Перейти у головне меню | на зміст | на історичні відомості

Євфимій Сіцінський. Гектор Кам'янецької фортеці //Хмельницький обласний краєзнавчий музей. Передм. та упорядн. А. М. Трембіцький.-Хмельницький, 2003. - 30 с.

Дане видання є продовженням видання рукописних праць відомого подільського історика і краєзнавця Є. Й. Сіцінського, які з тих чи інших причин не були опубліковані автором. Ця праця є однією з останніх, написаних ним у 1934 р. і присвячена захиснику Кам"янецької фортеці її Гектору Юрію-Михалу Володийовському, відомому польському оборонцеві старовинного замку Поділля.
Виданням цієї праці ми вшановуємо пам"ять великого сина українського народу, відомого дослідника Поділля Євфимія Йосиповича Сіцінського.
Розраховане на науковців, краєзнавців і усіх тих, хто любить і вивчає історію Подільського краю.

Підготовка видання, упорядкування, передмова та художнє оформлення Анатолія Трембіцького.
Компютерний набір Андрія Трембіцького.

Рецензенти: професор, доктор історичних наук Лев Васильович Баженов; професор, кандидат історичних наук Іван Васильович Рибак.

Текст друкується за рукописом наданим Хмельницьким обласним краєзнавчим музеєм /ДК-13324/, із збереженням стилістичних авторських особливостей мовлення Євфимія Сіцінського.

Свої зауваження і доповнення, а також можливі пропозиції щодо фінансової підтримки подальшого видання інших рукописних праць Євфимія Сіцінського з історії Поділля просимо направляти за адресою: 29010, Хмельницький, вул. Трудова, 17, кв. 140.

Зміст

1. Передмова
2. Гектор Кам'янецької фортеці
3. Література
4. Післямова

ПЕРЕДМОВА

"Гектор Кам"янецької фортеці", рукопис якого датується 1934 р., це історичний нарис про дійсні події облоги та захоплення турками Кам"янця в 1672 році. В центрі уваги праці Є. Й. Сіцінського - один з оборонців Кам"янецької фортеці Юрій-Михал Володийовський - головний герой однойменного роману Генрика Сенкевича (1846-1916 рр.). "Пан Володийовський", який друкувався у варшавському "Слові", краківському "Часі" і в "Дзеннику Познаньському", з червня 1887 р. по травень 1888 року (тоді ж вийшов окремим виданням) [1]. Євфимій Сіцінського на відміну від Г. Сенкевича, який створив літературний образ реального героя, спирається на архівні матеріали, на спогади свідків подій, наукові праці вчених: Й. Ролле, М. Костомарова, П. Батюшкова. Історію ж Кам"янецької фортеці від найдавніших часів до наших днів та опис окремих її частин (вежі, брами тощо) властивого замку-фортеці, оборонних мурів навколо міста подав Є. Сіцінський у своїй іншій праці "Камянецький Державний Історико-Культурний заповідник-Камянецька фортеця" (1929) [2].
І якщо Г. Сенкевич художньо змальовує Володийовського як щирого поляка, великого польського патріота, першого рицаря і дуелянта Речі Посполитої, то Є. Сіцінський у своїй праці на підставі документів зазначає, що "як розглянути по історичних документах походження цього польського героя, то виявляється, що був він українець, родом з Поділля. Рід Володийовських належав по крові й кості до місцевих українських родів, що гніздилися на Поділлю ще з ХV ст." Євфимій Йосипович дуже докладно подав історію роду Володийовських і также детально описав події облоги Кам"янця, що почалася 12 серпня і закінчилася 27 серпня 1672 р. вибухом частини Старого замку, при якому і загинув найбільш діяльний оборонець Кам"янецької фортеці, її Гектор - Юрій-Михал Володийовський, а Поділля на довгих 27 років опинилось під владою Туреччини.
Події, що передували написанню цієї праці, це трагічні події життя і діяльності відомого поділлєзнавця Є. Й. Сіцінського. У 1930 р. його вдруге арештовують у вигаданій справ "СВУ" і через майже півроку звільняють з ДОПРу ДПУ за відсутністю складу злочину, а також з усіх місць роботи і він стає безробітним. На запрошення своїх друзів, відомих вчених-істориків у 1931 р. переїздить до Києва і працює у Лаврському музеї (Музейному городку) науковим співробітником. Та у 1933 р. знову біда, директора музею П. Курінного заарештовують, а Є. Сіцінського за "старі гріхи" позбавляють виборчих прав, по-іншому до нього починають ставитись колеги по роботі, він важко захворів, проходить "скорочення штатів" музею і він змушений повернутись додому, у Кам"янець-Подільський, але й тут нещастя. Будинок його конфіскували і залишили кімнату у флігелі площею 16 кв. м. Важко хворий професор позбавлений роботи, у пенсії йому було відмовлено, зверталася дружина хворого по допомогу в ІНО, де звільненим викладачам видавали продуктові пайки, проте одержала відмову. Літом 1934 р. його виселели на Підзамче, за місто. Під час перевезення, значна частина книг його великої бібліотеки загубилася, а ішу чималу частину бібліотеки у 1934 р. він продав, потрібно було на щось жити. Ю. Романів з нагоди 5-річниці з дня смерті Є. Сіцінського писав "...передчасно згас відомий дослідник історії та археології Поділля професор Євфимій Йосипович Сіцінський... ми, українці... маємо можливість вільно сказати правду про більшовицьке ставлення до людей науки. Життя українського вченого Сіцінського одно з життєвих "досягнень" у галузі культури, якими більшовики весь час нахвалялися. Справжнього історика і археолога Сіцінського більшовики не визнавали, не друкували його праць, всякими способами переслідували ...що більшовицька зграя "совєтських вчених" яка руйнувала Україну протягом десятиліть, ні в якому разі не допускала в своє коло "сторонніх" осіб. Пригноблений тяжкими нестатками, нуждою Сіцінський примушений був продати свою бібліотеку і нарешті, свої рукописи. З цієї причини значна частина його цінного майна попала і до Проскурівського музею... З яким великим жалем і болем він віддавав те, що було для нього всім змістом його шляхетного життя. Це було незадовго до його передчасної смерти" [3].
Хворого, старого протоієрея, усіма забутому паралізувало, уже без сторонньої допомоги він не міг пересуватися, з кожним днем йому ставало все гірше. Однак вчений не залишав пера, його рукопис "Гектор Кам"янецької фортеці", є однією з останніх робіт вже тяжко хворого відомого дослідника історії рідного краю, який уже фізично не мав змоги видати цю працю, але вона дійшла до нас, написана на пожовклих сторінках рукою людини, яка все своє життя віддала служінню рідному Поділлю. Рукопис до цього часу зберігається в фондах Хмельницького обласного краєзнавчого музею. Коштів на його видання у влади за майже 70 років так і не знайшлося. Лише короткі краєзнавчі розвідки-повідомлення про цю працю появились в 90-х роках ХХ ст. Помер Є. Сіцінський 7 грудня 1937 року, у скруті, забутий усіма.

ПРИМІТКИ:
1. Сенкевич Г. Пан Володыевский: Роман /Пер. с пол. Г. Языкова, К.
Старосельская, С. Тонконогова. Харков, 1993.-С. 469.
2. Рецензія В. Н. на працю: Кам"янецький Державний Історико-
Культурний заповідник-Кам"янецька фортеця. Кам"янець, 1929 //Нові
шляхи.-1929.-Т 3, вересень-жовтень.-С 172.
3. Романів Ю. Тернистий шлях вченого за совєтів //Український Голос.
Проскурівський часопис для міста і села. №90.-1942.-8 листопада.

Анатолій Трембіцький
Євфимій СІЦІНСЬКИЙ

ГЕКТОР КАМ"ЯНЕЦЬКОЇ ФОРТЕЦІ
(Історичний нарис)*

"Володийовський, наш Гектор, погиб". З листа сучасника здобуття Кам"янецької фортеці Турками 1672 року.
В старо-грецькій поемі Бліяді оповідається, як Гектор, хоробрійший оборонець міста Трої, в Троянській
війні пав від руки супротивника Ахилеса.

З того часу, коли Радянська влада оголосила Кам"янецьку фортецю державним заповідником, коли ту фортецю трохи привели до ладу, звільнили її від того бруду, що її покривав в часи всесвітньої війни та громадянської боротьби, суспільство місцеве й приїзже стало звертати більше уваги на цю видатну історично-культурну пам"ятку давнього часу, засновану в ХІV ст., де колись на непорушній кам"яній скалі, на кріпких фортифікаційних спорудженнях опіралися твердою ногою імперіялістичні намагання Литви, Польщі, Туреччини й Росії. Бо в давні часи, коли артілерійська техника була слабка, ця фортеця вважалася непереможною, і дійсно була ключом до цілого Поділля. Тепер літом та і в іншу пору при лагідній погоді можна бачити юрби відвідувачів Кам"янецької фортеці, що пильно приглядаються до руїн тої колись знаменитої твердині. Коли серед відвідувачів є такі, що читали твори Генрика Сенкевича, особливо його роман "Пан Володийовський", або чули про фатальний захват Кам"янця турками в 1672 р. та про трагичну смерть героя Кам"янецької фортеці Володийовського, то запитують доглядачів фортеці: де башта Володийовського. А інші відвідувачі Кам"янецької фортеці, знайомі з українською літературою та місцевими легендами, запитують: де башта Кармалюка.
Такі запитання виникають здебільшого на підставі літературних творів, доволі розповсюджених межи суспільством. Генрик Сенкевич своєю майстерно написаною трилогією історичних романів з історії Польщі та України, особливо третим з тих романів, що носить назву "Пан Володийовський" зацікавлює читача того романа Кам"янецькою фортецею, через що й являється у того читача бажання поглянути, де загинув герой романа Володийовський.
А цікавість про башту Кармалюка явилася на підставі недавно надрукованого романа давнього українського письменника Михайла Старицького під назвою "Кармалюк", хоч популярність цього героя давня, але Старицький особливо висунув дивацьку утічу Кармалюка з одної з башт Кам"янецького замку.
Ці зацікавлення баштами Кам"янецького замку в зв"язку із зацікавленням літературними героями зпонукали нас взятися за оповідання про одного з тих героїв - Володийовського, описати не вигадані події, а правдиве життя цього діяча, як воно виявляється в історії, а разом описати дійсні події облоги та захвату турками Кам"янця в 1672 р.
Життя Володийовського й тодішні історичні події ми опишемо переважно на підставі друкованих праць покійного польського історика д-ра Антонія Іосифа Роллє, що писав і друкував свої твори на польській мові за підписом: "Dr Antonij". Про Володийовського та про падіння Кам"янця під ударами збройної великої сили турецького султана Роллє писав у кількох своїх оповіданнях, які будуть вказані в кінці цієї статті. Про Володийовського він писав на підставі як друкованих джерел так і архівних матеріялів, що колись зберігалися в бувших маєтках Володийовського в селі Михалівці та містечку Макові, в колишних власників тих поселень Маковецького й Раціборовського. Ці поселення лежать недалеко від Кам"янця, в 15-20 кілом.

_____________

У Сенкевича в його історичній трилогії романів ("Огнем і мечем", "Потоп" і "Пан Володийовський") виступає як один з головних героїв романів Володийовський Михайло, що мав, по звичаю польсько-католиків, ще друге ім"я Юрія (Jerzy). Романістом художньо змальовано Володийовського, як щирого поляка, великого польського патріота, першого рицаря Речі-Посполітої, знаменитого войовника, непереможного дуелянта і т. ін. Ця постать не видумана Сенкевичем. Такий діяч дійсно існував в другій половині ХVII ст., в часи, описані в трилогії Сенкевичем, і автор змалював його більш-менш правдиво й близько до дійсности, як це виявляється з історичних документів, але не все, описане у Сенкевича, сходиться з історичною дійсністю. Попадаються деякі розходження романа з історією, що ми при дальшому оповіданню будемо відзначати.
Як розглянути по історичних документах походження цього польського героя Юрія Михала Володийовського, то виявляється, що він був українець, родом з Поділля. Рід Володийовських належав по крові й кості до місцевих українських родів, що гніздилися на Поділлю ще з ХV ст. Це були дрібно-шляхетські роди, що мали невеликі частки землі, вели сільське господарство своїми силами, мали між собою звязок по родинним і маєтково-господарським справам. Більш відомі з історичних документів такі українські роди, що мали стосунки з Володийовськими: Лостовські, Ярмолинські, Сутківські, Дяковські, Угринівські та ін. Сільське господарство в ХV-ХVІ ст. вели вони в тяжких умовах, бо тут, на Поділлю, особливо в південно-західному його кутку-на Кам"янеччині, на пограниччю, в ті часи життя було дуже трівожне, небезпечне, бойове. Татари, що розташовувались в причорноморських степах, по степах херсонських, балтських, буджацьких и бесарабських, постійно нападали на подільські поселення, грабили їх, забірали все, що мало якусь цінність-забірали майно, урожай, худобу, а особливо робили тяжкі шкоди населенню забіраючи людей, щоби їх зробити невільниками и продати десь на причорноморських ринках, або щоб самим користуватися ними як робочою силою в своїх господарствах. В цих нападах допомагали татарам і турки, під зверхністю яких були татари. А часом такі наскоки на подільські поселення робили й інші сосіди-волохи (румини), що жили за Дністром і були також під зверхністю Туреччини. Державна влада Польщі, що її підлягала тоді Подільська країна, не давала достатної збройної допомоги місцевому суспільстві, щоби недопускати тих грабіжницьких нападів, і місцевому населенню приходилося самому відбиватися від грабіжників, вести постійну боротьбу з ворогами. Пізніше, коли місцеві сили окріпли в боротьбі, коли й держава більш зорганізувала озброєнний захист окраїнних земель, склад землевласників на Поділлю став змінятися; сюда на подільські землі, богаті черноземом, придатні для сільсько-господарських заходів, для прибуткової експлуатації, стали насуватися польські колоністи, культур-трегери, виганяти аборігенів з давніх їх гнізд, захвачувати великі обшари землі за милостивою допомогою польської зверхности і тут, на Поділлю, з"явилися великі маєтки польських магатів. Але в південно-західному кутку Поділля, на Кам"янеччині, було менше таких захватів; тут поки-що господарювали місцеві люди-дрібні землевласники, українці, що себе вважали за шляхту, подібну до польської шляхти. Оці насельники Кам"янеччини під проводом більш енергійших людей вели боротьбу з грабіжниками, складаючи озброєні загони, будуючи невеликі фортеці, в яких і відбивалися від хижаків. На допомозі місцевому населенню була Кам"янецька державна фортеця, побудована в другій половині ХІV ст. русько-литовськими князями. По свойому природньому положенню й по своїм фортефікаційним спорудженням, при тодішньому стані войовничої техники це була непереможня твердиня, захисниця не тільки Кам"янеччини, але й інших сумежних земель.
З місцевих людей, що вели постійну боротьбу з хижаками, утворилися типи пограничників-войовників, що зі зброєю в руках вели своє сільське господарство. Тут навіть жінки брали участь у войовничих справах. До таких місцевих діячів-вояків належали Володийовські та інші місцеві дрібно-землевласники.
До половини ХVІ ст. всі такі місцеві землевласники були православної віри, що видно з їх імен; чоловіки мали імена: Кузьма, Касіян, Федько, Івашко, Тимко, Юхно, а жінки називалися: Марухна, Гапка, Горпина, Настя, Хвеня (Євфимія). Але з другої половини ХVІ ст. в тих же родинах появляються імена римо-католицькі. Василь приберає собі ім"я-Станислав, Федько перетворюється у Фридерика, Юхно та Юрко в Єжея (Jerzy), що показує, що носії тих імен стали римо-католиками. Словом-сталося з тими подільськими середняцько-буржуйними українськими родинами те, що й з більш заможними та магнатськими українськими родинами, що жили або мали землі на Волині, Київщині, Галичині та в інших українських землях і переходили до польського лагеря, перетворювалися в поляків "ради лакомства нещасного".
Так було і з Володийовськими. Наскільки сягають в глибину віків історичні відомости, можна сказати, що родоначальником Володийовських був прадід Кам"янецького героя Касіян Володовський, чи Володийовський. В актах першої половини ХVІ ст. він називається Костюшком, може через те, що був сином Костя-Константина. Родом він був певне з села Володовець, що міститься біля містечка Мурафи на Подільській Могилівщині.
Як можна дізнатися з історичної розвідки Леона Бялковського про Поділля ХVІ ст., оцей Костюк Володийовський в актах 1535 р. іменується Кам"янецьким "намісником" Львівського православного єпископа; значить він був духовною особою ("протопоп"). Женатий він був з Марухною, дочкою Федька Дубрівського, і в 1533 р. записав її "оправу й доживоття" на половині села Володовець. Пізніше він розвівся з Марухною и женився на польці Софії, дочці Михала Пясецького. Факт незвичайний для духовної особи! Правда, в ті часи оженення та розводи часто робилися без санкції церкви, в противність каноничним правам, але для духовної особи такий факт, як розвід з першою жінкою й оженення на католичці-польці був надзвичайний і для того часу, і можна робити здогади, що Касіяну Костюку Володийовському це не пройшло безкарно з боку духовної влади. Треба сказати, що в ті часи в Галицькій православній єпархії, до якої належало Поділля, було безладдя; довго не було тут православного єпископа, і по Королевському розпорядженню 1509 р. право призначати єпископських намістників належало до римо-католицького Львівського архіепископа, який не дуже дбав про каноничні права й порядки чужої, а може й ворожої йому церкви. Певне Костюк Володийовський і був ставленником Львівського арцебіскупа. Але в 1539 р. русько-православне суспільство Львівської єпархії добилося, що в них постав православний єпископ Макарий Тучапський. Цей єпископ став заводити каноничні порядки в Львівській єпархії, і певне тоді Костюк Володийовський перестав бути єпископським намістником-протопопом в Кам"янці, бо року 1558 р. в Кам"янецьких земських актах виступає Кам"янецьким намістником вже інша особа-Назарик (Назарий) Пилятовський, а Костюк Володийовський ще тоді жив,-вмер він десь коло 1566 р.
Касіян Костюк Володийовський крім земельної частки в с. Володовцях мав ще невеликий земельний маєток в селі Новосілці в Червоногородському повіті, коло міста Заліщиків, в Галичині, але після того, як оженився з Пясецькою, його матеріяльне становище покращало, бо Пясецькі в ті часи були досить заможні й знатні "земляни" на Поділлю. Оце багатство та знатність Пясецької може й було причиною того, що Костюк Володийовський покинув першу свою дружину.
Син Касіяна Володийовського Юхно, дід Кам"янецького героя, не збільшив свого маєтку, а перебивався на тому, що одержав від свого батька. А син Юхна Павло стає більш заможним, бо володів частиною села Ходоровець, недалеко від Кам"янця, на південь, а також мав кілька "димів" (садиб) в селі Панівцях Зеленецьких, що лежали за Збручом, над самою цією річкою.
Павло Володийовський мав трьох братів, з яких один иктор після кількох літ бойового життя став монахом, принявши ім"я Шимона, й поступив в 1625 р. до Кам"янецького Францісканського кляштору (монастиря) и потім був гвардіяном, себто начальником того кляштору. Свої земельні частини він передав брату Павлу. Цей францісканець був відомий полякам кам"янчанам своїм побожним життям, вченістю та своїм розумом; він дожив до Кам"янецької катастрофи-до часів взяття Кам"янця турками в 1672 р., і ще далеко до того часу передбачав біду від турок, що давно намагалися захватити Кам"янець, цей ключ до Поділля. Цей поважний кам"янецький францісканець Шимон застеригав поляків від тої біди, що насувалася на Кам"янець з боку Туреччини, але його не хотіли слухати, як записав у свої "реляції" сучасник кам"янецької катастрофи 1672 р. Станіслав Маковецький ("Relacya o upadku Kamienca 1672 r.",-видано в 1886 р.).
У Павла Володийовського було троє дітей: старший син Юрий, потім Яків і молодшою була дочка Анна.
Юрий, по звичаю католицької церкви, мав ще друге ім"я-Михал. Родився він 1620 року. Певне перші кроки грамотности робив під керівництвом свого стрия, кам"янецького гвардияна, але певне тої науки було не багато, як можна вивести з тої писанини, що зосталася після Юрия Володийовського, як зауважує історик J. Роллє, що розглядав архив Володийовських.
Про діяльність Юрия Володийовського в молодих літах мало відомо з документів; певне він брав участь у війнах часів Хмельниччини, як "товарищ" якогось заможного войовника. Сенкевич в романі "Огнем і мечем" виводить його як діяльного вояку у війську Яреми Вишневецького, завзятого супротивника повставшого українського народу, між якими було кілька тисяч кріпаків того ж самого Яреми. В ті войовничі часи Ю. Володийовський спочатку був не богатий шляхтич, а значить-і незнатний по тодишним поняттям поляків. Допіру оженення Володийовського вивело його на більш широку дорогу. Але поки сталося це оженення, багато часу пройшло. Для убогого, але гонорового шляхтича, яким був Володийовський, треба було довго шукати підходящої партії, яка "підреперувала" би його маєткове становище. І Юрию Володийовському прийшлося довго чикати такої партії, тим більше, що почалися часи бурхливі, почалися війни, що захопили бойові інстинкти цієї людини. Сенкевич малює його як знаменитого партизана, ловкого дуеліста, з яким ніхто не міг зрівнятися в поєдинку.
В 1656 р. сестра Володийовського Анна вийшла заміж за Станіслава Маковецького, стольника Лятичівського й підстаростія гродського Кам"янецького, і це подружжя вивело Володийовських на більш видне місце в провінціяльному шляхетському світі, бо Маковецький був шляхтич рухливий, мав звязки з місцевими видатними діячами й магнатами.
В 1660 р. вмер батько Юрия Володийовського. Мати осталася на своїм "доживотті" в свойому невеликому маєтку. Молодший син Яків жив при ній і вів сільське господарство в Новосільці Костюковій. Старший же син, що був військовим, одержав свою частину в Ходоровцях і Панівцях Зеленецьких, але як ремесло войовника вимагало багато коштів, то прийшлося йому скоро продати свою частину в Ходоровцях. Що Ю. Володийовський збіднів в ті часи, видно з такого факту. Один з кревних його Петро Володийовський в 1653 р. попав в руки татар і мучився в неволі у якогось татарина в Криму. Дав він знати про себе до своєї матери, яка проживала на Кам"янеччині на невеликій частці землі, і просив, щоби мати викупила його з неволі й що його господар хоче за нього 1000 злотих. Мати не мала грошей на викуп і вдалася до своїй рідні за пожичкою, але всі кревні не були багаті й не могли дати потрібної суми грошей. А на викуп і звільнення Петра Володийовського крім викупа треба було виплатити ще за доставку вязня до Хотина 100 зл. Та дати Кам"янецькому купцю Пьотровичу за подвійну подорож до Криму й залагодження справи викупа 200 талерів. Звернулася мати того вязня до Юрия Володийовського з проханням допомогти її в справі викупа сина. Вона заложила йому свою землю, а він, щоби здобути гроша, віддав в аренду своїх десять димів в Новосільці кам"янецькому купцю Фегерашу, певне армянину, і дав гроші на викуп свого земляка, і таким чином Петро Володийовський вирвався з неволі. Ця справа показує, що в ті часи Юрий Володийовський та інші його родичі на Кам"янеччині були не богатими землевласниками.
Коли настали більш спокійніші часи після війн Хмельнищини, Юрий Володийовський осівся на деякий час в Панівцях Зеленецьких на своїй земельній частині. В ті часи в тих же Панівцях на другій частині жив шляхтич Валент Єзьорковський, що мав ще інші маєтки в тій місцевості. В цього землевласника була дочка Кристина, вдова після смерти третього чоловіка. Це була особа не першої молодости; не мала вона щастя в довгому подружжі. Перший її чоловік Павло Свірський, ротмістр королевський, загинув під Збаражем 1649 р. після девяти літ життя в подружжі. Кристина потім вишла заміж за Кондрацького, також ротмістра, приятеля покійного першого її чоловіка. Але й цей другий чоловік погиб десь під Сочавою, коли син Богдана Хмельницького Тимко сватався до господарської дочки Розанди в 1653 р. Третій раз Кристина була замужем за Цвиліхівським, також військовим діячем, і також з ним не довго жила. Таким чином коли Юрий Володийовський оселився в Панівцях, Кристина вже була вдовою третій раз. Отут і стався шлюб Юрия Володийовського з Кристиною Єзьорковською в 1662 р. Обоє вони тоді були вже не молоді: Юрию було 42 роки, а його жінці теж було коло сорока літ. Перед тим якраз вмер батько Кристини, і вона одержала у спадщину частину Панівець Зеленецьких і дві третини Зеленець за річкою Збручом. Зеленці-це було велике тоді село, бо рахувалося тут 102 "дими" (дим-одиниця тодішнього оподаткування).
У Сенкевича дружина Юрия-Михала Володийовського змальована не такою, як вона виглядає по документах. Називається вона в романі Бася (Барбара, Варвара), а дівоче прізвище її названо правильно, згідно з актами - Єзьорковська. По Сенкевичу Бася Єзьорковська вишла заміж за Юрия молою дівчиною; була дуже рухливою, смілою, бойовою, бо виросла на бойових подільських "кресах" (як і дійсно вона була родом з Поділля); навіть напросилася у свого чоловіка, щоби він взяв її на який бій з татарським загоном. По Сенкевичу вона дуже любила свого чоловіка і не покидала його в самих тяжких пригодах, не покинула його і при облозі Кам"янця, і увесь час облоги була в Кам"янці. Так малює дружину "пана Володийовського" польський письменник. Але чи так воно було-буде видно, коли буде мова про Кам"янецькі події 1672 р.
Після оженення на Кристині Юрий Володийовський вийшов на більший горизонт, бо став більш заможним. Перше всього здобув він собі титул "стольника перемишлянського" і це хоч не давало нічого з матеріяльного боку, але значило щось в суспільстві, бо до тої пори він був тільки звичайним приватним землевласником, "землянином" без титулу. Одержавши титул стольника, він став "дигнітаром" (достойником) виборним, що користувався довіррям громадянства. Тоді ж й брат його Яків отримав звання мечника Лятичівського.
Оженившись Юрий Володийовський не занихав войовничого життя, бо часи були безпорадні. Він брав участь в партизанських боях з ріжними бандитськими ватагами та політичними авантюристами, приєднувався до бойових виправ, що провадили польські військові начальники, але також провадив він військові експедиції на свій риск і на свої кошти, бо в ті часи він вже мав свій озброений загін, з яким провадив оті експедиції, а це було дуже користно в ті безпорядні часи. Маковецький, його швагер, що пізніше брав діяльну участь в обороні Кам"янця від турок в 1672 р. і написав відчит про ті події в своїй "Реляції" так говорить про тогочасні "подвиги" Юрия Володийовського: "Разом з Грушецьким Войцехом, під керівництвом каштеляна Подляшського Короля Станислава Лужицького, він багато спромігся до здобуття Озаринецького замку. Він то в Перекоринцях розгромив Дрозда, якого перед тим цілий рік мусіли держати в облозі в Брацлаві. Він же вбив лютого грабіжника Карпана, кинувши його на поталу звірині в дикім полі. Часто теж Володийовський зі своїми людьми і по своїй охоті ганяв за розбійниками і не раз розганяв козацькі ватаги".
Так епично описує велесправи Володийовського Маковецький. Історик д-р Роллє в своїм оповіданні про Володийовського так обшмагав апологію Маковецького: "Роздивімся в цих фактах, щоби переконатися, чи апологет Володийовського не сказав більш, як треба. Здобуття замку Озаринецького, коло Могиліва Подільського, це пустяковима, бо ті замочки тогочасні, що були висунуті в дикі степи, це були курники й легко піддавалися. Отой лютий грабіжник Карпан-це мусів бути один із звичайних розбійників того часу, бо історичні тогочасні записи, що так акуратно зазначали всіх напасників, не внесли в реєстри прізвіща того Карпана. От розправа з Дроздом-це є більш поважна подія хоч би з того боку, що не тільки зпричинилася до слави Володийовського, але й до збільшення, і то значного, його "фортуни-маєтків". Так писав д-р Роллє.
Скажемо докладніше про ті сутички Володийовського з Дроздом.
Дрозд, чи Дрозденко, був один з тих самозваних полковників, що з"являлися на Україні в часи так званої "Руіни", коли посля смерти Богдана Хмельницького з"явилося на Україні кілька гетьманів, що тягнули в різні боки-то визнавали зверхність Польщі, то Москви, то нарешті Туреччини. Тоді в різних місцях з"являлися смільчаки, що шукали поживи, набирали ватаги різного сброду, називали себе полковниками і шли ніби-то помагати тому чи іншому гетьманові, а в дійсности щоби грабувати, чимись поживитися, щоб ловити рибу в каламутній воді. Отаким був і Дрозд; він, набравши ватагу, засів в Брацлаві і видержав облогу від ворожих інших ватажків, але потім подався на південь і тут розложився в Кам"янці, містечку над Дністром, щоб тут назбірати охотників і збільшити свій загін. А в той час в сосідньому наддністрянському містечку Рашкові проживала Домна Розанда, невістка покійного Богдана Хмельницького, вдова після смерти старшого сина його Тимка, дочка молдавського господаря Лупула. Після смерти її чоловіка Тимка Хмельницького вона жила в Чигирині при свекрові, а після смерти Богдана покинула Чигирин і оселилася на Волинській границі в Рашкові і тут займалася сельським господарством, арендуючи у польського магната Конецпольського подністрянські простори, мало тоді залюднені. Господарство Розанди йшло добре, велося на широку ногу, оскільки можна було тоді господарювати. Мала вона тут великі табуни коней. Був у неї в Рашкові добрий будинок, щось ніби замок. Про цю господиню йшов у народі поговір про її великі багацтва, що вона мала великі скарби, бо її батько молдавський господар Лупул мав капитали і десь вони як в землю провалилися, чоловік її Тимотей Хмельницький теж мав в Сочаві, столиці Молдавії, кілька великих скарбових возів із золотом і дорогоціностями, а після смерти свекра Богдана також досталося Домні Розанді кілька барилок дукатів. Так говорили в ті часи про багацтва Домни Розанди. Отож Дрозд, перебуваючи в Наддністрянській Кам"янці по сосідству з Рашковом, формуючи тут свій загін, звернувся до Розанди, щоби вона дала провіянту для його загону. Розанда нібито обіцяла підсилити провіянтом загін Дрозда, а тим часом тайкома післала до найближчого польського "постерунку", щоби прислали її озброєну поміч. Але посланця Домни Розанди люди Дрозда перехватили і виявилася хитрість Домни. Тоді Дрозд зі всею своєю ватагою вірвався до Рашкова, до помешкання Домни Розанди, став допитуватися у неї, де її скарби припрятано. Чи сказала вона про це, чи ні, але справа на тому закінчилася, що Домну замордовано, все її майно пограбовано і, розуміється, забрано всі її скарби.
Пізніше, через літ 15 у тій погромленій резиденції Домни перебував деякий час Дука, володар фантастичного Немирівського князівства, утвореного турками.
Забраних Дроздом скарбів Домни було певне багато, і Дрозд частину їх закопав у землю на місці, а частину зоставив при собі. Зараз же він із свого загону відділив ватагу і післав її до Брацлава, а сам з кількома сотнями і з багатою здобичю посунув лівим берегом Дністра у верх і коло Могиліва розбив польську хорогву, що стала йому на дорозі, потім звернув на бік, на північ, дійшов до села Перекоринець, біля містечка Куриловець Мурованих, в Ушицьких Ярах, і тут став на відпочинок.
З цього зкористував Володийовський. Одержавши звістки про грабіжника Дрозда, кинувся він зі своїм загоном за цим грабіжником і біля Перекоринець ніччю напав несподіванно на обозовисько Дрозда й розгромив його. Переможці захватили вози, повні пограбованих скарбів. Сам Дрозд з деякими своїми співучасниками спасся, користуючись темрявою ночи, і поскакав до Брацлава. Тут застав він решту свого загону і тут же засів, бо одержав звістку, що проти нього йде гетьман Дорошенко, його противник. І дійсно, Дорошенко прибув до Брацлава зі своїм військом і держав в облозі Дрозда щось зо три тижні, і голодом примусив його здатися.
Це було в 1666 р.
Дрозд, щоби підлабузитися до Дорошенка, признався йому, що в нього, Дрозда, є скарб, захований в Рашкові. Зараз Дорошенко на чолі значного загону поспішив до Рашкова, захвативши з собою Дрозда, і там в Рашкові добув скарб, що був закопаний Дроздом. Розуміється, все досталося Дорошенкові. Повернувшись назад до Брацлава, Дорошенко виплатив татарам 30.000 талярів за їх поміч йому.
Після того Дорошенко відправив Дрозда до Чигирина і випустив його на волю, але він зкористувався цим на зле: викрав гетманську булаву й хотів з поміччю цього знака влади дістатися на лівий берег Дніпра до Гадяча, резіденції лівобережного гетьмана Брюховецького, але його спіймали на місці вчинку і по приказу Дорошенка його було розстріляно.
Це було на початку 1667 року.
Юрий Володийовський після розгрому Дрозда під Перекоринцями з "худопахолка" став перетворюватися в заможнього землянина і в уяві тогочасників став знаменитим войовником. В 1669 р. йому передав один старий вояка Степан Злочовський свій загін венгерської піхоти, що складався з 200 людей, добре озброених, і з того часу Володийовський держав той загін на свої кошти разом з тим кінним загоном, що мав раніш, через що його, як коменданта з"єднаного загону, стали величати полковником. В 1670 р. Юрий Володийовський набув великий обшар дуже доброї урожайної землі в околицях Кам"янця, а саме-купив у Станислава Пухальського групу поселень-Ступинці (тепер містечко Маків) з фортецею, Вербку, Привороття Маківське й Зелену Луку (тепер село Чечельник). Ці поселення займали великі обшари землі недалеко від Кам"янця, в 15 км, на північний схід, біля так званих у поляків Медоборських гір, а у народа місцевого відомих під назвою Гумінецьких Товтрів (прастарих атолів, Коральових гір по науковому геологічному визначенню). В тих поселеннях разом з окружними полями та лісами було більш як 7000 гект. землі, в тім розрахунку півтори тисячі гект. ліса, як можна довідатися з пізніших обрахувань.
Юрий Володийовський, набувши ці маєтки, зробився заможним "обивателем" і став ці свої маєтки приводити до ладу. Замок в Ступинцях, що стояв на стрімкім узгіррю, було зміцнено, забезпечено амуніцією. Венгерська піхота Володийовського відбувала службу по черзі то в Кам"янецькому замку, то тут, в Ступінецькому.
Маючи свій військовий загін, Володийовський, не покидав своїх виїздів та експедицій в погоні за різними грабіжниками, які тоді руйнували пограничча, та за татарськими "чамбулами" (загонами), які по старій пам"яти трівожили Поділля.
В ті часи насувалася на Поділля небезпека з боку Туреччини. Політичні відношини між Польщою й Туреччиною були дуже напружені, і польська військова влада взялася за упорядковання й підсилення свого південого пограничча. Вдовж Дністра, починаючи від Кам"янця до Рашкова, було улаштовано військові пункти, де було побудовано невеликі фортеці-"постерунки". Володийовському Юрию було доручено начальство над одним з таких пунктів, а саме в селі Хребтієві над Дністром, в Ушицьких Ярах, на віддаленню 70-ти кілом. від Кам"янця.
Про той пункт так писав тоді коронний гетьман-головнокомандуючий Собєський (майбутний король) в своїй "диспозиції віська по ріжних фортецях": "В Хребтійові межи Кам"янцем і Могилівом, в митрополії всяких опришків та розбійників, де тепер заснована фортеця, стоять хорогви генерала (старости) подільського Потоцького, татарська хорогва подкомарія подольського Лянцкоронського, хорогва пана Квятковського, подстолія примиського. Туда же відряджено 60 драгунів з регіменту (полку) пана Лінкгауза та козацький полк Мотовила. Комендантом того пункту є Володийовський, стольник премиський".
Всього було тут до 600 людей, з них кінних до 500.
Володийовський пробув на цім "постерунку" 10 місяців (з листопаду 1671 р. до серпня 1672 р.) і своєю енергійною діяльністю утворив добру військову базу, устаткував тут безпечний притулок для тих, хто переїздив з Польщі на Схід до Туреччини та до інших країн; навіть кам"янецькі купці, переїзжаючи до Царгороду, їхали не через Хотін, як раніш, але через Хребтіїв, бо ця дорога була безпечніша. Через Хребтіїв йшла тоді дорога, що з"єднувала Подністрівля з Кам"янецькою фортецею і з іншими військовими пунктами по Дністрі. Хребтіїв став тоді ніби значним містом; тут в ті часи перебували різні місцеві діячі, що мали якісь ділові стосунки з комендантом. Тут проживала якийсь час і дружина Володийовського Кристина, особа практичної вдачі, запобіглива в господарстві. Тут, в Хребтієві, при участи Кристини, сталася умова Володийовського з Габрієлем Сильницьким, який володів маєтками по сосідству зі Ступинцями: Володийовський набув у Сильницького три поселення з окружними землями: Шатаву, що лежала поруч з Ступинцями, Свистівку, названу пізніще Михалівкою, з невеликою фортецею, й Блищанівку, і в кінці 1671 р. уповноважений Володийовського виплатив Сильницькому 6.000 злотих. Ці новонабуті маєтки Володийовського мали коло 3? тисячі гект. землі. А все це з раніш купленими Ступинецькими маєтками складало до 12.000 гект. з 7-ю поселеннями і з 2-ма фортецями. Крім того Володийовський мав в "державі" (аренді) село Сокіл над Дністром, недалеко від Кам"янця. Дружина його також "не ловила гави": відкупила у своєї сестри Матчинської село Маліївці коло містечка Ярмолинець і третю частину Зеленець, докупила Кутківці, недалеко від Гусятина.
Так Володийовські обробляли свою "фортуну". Тоді Володийовський міг назватися паном на всю губу, як то кажуть.
Але не судилося Володийовському довго бути тим паном. Найближалася війна з Туреччиною, війна тим більш страшна, що в Польщі на верхах не вірили в можливість цієї війни і через це не було зроблено належних військових приготувань. А між тим турки вже давно марили про захват Кам"янця, цього ключа до Поділля.
Як відомо, ще в 1669 р. гетьман Правобережної України Петро Дорошенко піддався турецькому султану, бажаючи визволити Україну від влади поляків. Турки післали Дорошенку військову допомогу. Деякі перемоги польського війська над козаками та їх спільниками роздражнили султана Магомета ІV і він вирішив двинути свої війська на Польщу і самому взяти участь в цьому поході й помогти своєму новому васалові.
Величезне турецьке військо, як кажуть-до 300.000, восени 1671 р. зконцентрувалося в Тракії й Македонії, а весною наступного року виступило у похід і перейшло Дунай. Передні загони того війська вдерлися на Поділля й розбили польське військо над Бугом біля Ладижена. Головні сили турок посунули в напрямку Кам"янця й в липні досягли Дністра й з"явилися біля Хотіна й націлилися взяти Кам"янецьку фортецю.
Але ця прославлена твердиня не була тоді в належному стані: фортефікаційні спорудження були давні: деякі з них були побудовані ще в другій половині ХІV ст., при заснованню фортеці; деякі побудовані на початку ХVІ ст. и перебудовані в середині цього сторіччя; пізніше, напочатку ХVІІ ст. був споруджений так званий Новий земляний замок, що закривав своїми валами Старий мурований замок. Але все це не було підправлено належним способом в другій половині ХVІІ ст.
Бо треба сказати, що в ті часи в Польщі, що була обезсилена попередніми козацькими війнами, панувало повне безладдя. Влада королевська в ті часи в Речіпосолітій не мала значення й сили, особливо це треба сказати про владу тодішнього короля Михайла Корибута-Вишнівецького. Пани, з"їзжаючись на сейми, замість того, щоби вирішувати державні справи, своевільно зривали сейми своїм veto, і цим не давали змоги провести потрібні для держави закони, а разом з цим пани сварилися, інтригували, а часом навіть воювали межи собою. Через це не можна було добитися, щоби на Кам"янецьку фортецю державного значення було асигновано кошти для підправлення цієї твердині. І гарнізона у фортеці було дуже мало.
Коли в Кам"янці довідалися, що турецькі війська прямують на Кам"янець, то кам"янчани стали бити трівогу, писати листи до начальників, розсилати гонців з проханням дати військову допомогу фортеці. Але ці крики нічого не вдіяли, бо и вся Польща була в безпорядному стані, хоча військовим головним розпорядчиком (коронним гетьманом) був тоді Ян Собеський, майбутній король польський, якого поляки превозносили як великого войовника и вдатного переможця. Але й цей головний командувач не міг нічого зробити для підсилиння Кам"янця. Тільки польський патріот Краківський Тржебицький зладив на свої кошти загін з 500 чоловік і вислав його до Кам"янця.
Кам"янецький біскуп Веспасіян Лянцкоронський писав 25 липня 1672 р. до гусарського хорунжого Прусиновського, що перебував з якоюсь військовою частиною в Гусятині, де задержався загін біскупа Тржебицького: "Вже напевне кажуть, що в майбутню середу мають прибути до Кам"янця турецькі війська; пора вже прислати до Кам"янця піхоту Краківського біскупа. А тут ані голови, ані гарнізона нема. Прийдеться мені уникати небезпеки й звідци втікати... Мушу я їхати й просити прислати підсилення Кам"янцю, бо я сам не обороню його, тай до мене це не належить". Але біскуп з Кам"янця не втік, зостався там і перетерпів всі біди того часу. В іншому листі він писав тодіж про стан Кам"янецької фортеці: "людей спосібних, а особливо пушкарів дуже мало у нас; мури так-сяк підправлені розсипаються; безпорядок великий". Прусиновський писав до коронного гетьмана того ж 25-го липня з лагеря під Гусятином: "З Кам"янця щодня пишуть про допомогу, просять про піхоту бискупа Краківського, яку я готов післати, коли буде на то воля вельможного пана. Ми самі не маємо ані пороху, ані гармат".
Коли в Польщі довідалися, що сам султан з великим військом йде в напрямку Кам"янця, було дано військовою владою розпорядження всім тим військовим силам, що були "на постирунках" по Дністру, стягнутися до Кам"янця для оборони цієї фортеці.
І Володийовський в кінці липня 1672 р. зі своїми загонами пересунувся з Хребтієва до Кам"янця. Але перед тим, як остаточно зостатися в Кам"янці, він поспішив на Волинь до Ієзуполя, щоби попрощатися зі своєю дружиною, бо вона зі Свентославою Потоцькою, дружиною Кам"янецького старости, вибралася на Волинь, бо ці дві пані дуже боялися турецької навали. В Стрільцях під Дубном задержалися вони на кілька день. Сюди же прибув і Юрий Володийовський, і тут подружжя Володийовські перед розлукою зробили собі взаємні записи на випадок смерти: Володийовська записала своєму чоловікові Панівці Зеленецькі, а він її записав 8.000 злот. на своїх Подільських маєтках. Після цього Володийовський зараз же повернувся до Кам"янця, а його дружина з Потоцькою поїхала далі на північ до Литовських пущ, щоби там заховатися від турок.
Володийовський, прибувши до Кам"янецької фортеці й уважно розглянувши стан її, знайшов, що справа обороноздатности цієї непереможної, як її вважали тоді всі поляки, твердині була в смутному стані. Вища влада помочі не давала; заможніші землевласники заховалися у власних замках, тільки деякі землевласники з озброеними людьми по давньому звичаю прибули до Кам"янця для його оборони.
Перед наступом турок на Кам"янець склад польського війська й розміщення в Кам"янці були такі. В замку стояв піший полк, улаштований краківським біскупом; цей полк мав 500 людей, був добре дісціплінований; на утримання цього полку командувач його мав 120.000 злот. готівкою. Далі в замку був загін Лончинського, референдаря коронного, під проводом Вонсовича. Лончинський був призначений королем за коменданта Кам"янецької фортеці, але він відмовився від цього й залишив Кам"янець перед облогою. Крім того в Кам"янці були такі військові части: український загін сердюків під командою Самуїла Мотовила й венгерська піхота Володийовського в складі 200 чоловік. Всього було в Кам"янці війська 2.100 чоловік. Власне в замку помістилося тільки 1.060 людей.
Головне начальство над всіма військовими силами мав Кам"янецький староста, іменуемий Подільським генералом, Миколай Потоцький, а при ньому було три ротмістри: Володийовський, Войцех Гумецький та Маслішевський, знайомий зі Сходом, з татарськими звичаями. Оці три складали військову раду при комендатурі.
В місті, над міськими фортифікаціями командував подкоморій подільський Лянцкоронський. Начальниками над двома міськими брамами, що уявляли собою якби окремі форти, були Маковецький і Гродецький. А кругом міста на валах та баштах розмістилися невеликі відділи місцевих землян та міщанство з цеховими організаціями.
Артилерія кам"янецька була в кепському стані. Пороху було достатком, а пушкарів мало, і то "nie perfecti", як висловився один кам"янецький кореспондент того часу.
Треба сказати, що цех пушкарський в Кам"янці до того часу, за короля Володислава ІV-го, був значний, але потім підупав з причин релігійних. До того часу пушкарі були переважно німці і для них, як визнавців лютеранської релігії, була улаштована в замку кирха; так само і жовніри інших релігій мали свої культові будинки: православні мали в замку Покровську церкву, побудовану ще в ХІV ст. Кориятовичами; римо-католики мали на замковому подвіррі костьол св. Станіслава; крім того в одній замковій башті була римо-католицька каплиця архангела Михаїла, улаштована в ХVІ ст. За часи Володислава ІV-го всім військовим вільно було виконувати свої релігійні обовязки. Потім за короля Яна Казимира, під впливом ієзуїтів, не було вже вільности культу, і німці пушкарі розбіглися з Кам"янецького замку. В часи облоги Кам"янця турками тут було всього 16 чоловік, що вміли справлятися з гарматами.
Начальником артилерії був майор Гейкінг (у Сенкевича-Кетлінг, близький приятель Володийовського).
Отож, при недостачі артілеристів, в часи облоги стягували до гармат "охотників". Знайшовся тоді один єврей, що його зазивали всі до гармат, бо він дуже влучно цілив. Але було і більше таких охотників, що справлялися добре коло гармат.
Інженерів в Кам"янці не було. Був єдиний тільки чоловік, що був знайомий з ділом облоги та оборони замків-це був цивільний інженер, по фаху землемір Кипріян Томашевич, війт польської громади Кам"янця. Він оставив пам"ять про себе в своїй праці-в складеному ним пляні Кам"янця, виданому в Кракові скоро після того, як Турки взяли Кам"янець. Оцей Томашевич перед приходом Турок побудував був в Кам"янці, в місті, біля так званого Турецького мосту, шанець, який потім найбільше дошкуляв ворогові, що вів облогу.
Отож, коли кам"янчане переконалися, що турки прямують на Кам"янець, взялися за підправку фортеці, щоби скільки можна налагодити її до оборони: насипали шанці, накладали фашини, латали діри,-кожний працював і робив, що тільки міг.
Перша проява ворога, що наближався, був наскок татар і волохів на Подільський берег Дністра. Вони напали на наддністрянське село Гринчук, в 25 кілом. від Кам"янця, позабирали в тім селі худобу, пограбили майно у населення, навіть захватили в полон людей. Володийовський, як давній партизан, кинувся з Кам"янця з кіннотою на тих грабіжників і відігнав їх на той бік Дністра. Потім він теж робив кінні розвідки в бік Жванця над Дністром і села Княгинина, і каждий раз приводив звідти бранців-"языків", як тоді казали, з турецьких загонів і відсилав їх до коронного гетьмана та короля, як доказ присутности ворога в границях Речи Посполітої.
А тим часом турки наближалися до Кам"янця як страшна вулканична лава, яку ніяк неможна скерувати в інший бік.
Як тільки в липні турецьке військо прийшло до Дністра, то приступили до будови мосту через ту ріку. На протилежному польському березі ріки в містечку Жванці була фортеця польського магната Лянцкоронського. В складі гарнізона її був татарський загін; як тільки турки наближилися до Дністра, той загін перейшов на бік турок. На другий день решта гарнизону після короткої сутички з ворогами розбіглася, а фортецю заняли яничари, які переправилися через річку на сплавах.
Коли був готовий міст через Дністер, почали переправлятися турецькі війська в голові з султаном.
12-го серпня (по новому стилю, а по старому 2-го серпня) турки почали обстрілювати Кам"янець з гармат, але в той день напад турок було відбито, і турки навіть подалися назад. 14-го серпня до турецького війська прибули-кримський татарський хан зі своїми ордами і козацький гетьман Петро Дорошенко зі своїми козаками, і на Жванецьких полях були приняті султаном,-перше репризентувався кримський хан, а на другий день Дорошенко.
Козацький гетьман був приведений до намету падишаха головним начальником всього турецького війська; він поклонився до землі високому протекторові козаків, промовив перед ним завірення своєї вдячности й покірности. Султан подарував Дорошенкові багатий халат, булаву и коня з нарядною збруєю.
15-го серпня під"їхав до Кам"янця великий визир з інженерами, і стали підготовляти облогу.
16-го серпня турками було послано до Кам"янця пропозицію здатися добровільно, при чому обіцяли всім вільність, а в разі упертости грозили знищити всіх. Кам"янчани очикували помочи з польського війська, і через це не прийняли пропозиції турок.
Турки, одержавши таку відповідь від кам"янчан, підтягнули свої війська ближче до Кам"янця і 18-го серпня почали облогу.
Терецьке військо розтягнулося по правому боці річки Смотрича від сіл Жабинець та Довжка до села Цівковець. Ядро війська з обложними гарматами сконцентрувалося біля Кам"янецького замку; тут роспоряжався великий визир з яничарами столичної гвардії із румилійським військом. Дорошенко з козаками стояв на півдні, з боку Руських Фільварків, проти Руської брами; татари розташувалися зі східнього боку міста біля так званої Гунської криниці, назву якої деякі місцеві історики виводять з того, що спочатку ту криницю називали ганською чи ханською через це, що тут в часи облоги Кам"янця стояв намет татарського хана.
Турецьким військам роздали лопати і вони, по вказівках інженерів, стали робити із західного боку замку шанці та підкопи під укріплення. На побудованих шанцях поставили гармати великого розміру.
17-го серпня Дорошенко з козаками, яких було у нього до 4.000, посунувся до "замкової дубини" (певне на захід на північний захід від замку), а на другий день рушили ще далі і розбив свій обоз прямо проти села Цівковець.
18-го серпня під"їхав до Кам"янця султан. Цього дня й слідуючого ввесь день була перестрілка з яничарами.
20-го серпня ввесь турецький табор був вже розставлений як слід. Тоді султан знов прислав кам"янчанам пропозицію віддати замок без бою, але із замку почали стріляти в турецьких парламентерів. На другий день почалися громи з турецької артілерії зразу з кільканадцяти гармат, і такі громи були й в наступні дні.
Турецька артілерія дуже точно цілилася; серед пушкарів їх було багато французів, німців, угорців і болгарів. А польські гармати були лихі, навіть траплялося, що по кількох вистрілах ті гармати нищилися.
Пальба з турецьких гармат робила в місті та в замку страшенні спустошення. Із замку та міста відстрілювалися, скільки могли, щоби перешкоджувати земляним роботам ворога, але без успіху. Всі, хто був в замку й в місті, брали участь в обороні фортеці, працювали на стінах і баштах, але ворог, що переважав силами більш, як в сто раз, все ближче й ближче присовувався до замкових укріплень, і це приводило в жах тих, що сиділи в облозі.
22-го серпня до турецького стану прибули польські посли із заявою від польського короля про те, що султан несподіванно без попередження й потай вступив до польської землі. Султан відповів послам, що він не потай вступив до Польщі, а заздалегідь об"явив війну й тепер пропонує королеві виступити в поле. Відпустивши послів, султан того же дня дав приказ татарам і Дорошенку двинутися до Львова, а сам зостався на місці закінчувати облогу Кам"янця.
Ввесь час облоги Володийовський перебував у замку і всіх підбадьорував. Перебував там і староста Миколай Потоцький, що був головою військових нарад, а Володийовський був виконавцем тих нарад. Тільки часом, як розповідає Маковецький в своїй "Реляції",-Володийовський забігав до міста, щоби побачитися зі своїми рідними, бо в місті перебували-його стара мати та сестра Анна Маковецька та його стрій старий гвардіян францисканець Шимон. Вони доглядали ранених та хворих, яких було повно в місті. Завідувала справою догляду за хворими та раненними Гумецька, дружина Войцеха Гумецького. При Гумецькій були її діти: дочка вісімнадцятилітня дівчина Марія й десятилітній син Степан. Пристроїла вона своїх дітей в новопобудованому кляшторі домініканок, де в голові кляштора стояла Марія Могилянка, по першому чоловікові Потоцька, по другому-Фирлеєва. Цей кляштор тоді тільки-що був побудований коло Баторієвої (Вітряної) башти. Пристроївши своїх дітей під догляд домініканок, Гумецька всю свою увагу й енергію віддала госпітальній справі.
Ранених роскладали по всіх релігійних будинках: кляшторах, костьолах, церквах, сінагогах. Були лазарети в ієзуїтській колегії, в госпіталі св. Лазаря біля катедрального костьола, в церквах-св. Троїці та Успенія коло Вітряної брами.
Медичної допомоги не було, бо в ті часи в Кам"янці не було лікарів; біло тільки кілька цирульників, які виконували обов"язки лікарів і хирургів. Тільки загін, присланий бискупом, мав свого хирурга.
Бомбардування замку й міста, почате 21-серпня, продовжувалося и в наступні дні без перерви, і руйнувало будинки, мури, фортифікації. Одна бомба розбила в Старому замку лютеранську каплицю, де в склепі вибухли зложені там гранити. Тоді турки рушили штурмувати замок; особливо вони напирали на Новий замок із заходу, але штурм було відбито. Пізніше поляки, бачучи, що не можна їм вдержатися в Новому замку, забрали звідци до Старого замку всі гармати, і 24-го серпня турки захватили Новий замок.
Підкопи під замок провадилися без перерви. 25-го серпня турки підкопалися під браму Старого замку й взірвали її порохом. З жахливим згуком полетіли вверх у повітря каміння та бальки; в одній башті, що припірала до брами, зробився пролом. Цей день був найстрашніший для поляків. Турки більш як 400 вистрілів зробили картеччю, пустили до 150 гранат в місто. Тут, в місті, був великий переполох: на костьолі св. Катерини коло катедри загорівся дах; згоріла також вірменська катедральна церква в південній частині міста. В той день був вбитий Войцех Гумецький, хорунжий подільський.
Рано 27-го серпня поляки дізналися, що під чотири башти Старого замку підложено міни й що кожної хвилини може статися вибух. Кругом турецькі шанці були так близько до замкових стін, на яких відбивалися кам"янчани, що можна було від ворожих шанців кидати рукою камні до замку. Помочі від міста в замку не можна було одержати, бо міст, що з"єднував замок з містом, був дуже сильно обстрілюваний ворогом.
Навіть Володийовський втратив надію на те, що можна одержати поміч від Польщі і що поляки можуть вдержати в своїх руках Кам"янець.
Тоді польська старшина зібралася на нараду у Францісканському кляшторі. Володийовський прибіг сюди на хвилину із замку. Всім було ясно, що нема іншого порятунку, як тільки здатися. Вирішили післати до Турок делегацію.
Маковецький оповідає в своій "Реляції", що він протестував проти посилки делегації. Йому Володийовський сказав: "До вечера Старий замок з боку Нового замку буде висаджено у повітря, бо там в трьох місцях підложено порох, і коли вибухне, то мур нас придушить, або ми у повітря полетимо, і потім турки, маючи вільний прохід, кинуться до міста. Кажу тобі, що все кінчено. Треба шукати якогось порятунку". І він не протестував проти сдачі фортеці.
Вибрали делегацію і в складі її увійшли: суддя Грушецький, стольник Ржевуцький, Мислішевський, який знав турецьку мову; від жовнірів вибрали Яніцького, від вірмен-Воєводку й старого войта Григора.
Коли делегація пішла, і можна було думати, що вже приступили до діла, Володийовський подався до замку, щоби свою піхоту перевести із замку до міста, до шанцю Томашевича; разом з Володийовським пішов до замку й Маковецький, бачив пригнобленість Володийовського, спостерегав тяжкий сум на його тварі; так що трудно було від нього добитися слова. В замку зустріли вони майора Гейкінга, і той показав їм підкопи турецькі; потім розійшлися; Володийовський зостався в замку, швагер його повернувся до міста й зайшов до кам"яниці Бобрикевича, де зібралася старшина й мовчки очикувала повернення делегації, висланної до турок.
Делегація з"явилася до визира з виробленими й написаними умовами здачі фортеці. Визир відкинув ці умови, і подаючи папери, сказав їм: "Маємо тут списані наші умови, котрі підтверджую своєю присягою. Ото наші умови: для вас всіх вільність; костьоли залишаються, але не всі, і не ті які ви хочете, а ті, що цісар (султан) вибере. Нащо вам їх так багато? Можна віддавати хвалу богу и в меншій кількості костьолів. З фортеці вільно вам буде вийти всім, хто захоче, з жінками, дітьми і цілим добутком. Двори ваші також будуть непорушні і ні один яничар нічого не порушить, а який би важився, буде покараний. Про більше не просить, бо не одержете; доволі вам, що живі вийдете. Негідні ви й такої милості, бо ви при попередніх трактатах, в противність праву, стріляти в нас почали. Але,-добавив визир,-цісар вам те прощає". Делегати пробували розмовляти, але їм не дали говорити, і вони мусіли згодитися на турецькі пропозиції, бо власне Кам"янець був в руках турок. А писані умови були такі: 1) Польське війське вийде з Кам"янця зі зброєю в руках, а фортеця з гарматами віддається переможцям; 2) мешканцям Кам"янця й всім, що прибули сюда перед облогою, вільно вийти з міста зі своїми родинами й пожитками; 3) тим, що зостаються в місті, забезпечується особиста й маєткова безпека; шляхта й духівництво будуть вільні від військового постоя; 4) христіянам римо-католицької, греко-католицької та вірменської віри дається вільність визнання віри; їм дається кілька культових будинків для відправ, а інші йдуть на мечеті; духивництво та церковники не будуть терпіти ніяких утисків. Коли закінчилися перемовники делегації з турками, вже перед вечером ось раптом стався в замку страшенний згук від великого вибуху. Зпочатку поляки думали, що то турки підпалили міни. Отчай огорнув всіх, переполох в місті почався надзвичайний. Старшина польська з іншими вибігли з дому Бобрикевича, вискочили на ринок, питалися, що таке сталося. Сюда прибіг із замку Вонсович і закричав: "наш склад пороху запалився невідомо від чого".
В той самий момент делегати, закінчивши умови здачі Кам"янця, вийшли з намету великого визира та йшли до замку під екскортою яничар і були вже недалеко від замку, коли стався той вибух, бо навіть одного з делегатів (суддю Грушецького) було поранено в лице обломком камня. Турки також сполошилися, думали, що то якась зрада, і потягнули делегатів назад до турецької ставки. Спритність Мислішевського, що був в складі делегації й вмів говорити потурецькому, спричинилася до заспокоення великого визира і він відпустив делегатів. Вони скерували свою дорогу через замок, хоч тут дуже трудно було пройти, задержували їх підкопи, пороблені турками, далі-в самому замку руїни брами, висадженої у повітря, нарешті звалиська башти, взірваної останнього катастрофою, причини якої делегати не могли собі з"ясувати.
Тут, в замку, натрапили вони на півживого шляхтича Марковського, що лежав серед руїн; в той мент повернулась до нього притомність, і він з труднощами розказав делегатам, що стався вибух під південно-східньою баштою, де були складені бочки з порохом; що коли стався той вибух, то всі гармати, що стояли в замку з набоями, разом всі вистрілили; оповідав він, що Володийовський в той мент стояв на замковому подвір"ї, але як сталися ті вибухи, він кинувся заховатися за вал і в той мент картеч влучила йому в голову, і він упав.
Вибух і трясіння були надзвичайні, коли правда, як казали, що в замкових льохах було заховано до 200 бочок пороху, і ввесь той порох вибух.
Делегати, прийшовши до замку, почали роздивлятися. Вся місцевість мала страшенний вигляд: скрізь каміння, шматки дерева, порозривані людські тіла, скрізь повно пораненних. Крики виривались зпід звалиськ камня. Повітря просякле смородом сірки, повне було мілкого пилу.
Прибіг до замку з міста Маковецький, забезпокоений про свого швагра. Стали шукати Володийовського поміж руїнами, поміж трупів та ранених. Маковецький з Мислішевським натрапив на труп Володийовського. "Ціла тильна частина голови була вирвана, задньої кости черепа та мізгів ані сліду, але лице в цілості зосталося", зазначив в "Реляції" Маковецький.
"Для жалощів не було часу,-пише далі оповідач тої катастрофи Маковецький. Два приятелі Володийовського знайшли дошку, положили на нюю дорогі останки оборонця фортеці і оточені підвладними, понесли його до міста, до францісканського кляштора, положили його на катафалок в костьолі, і через кілька хвилин коло бездиханного тіла Володийовського стояли на колінах мати його й сестра, а стрій гвардіян відчитував заупокойні молитви". Потім тіло Володийовського було положено в костельних підвалах.
Симпатії великі й жалі були до так трагично погибшого оборонця Кам"янецької фортеці. Во всіх тогочасних кореспонденціях знаходимо згадки про його смерть.
Гейкінга не знайшли. Він безслідно погиб в самому центрі вибуху.
Трохи пізніше Кам"янецький біскуп Лянцкоронський, що перебув облогу, так писав: "Гейкінг, бачучи, що багато дечого утворилося через безладдя в замку, зачинився в башті, де були бочки з порохом, підпалив його, чим замок зруйнував і людей погубив до 500, де й Володийовський, наш Гектор, погиб".
Багато балаканини було в ті часи і потім про той вибух та про причини його. Говорили, наприклад, що хтось з челяді подався з вогнем до подземелля, де був склад пороху, і що ця необережність з вогнем була причиною вибуху, і що Гейкінг також, як і Володийовський, був випадковою невинною жертвою катастрофи.
Сенкевич описує, що перед облогою Кам"янця Володийовський та інші патриоти дали урочисту публічну обітницю и утвердили це присягою в костьолі не здавати ні в якому разі фортеці і полягти за нюю, коли буде треба, і з дальшого опису в романі подій при облозі виходило, що замок взірвали самі ті польські патріоти.
Так погиб найбільш діяльний оборонець Кам"янецької фортеці, її Гектор Юрий-Михал Володийовський. Розміркувавши події, що були при облозі Кам"янця, пригадавши про той катастрофічний вибух, що стався при тій облозі, скажемо, чи є рація в тому запитанні, яке часом піднімають тепер відвідувачі Кам"янецького замку, про що ми згадували на початку цієї статті: де в замку башта Володийовського? Адже та башта, біля якої погиб Володийовський, розсипалася в шматки. Значить, можна би тільки запитувати: в якому місці замку була башта Володийовського? На пляні Кам"янця й Кам"янецького замку, складеному Кипріяном Томашевичем і виданому в 1672 р. в Кракові скоро після Кам"янецької катастрофи, показано в південно-східньому куті замку тільки "сліди" (vestigia) башти, що була висаджена в часи здачі замку туркам. Ці сліди показано на пляні не далеко від замкових віріт, приближно там, де тепер стоіть низька пятикутна башта, в якій міститься глибока криниця, вибита в скалі. Але тепер нема й сліду давньої якоїсь башти, пам"ятки трагичного 1672-го року.
28-го серпня султан в свойому обозі приймав привітання зі здобуттям Кам"янця і роздавав подарунки. Між тими, що вітали султана, були кам"янецькі "дігнітари" з католицьким бискупом в голові і вони були одягнені в кафтани, що їх було прислано султаном заздалегідь для тих достойників.
Турки стали розпоряджатися в Кам"янці. Шість культових будинків було перетворено в мечеті: католицький катедральний костьол, як кращий будинок, став за мечеть, посвящений імени падишаха; другий костьол (домініканського кляштора) перетворили в мечеть імені матери султкана, третій-імені улюбленої жінки султана, а три інші храми-іменам знатніших турецьких достойників. Католикам для богослужбових відправ турки дали невелику православну церкву Петропавловську, вірменам також одну церкву, а православним три церкви.
3-го вересня султан урочисто в"їхав до Кам"янця, до старого міста. Помпезний цей в"їзд турок відбувся через Руську браму і в той же час татари в"їздили через Польську браму. Султан в законому одягу їхав верхи на коні в супроводі беглейбеїв і пашів, проїхав Вірменський ринок (тепер Радянська площа, бувша Губернаторська) і Польський ринок (тепер Центральна площа) і подався до мечеті, що була перетворена з католицького катедрального костьола. Біля будинку він зліз з коня і з прапором, на якому була написана дата здобуття Кам"янця, увійшов в будинок. Тут в новоулаштованій мечеті було відправлено урочисту мусульманську пятницьку відправу в присутности падишаха та його сановників. Тоді же на ринку було захоплено восьмилітнього хлопця (Петра Ястрембського), приведено його до мечеті й в присутності султана було утворено обряд обрізання, і цим закінчилася урочистість перетворення костьола в мечеть.
Турки дозволили виїхати з Кам"янця тим, хто не бажав зостатися під турецькою владою, і таким дали 200 підвід, і 30-го серпня вони виїхали до Галичини під екскортою невеликого турецького загону.
На чолі виїзжаючих були оборонці фортеці, ті, що уціліли і їхали вони кінно; небагато їх було. За ними їхали вози, і на перших возах були жінки та діти; потім-духовні, між ними кільканадцять монахів з ріжних кляшторів; потім ранені й хворі і було їх до 200; на кінці тягнулися військові люди, дуже зменшені кількістю проти того, скільки їх було перед облогою. З 500 людей піхоти краківського бискупа зосталося ледве 200 чоловік; з 200 чоловік загону Володийовського уціліло тільки кілька,-більшість їх погибла при тому страшному вибухові, що стався в часи провадження умов капитуляції.
Так стався перехід Кам"янця з рук поляків до турок в 1672 р. Разом з упадком Кам"янця перейшло до Туреччини й все Поділля, і належало до неї 27 літ.
Після здобуття Кам"янця турками поляки кілька разів бралися відібрати цю фортецю від турок, кілька разів бомбардували її, але нічого не могли вдіяти. Нарешті самі турки бачили, що трудно їм держати в своїх руках Кам"янець, висунутий далеко на "кресах" Туреччини, і в 1699 р., унаслідок дипломатичних зносин та настоювання сосідних держав, Туреччина віддала Польщі Поділля разом з Кам"янцем. З тої пори падає значіння Кам"янця, як непереможної твердині, і турки більше не намагалися захвачувати цього ключа Поділля, бо і Туреччина з тої пори втрачувала сили перед новими політичними конюнктурами. З боку татар, що колись спустошали Поділля, що проти них Кам"янець стояв на сторожі, тоді, в ХVIII ст., також не було погрози, бо сили татарські були тоді розпорошені і хижацькі їх заходи вже не виявлялися так, як це було в ХV-ХVІІ ст.
З падінням Кам"янця в 1672 р. закінчується героїчний період існування цієї знаменитої на всю Європу фортеці. І вона дійсно була непереможною, нездобутою фортецею колись в ХІV-ХVІІ ст., коли артилерійська техніка не була розвинена. Багато разів до стін Кам"янецької фортеці, до стрімких скал, що її оточують, підступали різні вороги, але не могли її здобути. Були тут і татари, і волохи, і турки (не говоримо про 1672-й рік), і козаки, і російські війська, але безрезультатно. Правда, раз Кам"янець було взято штурмом,-це було 1393 р., коли литовський князь Витовт підступив до Кам"янця й взяв його завдяки суперечкам в Кам"янецькому гарнізоні, і певне тоді Кам"янець не був ще належне уфортифікований. Другий раз Кам"янець було взято турками памятного 1672 року, про що ми оповідали, але всякий скаже, що це сталося, як стіхійний випадок, завдяки великій силі турок і слобости захистників поляків. Окремі герої тодішньої оборони Кам"янця, як Володийовський та інші, нічого не могли вдіяти проти сили, що переважала більше як в сто раз проти оборонців...
Закінчуємо оповідання про Кам"янецькі події 1672 р та про героїчного оборонця Кам"янецької фортеці деякими історичними увагами, що торкаються Володийовських.
Між жінками, що виїхали з Кам"янця після передачі його туркам, не було дружини Юрия-Михала Володийовського: вона, як було вже зауважено, заздалегідь виїхала з Поділля разом з дружиною кам"янецького старости Потоцького; обидві вони втікли спочатку на Волинь, а потім заховалися в далеких пущах Литви. Кристина Володийовська не така була хоробра, як її змалював Сенкевич в свойому романі...
По заспокоєнню країни Володийовська разом з Потоцькою повернулася з Литви до Волині і тут в Дубні в 1674 р. вийшла заміж п"ятий раз за Францишка Лукаша Дзевановського. Жила вона з ним не довго,-рік або два, не більше, бо вмерла десь в кінці 1675 або на початку 1676 року в Дубні.
Зостається ще сказати про маєткові справи Володийовських.
Після Юрія й Кристини Володийовських зостався значний спадок: великі земельні маєтки, про які ми вже оповідали, і рухомості. Прямих спадкоємців не було, бо Кристина хоч пять раз виходила заміж, але дітей не мала. Зосталися тільки бокові спадкоємці. А треба пригадати, що земельні маєтки Володийовських були на Кам"янеччині, яка була під владою турок до 1699 р., а всі ті, хто мав якесь право на спадок, були в Польщі. Але не дивлячись на те, що фактично ті спадкоємці не могли користуватися земельними подільськими маєтками, рідня Володийовських кинулася правити в Польщі судові справи про спадок. А треба сказати, що за всі ті часи, коли Поділлям володіли турки, всі установи Подільського воєводства і всі урядові назви існували фіктивно в Польщі й справляли свої функції. Отож спадкоемці Володийовських правили свої справи в судах Подольського воєводства и в загальних вищих судах-трибуналах. А тих претендентів на маєтки Володийовських було багато, бо шматок був лакомий, тим-то до того лакомого шматка збіглася рідня і близька і далека.
Між претендентами були: перше всього брат покійного Юрія Яків Володийовський безженний та сестра його Анна, що була замужем за Маковецьким; потім заявила свої права на спадок сестра Кристини Володийовської Матчинська. Розуміється, претендував на маєтки Кристини Володийовської п"ятий її чоловік Дзевановський, а також рідня інших трьох її чоловіків. До тої судової справи причипилися ще представники релігійних організацій, яким Володийовські записували свої пожертви; а саме-кам"янецька капитула (церковне р[имо]-католицьке управління) та кам"янецький францісканський кляштор.
Між тими претендентами, крім судових змагань, були й домашні суперечки й навіть криваві сутички.
Найзавзятіші між тими претендентами були: Дзевановський, останій чоловік Кристини Володийовської, Іа Дзержек, жонатий на сестрі її. Раз, коли вони зійшлися в Любліні в квартирі подільського депутата до трибуналу й заспорили між собою, то Дзевановський кинувся на Дзержка з вихваченої з піхви шаблею, але їх розняли. Дзержик не подарував Дзевановському отої образи. В той час Люблінський трибунал розпорядився, щоби до Любліна було привезено рухоме майно покійних Володийовських. Коли Дзевановський з Матчинською в"їзжали до Любліна, а за ними їхало кільканадцять возів, напакованих рухомим майном покійної Кристини Володийовської, то два Дзержки-батько й син-на чолі озброєного загону напали на їхавших своїх супротивників по судовій справі, і тут, майже біля судового будинку, забрали все, що було на возах, і забили шість чоловік "пахолків".
Судова справа ускладнилася ще й цією подією, затягнулася на кілька літ.
Тільки в 1680 р. судову справу вирішили: поділити маєтки, і між іншим присуджено було, щоби Дзержки повернули Дзевановському коня, забраного при нападі, та заплатили "поголовщини" 600 злотих за вбитих шість чоловік... Не дорого цінили тоді життя чоловіка з "пахолків"!
Брат Юрія Володийовського Яків, останній з Володийовських, вмер безпотомний в 1706 р., й сестра його Анна Маковецька зосталася єдиною по прямій лінії спадкоємцею земельних маєтків Володийовських, а від неї ті землі з кріпаками перейшли до її потомків Маковецьких. Останній землевласник з потомків Анни Маковецької володів частиною маєтків Юрія Володийовського до часів революції.
Але крім судової справи за маєтки Володийовського була ще інша адміністраційно-грошова справа, що торкалася подій Кам"янецького Гектора й тягнулася з останної чверті ХVІІ ст. до початку ХІХ ст. Скажемо кілька слів про цю справу.
Як відомо, Юрій-Михал Володийовський утримував на свої власні кошти загін венгерської піхоти, який він купив в 1669 р. в одного старого подільського войовника Злочовського. Той загін брав участь в обороні Кам"янецького замку при облозі його турками й більшість людей з того загону погибла там. Отож, після того, як оборонці Кам"янця розійшлися по різних краях, а швагер погибшого Володийовського Станислав Маковецький тулився по чужих хатах в Галичині, бо маєтки Володийовських і самого Маковецького були під владою турок, він задумав скористуватися з того факту утримання Юрієм Володийовським загону піхоти й пред"явив до польської влади претензію, щоби йому, Маковецькому, як спадкоємцю Володийовського, заплатили ті витрати, які поніс Володийовський. Довго він добивався цього і тільки, коли постали більш спокійні часи, комісія у Львові в 1677 р. присудила йому 31.918 злот., але вирішила, щоби та сума була виплачена Маковецькому не зразу, а в чотири терміни. Пізніше справа ця затяглася й Маковецький одержав в 1685 р. тільки 3.000 злот., а потім в 1705 р. він вмер. Але спадкоємці його син і внук Михал і Степан Маковецькі не закинули тої справи й добивалися від польської влади виплати неодержаних, але присуджених їх предку сум. Але домагання їх були безрезультатні: польська влада відмовила їм в виплаті тієї суми.
Коли Поділля перейшло до Росії власник земельних маєтків, що колись належали до Юрія Володийовського, Ян Маковецький, син Степана, відновив домагання про виплату йому тих витрат, що колись, більш як сто літ тому назад, поніс його предок на оборону Кам"янецької фортеці. Крім того, Ян Маковецький добавив домагання, щоб йому повернула казна кошти, витрачені колись, в 1760-1763 рр. його батьком Степаном Маковецьким "на підняття Кам"янця з руїн"-на ремонт деяких фортифікацій Кам"янецького замку й міста. Ті витрати були зроблені з власних коштів Маковецького на підставі постанови сеймика Подільського воєводства. Таких витрат було нараховано до 7.000 злот., а разом з витратами Юрія Володийовського на утримання його венгерської піхоти було нараховано претензії до державного скарбу на 28.918 злот.
Спадкоємці Юрія Володийовського були завзяті. Багато разів Ян Маковецький подавав заяви добиваючись виплати йому тої суми. Остання заява була подана в 1800 р., але в цьому йому було відмовлено, і після цього він вже більше не домагався за ті суми, за які дивно було домагатися і по давності подій і по суті справи.

Кам"янець-Подільський, 1934 р.

ЛІТЕРАТУРА

Джерела, на підставі яких зкладено оце оповідання (в хронологічному порядку їх видання).
A. Grabjvski, Ojezyste spomienia, t. II, Krakow 1845, ст. 164 (тут поміщено листи сучасників польсько-турецької війни 1672 р.).
Dr. Antoni J., Zameczki Podolskie na kresach ninltanskich, вид. 2-е, Warszawa 1880, т. І и ІІ (історія Кам"янця, опис подій 1672 р.).
Acta historica res gestas Polonicas illstrantia, tomi I pars II (1672-1678). Pisma do wieku i spraw Iana Sobieskiego. Krakow 1881 (тут надруковано листи та інші папери Яна Собеського).
Костомаров, Монографіи, т. XV ("Руина"). СПб. 1882, ст. 77, 416-417.
Dr. Antoni J., Opowiadania, serya czwarta, t. I, Warszawa 1884, ст. 125-157. В цьому томі поміщено оповідання: "Gospodarstwo pana skarbnika Czerwonogrodskiego Kamienieckiej warowki" (Степана Маковецького).
"Przeglad Powszechny" Krakow 1886, t. IX, st. 388-410 i t. X, st. 44-67. Тут надрукована "Relacya o npadku Kamienca r. 1672 i ostatnych czynach p. Jerzego Wolodyjowskiego przez p. Stanislawa Makowieckiego" (це записки сучасника подій 1672 р.).
Dr. Antoni J., Opowiadania historyczne, serya siodma, Lwow 1891. Тут поміщено оповідання "Zdrada Kamieniecka" (оповідається про капітуляцію Кам"янецької фортеці 1672 р., яку в польських колах того часу вважали за зраду).
"Подолія-историческое описаніе", Изд. П. Н. Батюшковим. СПб. 1891, ст. 14-15 и 56: плян і види міста Кам"янця.
Dr. Antoni J., Sylwetki historyczne, serya VIII, Krakow 1892, ст. 295-341.-тут оповідання: "Panstwo Wolodyjowscky".
Dr. Antoni J., Sylwetki i szkice historyczne i literackie, serya IX, Krakow 1893,-тут два оповідання, що торкаються Кам"янця й подій 1672 року: "Kobiety w oblgzonym przez Turkow Kamiencu" и "Matrona polska" (Гумецька, дружина Войцеха Гумецького).
Сицинский Е., Город Каменец-Подольскій. Историческое описаніе, Кіев 1895, ст. 32-44 (історія здобуття турками Кам"янця, види та плян міста Кам"янця).
Сицинский Е., Историческія сведенія о поселеніях Каменецкого уезда в "Трудах Подольск. Истор.-статист. Комитета", вип. VІІ, Каменец-Под. 1895 (тут відомости про поселення Маків, Шатаву та інш., що колись належали до Володийовського).
Сицинский Е., Историческія сведенія о поселениях Ушицкого уезда в "Трудах Подольск. Ист.-археол. Общества", вип. ХІ, Каменец-Под. 1911, ст. 81-89 (відомості про поселення Михалівку и Блещанівку, що належали до Володийовського).
Bialkowski L. Podole XVI wieku. Rysy spoleczne i qospodarcze, Warszawa 1920, cт. 91 i 141-142 (відомості про Костюка Володийовського).
Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля ХІV-ХVІІ ст. в "Записках іст.-філ. відділу Укр. Академії Наук", т. ХVІІ, Київ 1928, і окр. відбитка (тут опис, види й пляни Кам"янецької фортеці).

* збережено мову оригіналу

ПІСЛЯМОВА

На протязі 1993-2003 рр. істориками та ентузіастами-краєзнавцями Поділля вже видано 6 із 37 відомих рукописних праць Є. Сіцінського:
1. Сіцінський Ю. Про обставини мого життя: (Автобіографічне) //Поділ.
братство: Інформ. Вісник.-1993.-№ 3.-С. 26-31. Упоряд. М. Мошак.
2. Сіцінський Ю. Нариси з історичної топографії міста Кам"янця-
Подільського та його околиць //Упоряд. М. Мошак. Видання
Подільського Братства. Кам"янець на Поділлю, 1994.-60 с.
3. Сіцінський Ю. Стародавні племена і народи на Поділлі за історичних
часів перед заснуванням Київської держави //Упоряд. О. Пламеницька.
Пам"ятки України.-2000.-№ 3-4.-С. 46-57.
4. Сіцінський Євтим. Історія Поділля з пташиного лету. //Упоряд.
О. Будзей. Подолянин.-2002.-19 квітня, 28 червня, 5 і 12 липня.
5. Євфимій Сіцінський. Смотрицький замок //Хмельницький обласний
краєзнавчий музей. Передм. та упоряд. А. Трембіцький.
Хмельницький, 2003.-22 с.
6. Євфимій Сіцінський. Гектор Кам"янецької фортеці //Хмельницький
обласний краєзнавчий музей. Передм. та упорядн. А. Трембіцький.
Хмельницький, 2003.-30 с.
Нами у 2003 р. планується видати (при віднайденні коштів) ще дві рукописні праці Євфимія Сіцінського "Лірницькі пісні. Матеріали народної словесності. 1881-1930 рр." (за матеріалами ХОКМ) і " К. В. Широцький дослідник історії українського мистецтва" (за матеріалами КПМДА) та довідково-біобібліографічний покажчик "Євфимій СІЦІНСЬКИЙ: (Хроніка життя та творчої діяльності)".