Тамара СИС

"О тім Кам'янці давнім..."

Кам'янце наш рідний, Тебе не тільки описували і описують, а тебе оспівували з давнини. Лірники, кобзарі згадували твоє ім'я ще в далеку давнину, і не лише українці.

Ішов 1621 рік. За землю України, за Поділля наше воювали дві держави - Туреччина і Польща. Коли з'явився тут султан Осман ІІ, привівши собою сотні тисяч війська, зібраного з багатьох країн, то його спільник халіф арабський з Єгипту тверезо поглянув на справу. Зиркнувши на глибоку долину навколо міста, запитав:

- Османе, хто створив камінь?
- Алла.
- То нехай алла і розбиває, як на те його свята воля. А я не дурень, ложити в кам'яну могилу свої бойові слони, бойові верблюди і славних марокканських воїнів-підривників.

З цими словами мудрий керівник повернув своє військо додому.

Становище Османа ослабло, але ж він не розгубився, пішов услід за халіфом, лише не додому, а до Хотина. Туреччина тоді хоч не юридично, але фактично була повним володарем Волощини, і надзвичайно могутній Хотин в багато разів укріпив його силу.

Тим часом гетьман коронний Хоткевич, не розібравшись в хитрощах Османа, швидко повів польську армію вслід туркові.

А тим часом польські піснярі не зівали, і відразу з'явилися рядки, що прославляли коронного гетьмана:

Під Кам'янцем, під Подільським
Стоїть турок з своїм військом.
Стоїть, стоїть, не воює,
Більше війська потребує.
(Переклад з польської автора)

Таким був вступ. А далі йшов опис попередніх перемог Хоткевича, що прославляв його. Та не так склалося, як гадалося. Лише з'явилося польське військо під Хотином, як Осман II огорнув його, ніби горище, вогнем. Хоткевич там найшов свою смерть. Погромлене польське військо врятувалося лиш тому, що під Хотином долю Кам'янця вирішив народ український, військо козацьке, яким керував Петро Конашевич-Сагайдачний. Тому швидко забулася та пісня, в якій оспівувався гетьман коронний.
А про Сагайдачного понині дзвенять срібноголосі бандури.

Згадав народ наш Кам'янець-Подільський і в роки Хмельниччини. Коли навесні 1648 року прийшли славні перемоги на Жовтих водах і під Корсунем, це було схоже на весняний грім. Пішли перебенді по всій Україні прославляти козацькі перемоги. Вони були не тільки співцями, але й тими діячами, які несли правду, як чутку до народу, як заклик.

Вічні вороги, а в той час спільники, татари дали козакам 7000 коней, прийшли самі на допомогу. За це Богдан залишив Тимоша Хмельниченка ханові Іслам Гірею в заклад, зобов'язався гетьман за кожного коня повернути спільникам по бранцю з королівської армії. Уже після другого бою, що відбувся під Корсу-нем, козаки за борг розрахувались. 9000 з польського війська було повернено. Колону бранців очолював гетьман коронний Потоцький і гетьман польський Калиновський. А Тиміш зі своєю шаблею став у бойові ряди.

А тим часом лірники і кобзарі розповідали людям про те, що сталося. В тих піснях згадувався і Кам'янець. То не випадково, бо найбільші перемоги козаків у наступних роках пройшли саме на Поділлі (бій під Пилявою, під Немировим, під Меджибожем, неперевершена битва під Батогом і оточення польської армії під Жванцем).

Ой, обозветься пан Хмельницький,
Отаман батько чигиринський:
"Гей друзі, молодці,
Браття козаки запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачекайте.
Лядський солод, козацька вода,
Лядські дрова, козацькі труда."
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превелике диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили,
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.
За ту бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той молот
Зробили ляхи з козаками превеликий колот.
А за той не знають який квас
Не одного ляха козак, якби скурвого сина, за чуба стряс.
Ляхи чогося догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали: "Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?"
Тогда козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана зв'язали,
Та перед Хмельницького гетьмана примчали:
"Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільці пробувати,
Печеного поросяти, куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з туслуком (полова) уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати".

Страшенним ворогом багатьох народів Європи і Азії була середньовічна Туреччина. Могутній загарбник вперше з'явився на наших землях разом з підкореними кримськими татарами в 1487 році. А в 1511-му - вже цілком підпорядкував собі Правобережжя Дністра, ту давньоруську землю, яку в XIV ст. загарбали волоки. Оголосила себе Туреччина сюзереном (доброченцем-покровителем), фактично про неї народ говорив: "Турок дірки не зробить, а кров вип'є". І так тривало сотнями літ. На які країни йшли, старих убивали, молодих розпродували як худобу, а щоб своєї крові не проливати, хлопченят виховували в войовничому дусі, повертаючи у військових рабів. Яничар був повним рабом казарми, їм заборонялося навіть мати сім'ю і проводити бодай одну ніч за стінами казарми. Отже, Порта Османська була тією країною, де кров'ю синів іншого народу завойовували їхню батьківщину. Тож не випадково в народній творчості багатьох країн і людей розповідається про цей страшний час і страшні події.
1672 року турки захопили Кам'янець і значну частину Поділля. Про це розповідають не лише документи, але й пісні. Найхарактерніша з них, що співалась лірниками ще на початку XIX століття, відома нам понині:

Смутні ся трени в світі правують,
Вже останні літа наступають.
Поділля гірко ридає,
Україна тяжко зітхає.
О тім городі Кам'янці давнім,
Що бував на весь світ славним.
Тепер в тобі зостаються турки й татари,
Де ж твоя слава, Кам'янче старий.

Ім'я автора невідоме, але, судячи з його мови, видно, що він був обізнаний з старовинною слов'янською мовою. Якою б мовою воно не писалось, чи не передавалось із уст в уста, для нас то дорогий пам'ятник і пам'ять про наш рідний Кам'янець.

Тамара СИС