Пропонуємо Вашій увазі фрагменти спогадів літературознавця Григорія КОСТЮКА (1902-2002), уродженця села Боришківці, з його знаменитої двотомної книги мемуарів "Зустрічі і прощання".

"ЯКИЙСЬ ВЕСЕЛИЙ ЧОЛОВ'ЯГА"

Було це влітку чи ранньої осені 1919 року в моєму селі, коло Кам'янця-Подільського. Однієї погідної днини, на головнім плацу, біля нашого сільського кооперативу, я побачив великий гурт селян. Вони усміхнено, з напіврозкритими ротами, слухали двох невідомих мені, очевидно, приїжджих, чужих людей. Говорив, пересипаючи свою мову зрозумілими селянам допитами і приповідками, головним чином один з них.

- Що за чоловік? - спитав я дядька, що стояв скраю.

- Та Бог його зна, - відповів той. - Бачиш, якийсь цікавий і веселий чолов'яга.

Я почав слухати й уважно придивлятися до незнайомого. І мені на все життя запам'ятався, і досі стоїть перед очима, образ молодого чоловіка років 27-30, середнього на зріст, плечистого, рухливого, з осяйно усміхненим кругловидим обличчям блондина, з рідкуватим, з нахилом до полисіння волоссям. Одягнений був у гарний вишитий гуцульський кептар. Це все серед гурту наших селян робило його екзотичним й одночасно близьким. Промовляв він доброю, добірною українською мовою, і то такою ясно зрозумілою, що його, зайшлого, чужого чоловіка, з трохи незвичним для подоляків акцентом, наші селяни сприймали як свого близького. Він говорив щось про віковічні селянські злидні, про темряву й забобони, які від віків огорнули наші села, про людську неправду і кривду, про вікову неволю України в Російській імперії, про злочини, заподіяні нам поневолювачами. Але тут же й стверджував, що неправді й неволі прийшов кінець, що підводиться народ-велетень на захист своєї свободи. Від нас і від вас насамперед, - показав він рукою на всіх селян, що навколо стояли, - залежить, чи будемо ми вільні, чи залишимося й надалі рабами.

Це була його єдина поважно висловлена частина промови. І то всю свою попередню дотеперішню промову він виголошував не звичними тоді пропагандними загальниками, а мовою дружньої бесіди, пересипаючи жартами, дотепами, співомовками, прислів'ями та коротенькими історичними пригадками. Селяни слухали, кидали жартівливі репліки, колючі слова, реготали на його дотепні відповіді й дружньо, по-родинному розмовляючи, провели до підводи, якою цей цікавий і веселий чолов'яга та його товариш виїхали в напрямі на Кам'янець.

* * *

Тільки через десять року Григорій КОСТЮК довідався, як звали того веселого чолов'ягу. Сталося це в Харкові під час одного з письменницьких застіль.

На одній з таких гутірок я й познайомився з Остапом Вишнею. Коли я глянув на його веселе й привітне кругловиде обличчя, мені майнуло в пам'яті, що десь цю людину я вже бачив. Ще "дві слові" Вишні і я блискавично пригадав, - це ж той "цікавий і веселий чолов'яга", що я його десять років тому бачив у своєму рідному селі на Поділлі. Мені дуже хотілося при нагоді згадати йому цей епізод. Я шукав слушного випадку.

Такий випадок трапився. Якусь годину пізніше ввесь цей веселий і дружній гурт людей сидів у одному з найближчих ресторанів на Сумській вулиці. Ми зайняли окрему кімнату, вікна якої виходили на простору веранду, через яку видно було гарний пейзаж міського парку. Обід був з вином і навіть з чаркою.

...Вишня сидів навпроти мене. Я механічно взяв і почав пробувати щось із десерту. Вишня глянув і не без іронії кинув:

- Ви що, солоденьке уплітаєте? ... Та я, коли був у ваших літах...

Я не пам'ятаю, що він говорив далі, бо в цей момент цілковито переконався, що це той самий "веселий чолов'яга", якого я бачив у селі.

- Та, Павле Михайловичу (його тут так усі величали чомусь), солоденьке, то між іншим. А от коли ми з вами спробуємо оцього кахетинського, то не пошкодуємо.

Справді, переді мною стояла не почата чомусь пляшка доброго тоді вина кахетинського. Вишня глянув і з примирливою посмішкою сказав:

- А справді, рішимо її, молодий чоловіче.

Діловито наповнив наші склянки. Я взяв склянку й, користуючись зручною ситуацією, кажу:

- Павле Михайловичу, можна одне запитання?

Він глянув на мене підпилим поглядом і ніби байдуже мовив:

- Прошу.

- Мені здається, що я вас колись давно бачив. - Вишня підвів на мене свій погляд і запитально мовчав. Я продовжував: - Це було рівно десять років тому. Часи, знаєте, які. У моєму рідному селі, в семи кілометрах від Кам'янця-Подільського. В цей самий, приблизно, час. Ви були ще з якимось товаришем. Довго, весело і дотепно розмовляли з нашими дядьками. На вас був гуцульський, ніжно вишитий кептар. Я прислухався до тієї веселої розмови і мені образ бесідника запам'ятався на все життя. Я мав добру зорову пам'ять.

...Вишня, очевидно був вражений такою несподіваною пригадкою. На мить він ніби знітився, поставив склянку і, склавши в саркастичну посмішку свої досить повні губи, відповів:

- Ех, молодий чоловіче, хто вас навчив викликати з небуття цю тінь? Та ви ж хіба не знаєте, що за ті свої походеньки я вже міцно-міцно відсидів. Завдяки тільки Блакитному оце й дихаю на світі. А ви знову...

* * *

Тільки згодом Григорій КОСТЮК довідався, що в Кам'янці-Подільському Павло ГУБЕНКО (так по-справжньому звали Остапа ВИШНЮ) був активним співробітником есерівської газети "Трудова громада", за що при більшовиках ледве не поплатився життям. І тільки втручання письменника Василя ЕЛЛАНА-БЛАКИТНОГО врятувало життя майбутньому гумористові.