло вірної дочки України".

Закінчивши школу, Тамашка хотіла піти вчитись у сільськогосподарську профшколу, але мати не пустила єдину доньку кудись там аж у Китайгород, тож дівчина вступила до художньо-промислової школи у Кам'янці.

В середині 30-х Тамара Андріївна працювала в Довжоцькій школі вчителем історії і одночасно, за сумісництвом, єдиною безпартійною людиною - в обласній партійній школі, викладаючи географію.

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ОБЛАСНИМ НАЧАЛЬСТВОМ

"Доручили мені організувати піонерський табір в селі Руда. Як шалена, бігала я по установах і підприємствах: одним доручили провести ремонт, іншим - доставати меблі, білизну тощо. Закрутилася я остаточно, забігалась, а користі, як з цапа молока. Час же біжить. Добре виплакалась, написала доповідну на ім'я завідувача наросвіти. Той і не глянув на мою писанину, але порадив піти до товариша ТОНКОЧЕЄВА "і у тих "шефів" занудить під коліном".

За декілька хвилин я вже була в обкомі партії (Кам'янець тоді був обласним центром). Чергова мені сказала, що секретар щойно вийшов - вирушив по підприємствах міста. Мене як вітром здуло. На вулиці побачила машину, а біля неї, спершись на паличку, стояв Григорій Тонкочеєв. Одним реченням я сказала секретареві про свою справу і попросила призначити годину прийому. Він посміхнувся і відповів: "Прийом уже відбувся. Завтра ранком чекайте мого посланця в Руді". Не зміряти було мою радість, коли наступного дня в село прибув мій добрий знайомий - Федір МАКІВЧУК - найзапекліший кореспондент. Згодом в "Червоному кордоні" з'явилася стаття, в якій він так гарно "причесав проти шерсті" всіх шефів, що з половини дня на мою голову посипалась благодать - привезли з Кам'янця все необхідне. Либонь, шефів "занудило" не лише під коліном, бо, коли через тиждень відбулося відкриття, замість запланованого баяна грав найкращий духовий оркестр міста".

У липні 1939 р. Тамара Андріївна перейшла працювати до музею науковим робітником-екскурсоводом. 22 червня 1941 р. застало її у Москві, на Всесоюзних курсах робітників музею. Лише чотири дні залишалось до повернення в рідний Кам'янець. Але змогла повернутись до рідної домівки, де її чекала мама і син Юрко, лише через довгих 4 роки і 24 дні. А в руках - найбільший скарб: великий зошит етнографічних записів українців з Ошської долини далекого Киргизстану. Та як тільки побачила зруйнований рідний музей, про все забула: треба було збирати трісочки і черепочки з багатющих фондів. Лише згодом запропонувала начальнику музейного управління Дмитру КОСАРИКУ віддати зошит в інститут етнографії. Але той заперечив: "Ні, ні, мусите зробити це самі. Розкриєте свої мішки з фольклорними скарбами, бо чую, що багатющі Ви. Як повернусь до Києва, так відразу зателефоную до Максима Тадейовича".

НЕЗАБУТНЯ ЗУСТРІЧ

"Незабаром трапилось відрядження у Київ. Повезла я з собою ошські записи та ше фольклорні знахідки часів фашистського лихоліття. Людмила ШЕВЧЕНКО, внучка рідного брата Тараса Григоровича, схопила ті записи і ніби скам'яніла над зошитом. А через кілька хвилин взялась за телефон. Відразу з'явився науковець КРАСИЦЬКИЙ, то був правнук Шевченка по рідній сестрі. Не встиг словом обмінятись, як увійшов високий молодий чоловік у шинелі із слідами погонів. Простягнув руку, промовивши: "Михайло Стельмах, ми земляки, я з Літинщини". І нарешті входить сам РИЛЬСЬКИЙ. Коли б усі слова усіх мов світу об'єднати, і то я не змогла розповісти про ту хвилину. Механічно піднялась і стою, ніби на муштрі. Великий поет усміхнувся і сказав звичайнісіньким голосом: "В ногах правди немає, сідайте!" Понад 10 років я стала частим відвідувачем інституту. У Кам'янець не раз приїздила Людмила Прокопівна, а що вже Олександр ПРАВДЮК, то так занадився, що навіть по дорозі до Карпат відвідував наше Підзамча. Такі витрати часу пояснював просто: "... бо знаю, що Тамара Андріївна ще десь віднайде бабок та дідків з такими піснями та приспівками, яких ніде не вишкрябаєш".

Пізніше Тамара Андріївна стала хворіти. Чутка дійшла і до інституту, і тоді Рильський наказав: "Перша добра путівка повинна бути для неї". І вже пізніше (1964 p.), по смерті поета, з Києва подзвонили і запитали, чи може жінка поїхати на лікування в Карлові Вари. "Де ж путівку дістати і за що її купувати - маю лиш п'ять пальців і шосту долоню?" "Чи забули Ви, як Максим Тадейович наказував відправити Вас на лікування при першій добрій путівці. Через студента передаємо Вам путівку, місячну зарплату і відпускні за місяць".

Там у Празі Тамара Андріївна мала ще одну зустріч. Цього разу з підзамчанкою, конферансьє і перекладачем Ольгою ВАТИЧ-ПРИХОДЬКО, якій сестра Євгенія передала давню фотографію родини і образ, яким благословляли до шлюбу Олексу ПРИХОДЬКА й Ольгу Ватич.

ПОДАРУНОК ДОЛІ

"При від'їзді Ольга ВАТИЧ вручила мені намисто, яким благословила її на творчий шлях акторка Марія ЗАНЬКОВЕЦЬКА ще 1910 p.: "Вручаю Вам. Якщо настане той час, коли відчуватимете потребу у такому ж вчинку, вручите цей святий спогад достойній жінці, як колись Заньковецька одягла намисто на мене", -і намисто опинилось на моїй шиї.

... Це було 18 грудня 1910 р. Був страшний мороз зі смалким вітром. Вечір. Уже одинадцята година. Від станції Ларга до Кам'янця проліг шлях театру Миколи САДОВСЬКОГО. Пробиралися на балагулах (санях з легким тканевим покриттям). Залізниці тоді ще не було до нас проведено. Артисти їхали з таким настроєм, ніби на той світ. Уявіть їхнє здивування, коли велика група кам'янчан зустріла їх на голому полі: лікар Солуха із сім'єю, начальник пошти Палій з родиною, велика сім'я Приходьків, священник Ватич з чотирма дочками, професор Ганицький і багато інших. Як писав у спогадах Садовський, актори плакали від радості, від зустрічі.

Тамара СИСА через день до акторки Марії ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ прйшла найкраща дівчина Кам'янця - Ольга Ватич. А з нею ще дві подружки, аби проконсультуватися, як краще провести "живі картини" (вони готувалися до вшанування пам'яті Шевченка). Ольга питала, які тканини потрібно брати для обрядження Музи Шевченка. Ця роль припадала їй. Глянувши на Ольгу, Заньковецька сплеснула руками: "Твій образ тільки створений для Музи Шевченка. Але тобі не треба ніяких прозорих тканин. Мусиш бути в народному одязі. Благословляю тебе. Ось початок!" Знявши з себе п'ять разків коралового намиста, одягнула на дівчину...

Я не довго думала, кандидатка була єдина - Наталя КАЩУК. Коли після першої серцевої операції вона з'явилась в рідному Кам'янці, я так же само одягла на неї намисто. Що має початок, те має кінець".

Вийшовши 1970 р. на пенсію, Тамара Андріївна ще довгенько вела захоплюючі екскурсії по містах України і не тільки. А ще у видавництві історико-культорологічного Подільського Братства видала книги: "Перлини Кам'янеччини" (1992 р.), "Перлини Товтрів-Медоборів" (1994 p.), "Збруч хлюпочеться" (2000 p.); пише статті, зокрема до 100-річчя музичної школи (2002 p.), виступи, як от на конференцію до роковин Леонтовича, на ній і співає. Незабаром в українсько-польському видавництві вийде ще одна книга - "Польський фольклор на Поділлі" (польською мовою). Її з уст Тамари Андріївни записала Майя ПЕЧЕНЮК. Бо головна біль і біда бабки Тамашки - її очі, які щоразу гірше бачать любе Поділлячко.

... А торік порадував народженням праправнук Дмитрик. Назвали його на честь двох героїв - Дмитра Донського і Дмитра Вишневецького.

ЛЕГЕНДА,
записана Тамарою Андріївною від Емілії ШЕВЧУК з с.Вихватнівці (1988 р.)

...Жив у Вихватнівцях старий чоловік Іван. Такий, як усі люди: роботящий, щирий. Порпався у тій святій землі, що від роботи світа божого не бачив. Одного ранку замість того, щоб іти на поле, почав обходити село і говорити людям:

- Хазяї, людоньки добрі! Мені снився сон, що святий якийсь наказував: не йдіть у поле і дома не сидіть. Прийдуть з-за Дністра турки і татари, всіх похватають. Скоренько збирайтеся і бігом до великої печери, що над лівим берегом Студениці, ховайтеся, зачіпляйте шнурки там, де провалля, і далі вглиб спускайтеся.

Одні стали хутко збиратися, другі відразу побігли, а треті давай сміятися:

- Дід Іван з глузду з'їхав, від старості здурів! А ви подуріли і слухаєте дурного!

Ті, що пішли в поле, і не зглянулися, як надлетіли турки, усіх поарканили. Вихватнівці спалили. На все село кілочка цілого не лишили. А хто втік до печери - залишились живі. Вперед злізли в першу печеру, а там у провалля на шнурках спустилися і засіли на великій глибині. Не врятувався і дід Іван. Він добіг лише до входу в печеру. Тут його догнав турок. Побачив, що старий чоловік, грошей за нього не буде, зняв йому голову шаблюкою, ніби серпом стебелину.

Два тижні бушували турки кругом по селах, а коло печери сторожа стояла. Чекали, що люди від голоду будуть з печери вибиратися. Самі боялися туди залазити.

Але в печері голоду не було. Там з каменя молоко потекло. Усі люди пили його, були ситими і здоровими. Рідна земля прогодувала і напоїла дітей своїх.

Через два тижні вороги пішли за Дністер. Знову вибралися люди на світ божий, поховали загиблих, помолилися Богу за врятування. Так донині ту печеру називають "Молочний камінь".

Та це тільки невелика часточка того, що пережила, перестраждала, побачила, взнала 90-річна Тамара Сис-Бистрицька. А в кінці полився з вуст бабки Тамашки спів: "Боже наш, прийми молитву, дай нам радість на землі і твоє благословення з висоти небес пошли". І на диво, саксофоніст, що грав біля будинку, заробляючи на прожиття, підхватив мелодію...