Логотип НПП



В головне меню

Історія / Література

Список статей

Перейти у головне меню

Будзей О.

Вірменська

Вірменську вулицю сміливо можна назвати улюбленою донею майдану Вірменський ринок. Справді, майдан має аж 7 доньок і єдиного сина, тобто 7 вулиць (Іоанно-Предтеченську, П'ятницьку, Домініканську, Старобульварну, Замкову, Шпитальну, Вірменську) та провулок Комендантський, які навсібіч відходять від нього променями. Але тільки Вірменській вулиці дісталося славне батькове ім'я. І так було майже завжди. Скажімо, був майдан у часи розквіту в місті вірменської громади Вірменським ринком - і вулиця називалася Вірменською. Утім, для цього були надто вагомі підстави: на вулиці стояв головний вірменський храм - Миколаївський.

Коли ж настали часи російського владарювання в місті, то згодом колишній головний майдан вірменської громади перетворився на Губернаторську площу. Відповідно й вулиця Вірменська теж стала Губернаторською. Як кажуть, куди голка, туди й нитка. Утім, і цього разу для зміни назви були досить вагомі причини - на майдані й воднораз на початку вулиці стояв палац губернатора (згорів у січні 1920 р., тепер тут, за іронією долі, розміщується пожежна частина). Правда, коли на майдані 1904 р. установили пам'ятний знак про перебування тут російського імператора Миколи І, а майдан стали називати Миколаївським, Губернаторська вулиця імені не змінила (адже палац губернатора зостався на своєму місці).

Спільні імена батька й доні відновила радянська влада, 1923 р. надавши обом - і майдану, і вулиці - ім'я одного з найпопулярніших тоді більшовицьких вождів - Льва ТРОЦЬКОГО. Але 19 грудня 1927 р. завершив роботу XV з'їзд ВКП(б), який затвердив виключення з партії Троцького за опозиційну діяльність. Уже наступного дня президія міськради стерла з мапи Кам'янця ім'я опального вождя. Так у Старому місті з'явилися Радянські площа та вулиця.

Згодом і майдану, й вулиці надали ім'я Свердлова: у списку вулиць міста на 1935 р. (фонд Р-3042 міського держархіву, опис 1, справа 2) є рядки: "Радянська площа, вона ж Свердлова" і "Радянська вулиця, вона ж Свердлова". Потім майдану повернули попередню назву - Радянська площа, а вулиця з іменем першого голови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Якова СВЕРДЛОВА (1885 - 1919) дожила аж до пізньої перебудови. 11 вересня 1990 р. президія міськради відновила найдавніші імена майдану й вулиці: батько та його улюблена доня ніби повернулися в далеку-далеку молодість.
Вірменська вулиця починається в південно-східному кутку Вірменського ринку - там, де закінчується вулиця П'ятницька. 1970 р. краєзнавець Сергій ШКУРКО в розвідці про вулицю П'ятницьку (тоді ще Бебеля) висунув таку версію: колись П'ятницька та Вірменська були єдиною вулицею - П'ятницькою. Коли ж у місті виникла вірменська колонія, а слов'янська громада віддала їм свій південний ринок, вірмени південну частину П'ятницької, починаючи від ринку, стали називати Вірменською вулицею.
Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА в нарисі "Християнські святині Кам'янця на Поділлі" (2001 р.) дійшла до такого висновку: первісно Вірменська вулиця проходила східніше - не перед садибою вірменського Миколаївського собору, як тепер, а позаду неї. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. з'явився західний рукав вулиці - уже перед садибою собору, а східний наприкінці XVII ст. зник. Ось у такий хитрий спосіб вулиця перестрибнула церковну садибу.

У детальному описі міста 1700 р., зробленому поляками невдовзі після того, як Кам'янець покинули турки, зафіксовано "вулицю, що тягнеться від кам'яної Руської брами до вірменського костелу". Це і є тодішня Вірменська вулиця. Документ зафіксував на ній 18 садиб, третина з яких - порожні ділянки. Останнім у списку об'єктів цієї вулиці йде вірменський шпиталь. Це дало підставу сучасним дослідникам історичної топографії Кам'янця (зокрема, професору Миколі ПЕТРОВУ) засумніватися: чи був колись будинок №3 на вулиці Шпитальній вірменським шпиталем, як це 1980 р. вказує вірменський історик Вартан ГРИГОРЯН у монографії "Історія вірменських колоній України та Польщі (вірмени на Поділлі)", як це тиражують усі публікації про вулицю Шпитальну чи вірменський шпиталь. Але найкурйозніше те, що ще 1915 р. в топографічному нарисі "Кам'янець-Подільський" вірменський шпиталь XVII ст. саме на Шпитальній розмістив тодішній житель Шпитальної - відомий дослідник Поділля Олександр ПРУСЕВИЧ, пославшись на той же опис міста 1700 р. Сучасні ж дослідники ототожнюють вірменський шпиталь, згаданий в описі 1700 р., з будинком №6 Миколаївського провулка. Будинок стоїть на розі з Вірменською вулицею якраз навпроти руїн вірменського костелу - на південь від них.

Отож, відштовхнувшись від Вірменського ринку, Вірменська вулиця бере курс на південний схід, усе стрімкіше збігаючи донизу. Справжнісінький узвіз! Досягнувши вулиці Довгої, Вірменська зупиняється: далі бігти нікуди. Прикінцеві показники Вірменської зовсім невисокі: зліва - будинок №5, справа - №14. Має Вірменська й двох крихіток-синочків - згаданий уже провулок Миколаївський (веде до православної Миколаївської церкви - колишньої вірменської Благовіщенської) та провулок Тісний (веде до згаданої вже вулиці Шпитальної).

Вірменська вулиця стала 2003 р. справжньою кіногероїнею - на ній відомий актор і режисер Володимир МАШКОВ знімав художній фільм за давньою п'єсою Олександра ГАЛИЧА "Матроська тиша". Отак Вірменська вулиця в українському Кам'янці з волі російського режисера на деякий час виступила в ролі єврейської вулиці в українському Тульчині.

У другій половині XVIII ст. з майдану на Вірменську вулицю треба було проходити під аркою. Вона сполучала будинок вірменського пробства (більше відомого як вірменський торговий будинок, нині тут розмістилися відділ археології історичного музею-заповідника та його дирекція) і палац знаменитого коменданта кам'янецької фортеці Яна де ВІТТЕ (його син Йозеф 1802 р. продав будинок російському уряду, невдовзі тут обладнали згадуваний уже палац губернатора). На рубежі XVIII - XIX ст. арку розібрали.

Безумовно, сьогодні найпривабливішою архітектурною пам'яткою Вірменської вулиці (навіть ширше - домінантою вірменських кварталів) є дзвіниця вірменського Миколаївського собору. Сам собор, який, безперечно, теж був би окрасою вулиці, на жаль, 1935 р. розібрали - залишилися тільки вхідні арки з боку Вірменської вулиці. 5-поверхова дзвіниця чудово проглядається звідусіль. А збудували її наприкінці XV - на початку XVI ст. Якщо під час турецької навали 1672-1699 рр. вірменський собор зазнав значних руйнувань, то дзвіниця постраждала набагато менше, бо вже 1700 р. в ній улаштували каплицю святого Стефана.

У панораму міста з численними пам'ятками архітектури чудово вписалася лаконічна форма дзвіниці. Своєрідним є її пірамідальне завершення з чотирма маленькими наріжними вежами. Кожна з вежок має дві бійниці. Навіть будуючи культові споруди, кам'янчани не забували про оборону міста.
1978 р. київські фахівці всередині дзвіниці виявили на стінах першого поверху залишки давнього (десь так XVIII ст.) живопису. Його відновила бригада київських художників-реставраторів під керівництвом Аркадія МАРАМПОЛЬСЬКОГО.

У дзвіниці планували розмістити музейну експозицію "Вірмено-українські зв'язки". Але час розпорядився по-своєму: 9 січня 2000 р. тут відновлено службу Божу в храмi святого Стефана УПЦ Київського патріархату.

Найзагадковішим на Вірменській вулиці, безумовно, є будинок №2а. Як його тільки не називають - будинком коменданта, оселею де Віттів, палацом Потоцької. Таку атрибуцію будинку виводять з напису до картини польського художника другої половини ХІХ ст. Казимира МІРЕЦЬКОГО, який намалював південну частину Старого міста. Але даних, які документально би підтвердили належність будинку у XVIII ст. Яну де Вітте, а потім його сину Йозефу, немає. Втім, одна з найромантичніших кам'янецьких історій стійко пов'язує історію кохання та подружнього життя Йозефа та гречанки Софії з цим будинком, навіть називає його палацом Потоцької (хоч у Кам'янці Софія була, звісно, Софією де Вітте, Софією Потоцькою вона стала в Умані).

Отже, польський посол у Туреччині Боскамп ЛЯСОПОЛЬСЬКИЙ наприкінці XVIII ст. купує на турецькому ринку молоду невільницю-гречанку Софію, везе її до Польщі, але по дорозі тимчасово залишає її в Хотинській фортеці. У грецьку красуню до безтями закохується молодий Йозеф де Вітте. Софія та Йозеф з дозволу кам'янецького біскупа Адама КРАСИНСЬКОГО вінчаються в костелі на Зіньківцях. Йозеф сплачує "відчіпне" Боскампу. Батьки Йозефа, польська верхівка міста незадоволені цим вчинком молодого Вітте. Йозеф, який після смерті батька стає комендантом фортеці, за два мільйони злотих продає Софію Феліксу ПОТОЦЬКОМУ. А той 1790 р. в Умані руками селян-кріпаків закладає для дружини чудовий парк Софіївку, будує величезний палац. До речі, сучасний український письменник Павло НАНІЇВ присвятив Софії роман "Тричі продана".

Історія садиби на Вірменській, 2а, якщо говорити про XVIII ст., вимагає ретельного вивчення. Щодо ХІХ-ХХ ст., то тут особливих загадок немає. В 1870-х рр. в будинку була жіноча гімназія. 1881 р. його продали Катерині Камишанській, яка дещо перебудувала, але взагалі вигляд будинку майже не змінився. Наприкінці 1920-х рр. його передали лінгвістичному технікуму, в якому учні вивчали чужоземні мови. У 1930-х рр. тут була єврейська школа, після війни - дитсадок.

Цікаву історію, детально висвітлену Галиною ОСЕТРОВОЮ, має і сусідній будинок №4. Його спорудили, очевидно, ще в XVII ст., потім не раз добудовували та перебудовували. У другій половині XVIII ст. садиба, в яку входив цей будинок, належала Казимиру Юзефу ЛИПИНСЬКОМУ, який завершив кар'єру подільським підкоморієм. Підкоморія, який розглядав межові суперечки приватних осіб, зазвичай, затверджував король з чотирьох кандидатів, обраних шляхтою.

Політична діяльність Липинського припала на складний період польської історії: Барська конфедерація 1768 р., поділи Польщі 1772 і 1793 рр. Учасники Барської конфедерації чотири роки боролися проти короля, Росії та протестантів. Одним з її чільних діячів був згадуваний уже Адам Красинський. Прихильників короля Станіслава Августа очолював Липинський. Коли 1781 р. Станіслав Август приїхав до Кам'янця, то після служби в Кафедральному костелі саме Липинський виголосив вітальну промову, подякував королю за візит, зазначив, що це видатна подія в історії міста й краю.

Про прихильність Станіслава Августа до Липинського свідчить королівський привілей 1775 р., яким садибу Липинського назавжди звільнили від військового постою. Це був значний привілей, адже військові постої важким тягарем лягали на плечі власників будівель, часто завдавали їм великих збитків.
Після смерті Казимира Липинського наприкінці XVIII ст. садибу успадкував його син, який 1826 р. продав ділянку поміщику Фабіану ЛИПИНСЬКОМУ. Цікаво, що 1841 р. колезький асесор НЕПОРОЖНИЙ, тодішній власник садиби, просив міську владу звільнити садибу від військового постою, посилаючись на королівський привілей 1775 р. Але часи змінилися - Поділля з 1793 р. було в складі Росії.

Останнім власником будинку був Йосип РАПОПОРТ, в якого 1930 р. місцева радянська влада відібрала садибу і віддала її в користування музичному, а потім лінгвістичному технікуму. Технікуми довели два будинки до такого стану, що їх довелося розібрати. Зберігся тільки нинішній будинок №4 - цікава архітектурна та історична пам'ятка.

Будзей О. Вірменська // Подолянин, 2004. - 30 січня.