Перейти у головне меню

Карвасари
(читайте ще про Карвасари, і ще)

Див. Сіцінський Є. Історичні відомості про приходи і церкви Подільської єпархії. Кам'янецький повіт.

На відміну від Видрівки (див. "Подолянин" від 31 травня ц.р.), Карвасари набагато більше відомі кам'янчанам. Хоча б тому, що із Замкового мосту добре проглядається дерев'яна Хрестовоздвиженська церква. А це вже Карвасари. Вони розташувалися, як зазначає Євтим СІЦІНСЬКИЙ у "Парафіях і церквах Подільської єпархії" (1901 р.), "біля підніжжя старого Кам'янецького замку, внизу при річці Смртрич, на вузькій прибережній смузі, що пролягла вздовж скель".

Звичайно, нині Карвасари, як і Видрівка, - це всього лише вуличка на окраїні міста. А сто років тому Карвасари були містечком (це відповідає, за сучасною неоковирною термінологією, статусу селища міського типу). Тоді до Карвасарської парафії Кам'янецького повіту входило п'ять сіл: Татариски (з 1946 р. - Смотрич), Кубачівка (з 1967р. - в складі Смотрича), Янчинці (з 1945 р. - Колибаївка), Підзамче (з 1957 р. - в складі міста) та Видрівка (з 1928 р. - в складі Підзамча). Була на Карвасарах і церковно-парафіяльна школа, відкрита 1894 р. у церковному будинку.

1923 р. у містечку Карвасари було 150 господарств, проживало 1566 чоловік. 25 травня 1923 р. розпорядженням Кам'янецького окружного виконкому Карвасари було віднесено до Кубачівської сільради Довжоцького району. А ще через три роки, 4 березня 1926 р., Карвасари остаточно і назавжди втрачають самостійність і стають частиною (а простіше кажучи, вулицею) Кам'янця-Подільського.
Про походження назви "Карвасари" Євтим Сіцінський повідомляє таке: "Карвасари були первісно, в XVI ст., як припускають, місцем складування для східних купців, що тимчасово прибували до Кам'янця і яким не дозволялося в'їжджати до міста; на місці нинішнього поселення Карвасар було збудовано амбар для зберігання товарів, або так званий караван-сарай, звідки і походить нинішня назва містечка".

З цією версією не погоджується народна етимологія. Жила, мовляв, у цій місцевості відома всьому містові Сара - жінка легкої поведінки, повія чи путана, як сказали би сьогодні. А проте на позначення таких жінок у всіх слов'янських мовах тоді було і нині є загальновідоме слово "курва" з прозорим первісним значенням "курка" (бо колись на півня казали "кур"). До речі, французька назва розпусниці - кокотка - теж означає "курочка". Масові походи "до курви Сари" породили невдовзі назву місцевості, де вона мешкала, - "Курвисари", яка пізніше трансформувалася в "Карвасари".

Так це чи ні, нині важко сказати. Принаймні, всі відомі нам дослідники дотримуються (хоч із певними застереженнями: "як припускають", "можливо") версії про караван-сарай. А, може, вони просто соромляться народного слова "курва"? Але повернемося до Сари. Це досить поширене єврейське жіноче ім'я. До того ж, як засвідчує той же Сіцінський (1901 р.), на Карвасарах "у ХVІІ-ХVІІІ ст. жили євреї, яким також тоді не дозволялося жити в місті, а тільки дозволялося входити до міста вдень на декілька годин. Коли 1797 р. євреям було дозволено жити в Кам'янці, заможніші карвасарські євреї переселилися до міста, а в Карвасарах залишилася одна біднота, і досі тут живуть найбідніші євреї-ремісники - маляри, фарбувальники, шевці". Як бачимо, народна етимологія виникла не на голому місці.
Саме почута з народних уст версія походження назви Карвасари стала тим щасливим випадком, який колись підштовхнув до творчості кам'янчанина В'ячеслава ПОЛЯТИНЧУКА - відомого нині гумориста, автора трьох збірок, а тоді, в травні 1993 р., одного з членів історико-культурологічного Подільського братства. Голова "братчиків" Мирослав МОШАК, вислухавши почуту Славком цікаву історію про походження назви Карвасар, цілком серйозно порадив: "То сядь удома і все запиши". Так народилася "Невідома історія однієї історичної назви", яка відкрила В'ячеславовий талант оповідача-гумориста, а через два роки, коли число оповідей на різні теми зросло до дюжини, відкрила першу Полятинчукову збірку "Нема диму без вогню".

І наприкінці скажемо декілька слів про окрасу Карвасар - Хрестовоздвиженську церкву, її закладено 1799 р. (через 2 роки збудовано та освячено) на місці церкви, що існувала тут у XVII ст. Дзвіницю споруджено пізніше - 1863 р. Церкву з повним правом називають перлиною українського дерев'яного зодчества. Як зазначає відомий мистецтвознавець Григорій ЛОГВИН у книзі "По Україні" (1968 р.), "іграшкова дерев'яна будівля і могутні мури замка, здавалося б, ніяк не можуть становити єдиний ансамбль; тим часом вони якось дуже природно злиті в єдине ціле". Недарма ж місце, де розташовано церкву, багато хто вважає найкрасивішим куточком міста.

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"
"Подолянин", 14 червня 2002 р.

Зображення з книги Олега Будзея "Вулицями Кам'янця-Подільського":