Перейти у головне меню

Ростислав Крамар
"Тернопільська газета", №36 (140), 3 вересня 1998 р.
фото Володимира Аксьонова

Мандрівка у володіння Збруцького ідола

Вам траплялося коли-небудь прошкувати кам'яною дорогою віком тисяча років? Якщо ні, то знайте, що для цього зовсім не обов'язково їхати у древній Рим чи Єрусалим. Це історичне диво і багато-багато інших надзвичайних знахідок, пов'язаних з життям наших прапрапрадавніх предків, можна побачити всього за кількадесят кілометрів від Тернополя.

Підстрибуючи на вибоїнах, всюдихідним УАЗиком мчимо по дні моря. Воно плюскотіло на цих подільських рівнинах... двадцять мільйонів років тому. Упродовж тисячоліть на дні теплого Сарматського моря осідали відмерлі рештки морських організмів, водорості. Власне, стрімкі вапнякові скелі, які саме раптово з'являються на горизонті, - не що інше, як нагромадження отих змертвілих допотопних творінь Божих.

У пересічного тернополянина слово Медобори, зазвичай, асоціюється або з гусятинським санаторієм, або, в кращому випадку, з кучерявим лісовим масивом, що тягнеться понад Збручем. Щоправда, дехто, мабуть, пам'ятає і той шум, який здійнявся було у газетах на початку 90-их, коли природоохоронці відвойовували Медобори у військових (ті влаштували в заповідній місцині полігон). Та насправді природоохоронний заповідник Медобори, якому щойно сповнилося вісім років, - то цілий неповторний світ, розповідь про який не так то й легко втиснути у тісні газетні рамки. Після насиченої дводенної мандрівки Медоборами, яку люб'язно організувала дирекція заповідника, у мене склалося враження, що тих 11 тисяч гектарів, взятих державою під охорону, - своєрідний Ноїв ковчег, рятівний корабель для зникаючих рослин, тварин, а разом з тим і надійний захист для унікальних в Україні історичних пам'яток - прадавніх слов'янських городищ.

На урвисту гору Гостру, що поряд із селом Вікно Гусятинського району, новачку видряпатись непросто. Тим паче, з п'ятирічною супутницею на руках (маю на увазі свою доню). Та наш гід, науковий працівник заповідника Степан Сторожук, знає тут кожен камінець. Трохи засапавшись, всідаємося на маківці Гострої. Погляд губиться у розлогих ланах, що простягаються відсіль на десятки кілометрів. Колись тут густим килимом буяла степова ковила, і, напевне, бродили ситі дрохви, іржали дикі коні. Де то все? Кануло в Лету... Із задуми виводить Степан: "Оце вона і є, ковила". На самому вершечку гори, чіпко вхопившись за каміння, хиляться під вітром кущики якоїсь непоказної трави. Прадавня цариця українського степу. Саме тут, на Гострій, та ще кількох сусідніх скелях реліктові рештки степу знайшли останній прихисток. "А цю рослину пізнаєте? - запитує наш провідник, торкаючись якихось темно-зелених листків, - ясенець білий, легендарна неопалима купина". Епізод з Біблії, де Бог говорив із палаючого куща, пригадуєте? Той кущ, котрий горів і не згоряв, якраз і є неопалимою купиною. Річ у тім, що в час цвітіння рослинка виділяє ефірну олію. На сонці випари можуть легко зайнятися. Складається враження, що то рослина палає. Напевне, кращого символу для Недоборів годі придуматити. Дорогою розглядаємо інші рідкісні рослини. Деяких із них так небагато, що буквально кожен кущик береться на облік. Правда, трапляється, непрохані гості заповідника не дуже тим переймаються. Якось природоохоронців ошелешила закохана парочка, котра прогулювалась над Збручем. Юнак назбирав коханій цілий жмут зозулиних черевичків, червонокнижної квітки, якої в заповіднику зовсім небагато. Понюхавши "цвєти", дівчина на очах оторопілих ботаніків завісила букетик на дереві. Тож не дивно, що заповідні території ревно оберігаються.

Та повернімося до Гострої. За народними переказами, гора в давнину була подзьобана печерами. Тут навіть переховувалися від татарських набігів. Якось кочівники замордували на Гострій багатьох мешканців села Зелена Грушка. Відтоді скелю називають іще Гострою могилою. Варто сказати, що у тутешнього поміщика Володислава Федоровича, який мешкав у селі Вікно, любив бувати Іван Франко. Великі землевласники - батько і син Федоровичі - зуміли створити у Вікні справжній національно-культурний центр українців Поділля. Випускник Віденського та Сорбонського університетів Володислав Федорович організовував та фінансував різноманітні українські культурницькі акції, зокрема, першу етнографічну виставку в Тернополі 1887 року. Федоровичі зібрали у Вікні багатющу бібліотеку, колекцію виробів народного мистецтва. 27-річний Франко, працюючи в їх родинному архіві, полюбляв відпочивати під скелями, які пізніше дістали назву Франкових. На жаль, багатолітня праця цих відомих українських меценатів згоріла у багатті Першої світової війни. І це далеко не фігуральний вислів. У 1917 російські солдати з цінних книг розвели на подвір'ї багаття, а пізніше запалили й сам будинок. Федоровичу, який до останнього не вірив, що таке дике варварство можливе, ледь вдалося врятуватися. Після трагедії він уже й недовго жив. До речі, саме завдяки старанням цього поміщика скелі поряд із Вікном було оголошено заповідними ще в 1911 році. Саме тоді видатний польський ботанік Владислав Шаффер вперше детально описав ботанічне диво Медоборів. Та за звичним в Україні сценарієм у роки радянської влади в місці, котре охоронялося законами Австро-Угорщини і Польщі, влаштували... кар'єр з видобутку каменя. Сліди тієї руйнівної діяльності "гомо совєтікуса" дотепер зяють невигойними ранами.

Ще однією природною пам'яткою вікнянських околиць є карстові лійки, звідки б'ють холодні джерела - так звані Вікнини. Вочевидь, саме вони дали назву селу. За народними переказами, підземні порожнини пролягають на багатокілометрові відстані. Донині тут розповідають історію, яка трапилася в давнину. Кажуть, наче б то один пан вирішив напоїти запряжених коней цілющою вікнянською водою. Та тварини якось послизнулися й шубовснули у прірву. Аж через кілька місяців запряжена пара випливла в джерелі села Тарнаруди. З тих пір Вікнини дістали другу назву - Безодні. Нині одну з двох збережених безодень (інші дві під час меліорації зникли) огороджено кам'яним муром, на свята тут відбуваються церковні відправи.

Із Вікна наша дорога стелиться на північний схід, у лісисту частину заповідника. Взагалі ліс складає 90 відсотків його площі. Переважно це граб, дуб, бук. Між іншим, саме тут, на Збручі, східна межа поширення бука, який росте в усій Європі. "Хочете побачити куточок заповідного пралісу?" - запитує незмінний наш екскурсовод. Діставши ствердну відповідь, зупиняє автомобіль під тінистими кронами буків. Мешканці близьких сіл називають це урочище Бучиною. Картину, яка відкривається очам, нечасто побачиш у нашому суцільно розораному краї. Товстелезні буки сягнули, здається, аж під хмари. Вони пережили ...надцять держав і десятки людських поколінь.

Більша частина медобірських лісів значно молодша. Та вже зараз ведеться кропітка праця, яка має за мету відтворити ліс у його первісній красі. Як стверджують науковці, кількасот років тому тут були непрохідні старезні діброва. Вже пізніше цей факт логічно пов'язався мені із побаченим у лісах над Збручем.

Наступний пункт нашої мандрівки - Крутилів. Невеличке сільце настільки відгороджене від решти світу із одного боку лісове бездоріжжя, з іншого - Збруч), що мусимо добиратися до нього через сусідню Хмельницьку область. Минувши надзбручанську Калагарівку, в'їжджаємо через міст у Сатанів.

Перше, що впадає у вічі, - адресні таблички на будинках. "Улица Октябрьская". Кажуть, є у Сатанові й вулиця Леніна, крім того, старовинне містечко "прикрашають" два пам'ятники Іллічу. Та всього за якихось півгодини із "заповідника" історії комуністичної потрапляємо у справжній рай для археологів. Минувши Крутилів, сільце, що приліпилося на стрімкому березі, наче ластів'ячі гнізда, в'їжджаємо під прохолодне шатро лісу. Джерела, біля яких зупинились, пізнаю відразу. Наслухався про них від тернопільського археолога Марини Ягодинської і молодого відеорежисера Івана Яснія, котрий знімав тут фільм. Кілька років поспіль Марина, ця першовідкривачка багатьох надзбручанських скарбів, проводила тут розкопки.

Онде дзюркотить цілюща вода "від нервів", а там, неподалік, - "від очей", поряд - "від серця". Саме такі властивості приписують трьом найбільшим джерелам урочища Звенигород тутешні люди. Сотні літ минули з тих пір, як на цих горах, вкритих нині густими лісами, вирувало життя. Та назви древніх слов'янських городищ до сьогодні збереглися в народній пам'яті. Куштую воду із джерел, де вгамовували спрагу мої прапрапра... родичі. Справді смачна. Пропоную доні. Відмовляється, воліє пити солодкий компот. "А може, й добре, що не хоче", - подумалося. Ні-ні, не тому, що у воді плаває опале листя, якісь гілочки. Просто пригадалися матеріали археологічних розкопок. Отут, над самісіньким "священним" джерелом, археологи розкопали кілька людських кістяків, головно дитячих. Предки-язичники приносили богам немовлят у жертву. Чому біля джерел? А де дотепер відправляються молебні по тернопільських селах у разі посухи? Так, біля джерел, криниць. В одному селі на Теребовлянщині над чудодійним джерелом, яке "посилає" дощ, спорудили навіть капличку.

Поволі піднімаємося на городище. Звивиста лісова стежка виходить раптом на чималу галявину. У високій траві видніються обгорілі стовбури дерев. Здогадуюся, що то саме та містична місцина, про яку стільки чув. Тут не росте ліс. Заледве якась деревина потягнеться вгору, як влучає блискавка і спалює її. Що це? Геомагнітна аномалія, прокляття предків? Мабуть, ще довго це питання залишатиметься без відповіді.

Прошкуємо далі. Пильнуючи своє вертливе чадо, не дуже заглядаю навсібіч. Тож у найбільш вражаючу пам'ятку Звенигорода впираюся буквально носом. Височенний земляний вал з глибоким (метрів зо п'ять) ровом біля основи, здається, вчора насипаний. От тільки поріс деревами. Враження настільки сильне, що, здається, ось ось з-за товстого граба вийде сивочубий волхв. "Ліс, як і вода, - розмірковує Степан, - береже таємниці". Упродовж століть тут фактично не велося жодної господарської діяльності. Тож і збереглися майже неруханими рештки язичницьких городищ, залишених під натиском ворога 750 років тому. Три слов'янські городища - Звенигород, Говда і Богіт, що тягнуться понад Збручем, жили своїми традиціями аж до Батиєвого нашестя. Тобто ще три століття після Володимирового хрещення у нашім краї процвітало язичництво. Взагалі-то, як авторитетно запевняють археологи, вали, котрі мене так сильно вразили, насипали ще в скіфські часи, десь на зорі нашої ери. Пізніше їх тільки підсипали. Та саме в час поширення на Русі християнства (як це не парадоксально) надзбручанські поселення язичників зазнали небувалого розквіту. Сюди, у гори, сховані в непрохідних нетрях, тікали з охрещених міст волхви, тут здійснювалися заборонені християнством ритуали (в тому числі й людські жертвоприношення). Сюди приходили новоспечені християни, аби віддати шану "богам батьків". Про те, що ці городища у ХП-ХШ століттях перетворилися в популярний центр руського язичництва, переконливо свідчать матеріали розкопок. Знайдено древні храми - капища, десятки решток жител волхвів-жреців та ритуальних будівель, де відбувалися урочисті бенкети. У деяких із них долівка встелена кістками тварин і битим посудом. Тут споживали (жерти, жертвувати - звідти жреці), принесене богам-ідолам. Звичай із биттям тарілок, чарок на подільських весіллях бачили? Оце і є відгомін древньої традиції дарувати страву чи напій богові. Розбите, виходить, людям уже не належить.

Варто відзначити, що серед дарів, принесених богам, знайдено багато речей християнського культу: натільні хрестики, священичі хрести-енколпіони (з мощами святих), металеві, срібні іконки, кадильниці. Трапився навіть перстень із княжим знаком Рюриковичів. Що б це могло означати? Невже християни за назвою, а язичники за вірою, приносили такі жертви? А, може, то самі християни та церковна атрибутика були жертвами старим богам?

З обжитих упродовж тисячоліть городищ предки-язичники вірогідно пішли під натиском Батиєвої навали. Принаймні життя тут вирувало саме до середини XIII століття. Пізнати, що домівки покидалися поспіхом, люди наче тікали, залишаючи з хатах найнеобхідніше. А подекуди долівки суцільно встелені попелом. Мабуть, усе навколо горію. Утім, ще кілька століть після занепаду цих прадавніх міст мешканці околиць приходили на "святі" гори. Мабуть, і божкам старим молилися. Не випадково ж бо оселився в Звенигороді монах-пустельник. Так би мовити, "на передовій" боротьби з бісами. У скелі видовбав собі дві невеличкі комірчини - одну для молитви, іншу - для сну. Потрапивши у тісну келію з кам'яним ложем, наїмагаюся прочитати видовбаний при віконечку напис старослов'янською: "Року Божого ... Нікіфор", - усе, що вдалася розібрати. У навколишніх селах кажуть, що чернець-пустельник походив з багатої сім'ї, лікував дужих молитвою і травами. Зараз раз у рік, на Зелені свята церковна громада з Крутилова відправляє тут Богослужіння.

Зі Звенигорода робимо спробу лісовими дорогами прорватися до гори Бога - Богота. На початку тисячоліття там був центр язичницького культу над Збручем. Двічі якось вдається об'їжджати несподівані перешкоди - дерева, що після недавньої бурі перегородили дорогу. Та вивернутий із корінням грубезний бук на крутому прибережному повороті розсіяв усі наші ілюзії щодо подальшого руху. Ані обійти, ані перелетіти... Мусимо вертатися, робити тридцятикілометровий гак.

До Богота прибилися, коли вечоріло. Онде він - мовчазний свідок великих таємниць. Саме тут стояв всесвітньовідомий кам'яний ідол - Світовид. Цими серпневими днями минуло 150 років, як цього божка давніх українців знайшли у Збручі між Личківцями та Городницею. Тоді ріка обміліла, як оце зараз, і селяни побачили в багні кам'яне обличчя. Обличчя прадавнього бога. Незабаром про Збруцького ідола заговорили науковці всього світу. Дотепер інтерес до цього божка не зникає. У жовтні на міжнародній конференції в Гримайлові, приуроченій 150-літтю віднайдення ідола, виступатимуть учені з Польщі, Македонії, Словаччини. Нині унікальна знахідка подільських селян у Краківському археологічному музеї. "А що ми покажемо туристам?" - відповіли поляки тернопільцям, коли ті жартома запропонували повернути ідола. Секрет доброї збереженості кам'яного божка, впевнені вчені, у тому, що його свідомо заховали у Збручі, аби не знищили наїзники. Мабуть, мали надію на кращі часи.

Того вечора на Богіт ми не пішли. Надто пізно. Зупиняємося у затишній лісничівці. Зустрічати нас вибіг тлустий їжачисько, кажуть, господар цих місць.

Вранці, по росі, вирушаємо на гору Бога. "Ніяк не можу зрозуміти, - ділиться дорогою думками Степан Сторожук, який з дитячих літ знає Богіт, бо виріс у сусідній Городниці, - як вдалося нашим предкам визначити найвищу точку Медоборів. Богіт має 413 метрів, але ж поряд вершини 408, 405 метрів..." Цікаві речі розпочинаються вже біля підніжжя гори. Вам траплялося коли-небудь прошкувати кам'яною дорогою віком тисяча років? Якщо ні, то знайте, що для цього зовсім не обов'язково їхати у древній Рим чи Єрусалим. На Боготі прадавній мощений шлях зберігся так, наче й не було 800-річного забуття. А, може, саме людське забуття врятувало цю феноменальну пам'ятку історії? Адже щойно у 1980-их Боготом фундаментально зацікавилися археологи. Виявляється, дорога, якою на гору, нічого не підозрюючи, ходили мешканці довколишніх сіл, і якою ми зараз ідемо, була свого роду священною. Нею прочани піднімалися до капища Світовида.

Поволі минаємо численні западини у землі. Тут стояли хижі-напівземлянки, де зупинялися паломники, мешкали постійні жителі. Обабіч залишаються довгі пасма валів. Дослідники припускають, що оберігали вони не стільки від ворогів, як від злих духів і мали суто культове призначення. З цією ж метою на горі розводили численні багаття. Цілком можливо, що з дубових полін, деревини, яка вважалася священною. У дібровах слов'яни найчастіше влаштовували святилища. А Медобори, як вже відзначалося, були заліснені якраз дубами. Нарешті підходимо до останнього насипу. У ньому вузький прохід, наче слід якоїсь брами. Далі простим смертним було зась. У святая святих до кам'яного бога, дозволялося входити тільки жрецям. Вони приносили у шість жертовних ям (і зараз легко впізнати викладені білим вапняком заглибини) горщики каші, хліб, птицю, свійських тварин, а, бувало, що й людей. Місце, де стояв чотиригранний ідол (обернений на чотири сторони світу), шукаємо хвилин 15. Після недавнього бурелому, який прорідив ліс, вгору пішла кропива. Аж ось він - майданчик, де молилися чи не останньому у Київській Русі ідолу. З першого погляду, то звичайнісінька неглибока впадина, десь 50-60 сантиметрів в діаметрі, викладена камінням. Та чомусь біля серця відчуваю холодок. Пригадую слова Марини Ягодинської: "Богіт - похмуре місце". Озираюся навколо, відчуваю, що мусить бути ще якась несподіванка. І не помиляюся. Моя п'ятирічна Даруся, спершись рукою на порослий мохом камінь біля самого підніжжя ідола, випадково натрапляє рукою на уламок глиняного горщика. Привіт від Світовида... "Може, в цьому збанку було принесено останню жертву", - промайнуло в думках.

Того дня ми встигли зазирнути у "сухий колодязь" - глибоку кам'яну яму, звідки археологи добули кільканадцять людських кістяків. Мабуть, за тодішніми уявленнями, колодязь вважався найкоротшим шляхом жертви до богів. Зусібіч роздивилися "дольмен" - велетенську браму, складену з кам'яних брил (щось на кшталт англійського Стоунхенджу). За однією з версій, "дольмен" уособлював містичні ворота між дзома світами. Спускаючись додолу, все ще не можу повірити, що Тернопілля має таку фантастичну пам'ятку історії. Та уламок давньоруського глечика, який тримаю в кулаці, наче промовляє: "А де б їй іще бути..." Сідає за обрій серпневе сонце. З паші повертаються корови. Ідуть, гойдаючи повними вим'ями попри пшеничні лани. Призахідне проміння золотить їм роги, а мовчазна гора Бога дивиться услід...

P.S. Богіт, Звенигород, Говда. Ці давньоруські городища бережуть іще чимало таємниць. Та, на жаль, коштів на їх відкриття катма. Науковий співробітник Тернопільського краєзнавчого музею Марина Ягодинська наступного року збирається продовжити розкопки. За умови, якщо вдасться фінансово забезпечити екпедицію.