Перейти у головне меню | на зміст

Ю.А. Роллє в суспільному і краєзнавчому русі Правобережної України другої половини ХІХ ст.

1. Становище польської меншини Правобереж-ної України у ХІХ ст. і формування громадянської позиції та наукових засад Ю.А. Роллє.

 

Поява на тлі громадсько-політичного, наукового і культурного життя Поділля другої половини ХІХ ст. непересічної постаті професійного лікаря-вченого, знаного історика, археографа і літератора Йосипа Йосиповича (Юзефа Антонія) Роллє, якому судилося стати помітним явищем в історичній науці та культурі України й Польщі, у поділлєзнавстві, було закономірним результатом розвитку і становища місцевої польської меншини, котра прагнула будь-що зберегти тут панівні соціально-економічні й ідеологічні позиції в умовах протистояння між православною і римо-католицькою церквою, суцільної русифікації краю та розвою українського національного відродження і визвольного руху.
Як відомо, після другого поділу Речі Посполитої 1793 року Правобережна Україна та в її складі Східне Поділля відійшли під владу Російської імперії. На базі колишніх Подільського і Брацлавського воєводств за адміністративно-територіальною реформою 1796-1804 років була утворена в стійких кордонах до початку ХХ ст. Подільська губернія з 12 повітами: Балтським, Брацлавським, Вінницьким, Гайсинським, Кам'янецьким, Летичівським, Літинським, Могилівським, Ольгопільським, Проскурівським, Ушицьким і Ямпільським [138, c.115]. Губернія, обіймаючи загальну площу в 42,1 тис кв. км, простягалася в межиріччі Південного Бугу і Дністра, в якій мешкали наприкінці XVIII cт. 2,4 млн, а на початку ХХ ст, - 3,02 млн. жителів [43, ч. 2; 167], з них 88 відсотків - українці, решта - росіяни, євреї, поляки і ще 38 малочисельних етнічних груп [123,c.118-128]. Сьогодні на теренах колишньої Подільської губернії розмістилися Хмельницька, Вінницька і частково Одеська й Миколаївська області України.
У ХІХ - на початку ХХ ст. в Подільській губернії проживало пересічно трохи більше 200 тисяч поляків, з них - 141,7 тисячі дворян ( шляхти ) та 224,5 тисячі українських селян і міщан, що сповідали римо-католицьку віру. В 12 -ти повітових містах й містечках мешкало 45800 поляків і римо-католиків [363, c.1]. Становище польського населення Поділля в зв'язку соціально - економічною і політичною ситуацією, яка склалась в Росії, Україні та Польщі наприкінці ХУІІІ - у ХІХ ст. найбільш грунтовно досліджували українські В.А.Смолій [227] і Г.І.Марахов (Київ) [127; 128; 129], Л. А. Коваленко [98] і Л. В. Баженов (Кам'янець-Подільський ) [17], російські Л.А. Обушенкова [143, c.112-148] і В. М. Зайцев (Москва) [66], польські історики Т. Лепковський [353] і З. Лукавський [354, особливо сучасний французький вчений Д. Бовуа у своїй відомій монографічній трилогії "Просвітники і суспільство у Східній Європі. Вільнюський університет і польські школи в Російській імперії 1803 - 1832 рр."(1997) [322], " Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царатом та українськими масами (1831 - 1863) " (1995) [323] і "Битва за землю в Україні. 1863 - 1914. Поляки в соціо - етнічних конфліктах " (1993) [324], а також місцеві науковці й краєзнавці В.В.Малий [124; 125], В.В.Божевільний [36, c.138-142], О.М. Кошель [105] та інші.
За даними праць названих дослідників та архівних матеріалів, польське населення Подільської губернії, яке тут вкорінилося багатовіковим володарюванням Польщі й складало суттєву меншість (в першій половині ХІХ ст. - 12,3%, наприкінці ХІХ ст. - 6,5%) стосовно місцевих українців, аж до початку ХХ ст. зберігало в регіоні риси замкнутої, корпоративної общини, займало ключові позиції в економіці, у політичному і культурному житті краю. Зокрема, в другій половині ХІХ ст. майже 93 відсотки поміщиків і орендарів приватних маєтків і господарств були з числа польських дворян (шляхти) і аристократії. На середину ХІХ ст. їм належав головний земельний фонд Поділля і складав1439000 десятин, вони жорстоко експлуатували 934,4 тисячі селян - кріпаків [323,c.30,31;126, c.197].1887 року польським поміщикам належало 968825 десятин (55,0%) [228, c.238], в 1897 - 1257 сільськогосподарських маєтків (55% від усіх наявних) та 937,1 тисяч десятин господарських маєтків. В 1904 р. польське землеволодіння на Поділлі скоротилося до 48,3% [158, спр. 217, арк. 22; спр. 237, арк. 29; спр. 2982, арк. 201]. При цьому у власності сорока латифундистів (Потоцькі, Собанські, Єловицькі, Мархоцькі й ін.) знаходилося від 5 до 80 тисяч десятин землі [324, с.65]. Станом на 1911 рік власність поляків на землю у Поділлі скоротилась до 861700 десятин, проте до Першої світової війни польські поміщики продовжували утримувати в своїх руках майже 50 % загального земельного фонду Правобережної України. Таким чином, польська меншина виступала фактичним господарем краю і мала певні підстави називати даний регіон "польською Україною".З цього приводу М.С. Грушевський зауважив: "Після приєднання Правобережжя до Росії сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над царським холопом ще більшої міці й певності, якої не мало воно за безсилої, розколиханої польської держави" [50, с.230 ]. З іншого боку, непримиренна боротьба за землю в Правобережній Україні, в тому числі на Поділлі у ХІХ - на початку ХХ ст. між селянами та поміщиками, які у більшості були поляками, складала характерину рису епохи й визначила наріжне протиріччя й непорозуміння у стосунках місцевого українського населення з тутешньою польською общиною.
Крім того, становище польської національної меншини на Поділлі посилювалась тим, що до 30 - 40 -х років ХІХ ст. тут діяли окремі положення Литовського Статуту, Конституції Королівства Польського, польська мова залишалась домінуючою у спілкуванні, діловодстві й судочинстві, чиновницько-бюрократичний апарат губернії поновлювався в основному з польських дворян, привілейоване становище мали польська освіта і римо-католицька церква [261, c.10 - 15]. Зокрема, з початку ХІХ ст. на Поділлі діяла римо-католицька дієцезія (єпархія) з центром ( консисторією ) у м. Кам'янці-Подільському, яка об'єднувала 101 костьол і 41 каплицю з 195725 парафіянами. Дієцезія мала Кам'янець-Подільську римо - католицьку духовну семінарію та при костьолах до 40 парафіяльних шкіл та училищ [77, арк.56]. Протягом 1810 - 1830 років у дієцезії було споруджено ще 25 костьолів [90, арк. 20] Якщо врахувати майже суцільну неграмотність українського населення Поділля (наприкінці ХІХ ст. письменних було всього 15 відсотків), то місцева польська община мала найвищий освітній рівень (тільки 16% були неписьменними). В польських родинах, особливо шляхетських, набула розвитку система домашньої освіти, традиція навчати дітей в нижчих, середніх і вищих учбових закладах Росії,України,Польщі і країн Західної Європи. Так, наприклад, у Київському університеті св. Володимира у 1831 р. навчалося 264 студенти, з них 165 були поляками (62,5%), у 1862 р. - 830 і 401 (48,3%). Польські студенти університету вихідці з Волині складали 43,9%, Поділля - 29,7% і Київщини - 26,3% [322,c.215; 397,c. 20-22]. Все це забезпечувало досить високий інтелектуальний розвиток польської меншини в Правобережній Україні. Місцеві поляки передували у порівнянні з корінним населенням та іншими етнічними групами за кількістю учених, письменників, лікарів, інженерів, юристів, учителів та інших професій. Тому не дивно, що польська община Київщини, Волині й Поділля породила в ХІХ ст. сузір'я талановитих діячів науки, освіти і культури для України та Польщі, зокрема, Мавриція Гославського, Міхала Чайковського, Северина Гощинського, Юліуша Словацького, Богдана Залєського, Зигмунта Любу-Радзимінського, Едварда Руліковського, Антонія Марцинківського, Йосипа Роллє та інших.
Водночас польська меншина Правобережної України з кінця ХVІІІ ст. перейшла в рішучу опозицію до російського самодержавства, виступила виразником польського національно-визвольного руху в ХІХ - на початку ХХ ст., на який покладала сподівання щодо відновлення незалежної Речі Посполитої в кордонах 1772 року. Зрозуміло, що перспектива встановлення польського державного володарювання в Правобережній Україні не тільки не сприймалася, але й зустрічала відкритий опір з боку української нації, бо вона несла заміну одного гнобителя (Російська імперія) на іншого (Польща) [176а, c.9]. Тому всі виступи місцевих поляків на підтримку повстань 1831 і 1863 років у Королівстві Польському були приречені на поразку й ускладнили їх становище, зрештою змусило багатьох із них поступово відмовлятися від полонізаторських ідей, розділити долю українського навроду.
Вже у 1816 - 1822 у регіоні поляки утворили антиросійські конспіративні "масонські ложі", на базі яких виникли відділення Варшавського "Патріотичного товариства" (1822 - 1826), котрі брали участь у переговорах з Південним товариством декабристів про союз і спільний виступ проти царизму [106; 25, c. 111-114]. Особливо активно виявила себе полонія в ході загального польського повстання 1830 -1831 рр. До весни 1831 року в Подільській губернії конспіративно зорганізувалося "Патріотичне товариство" і "Вільні сини Поділля" (керівники Єловицькі, Собанські, В. Жарчинський), які підготували місцеве повстання поляків у квітні - травні цього ж року. Головні бої трьохтисячного формування повстанців на Поділлі під командуванням генерала Б. Колишки з царськими військами відбулися з 2 по 27 травня. Потерпівши поразку 14 травня під м.Дашевим Гайсинського повіту, основні сили заколотників згодом відступили в Галичину. Військово-польові суди офіційно зареєстрували 2126 активних повстанців Поділля, з яких представники безпомісної і малопомісної польської шляхти і поміщицтва складали 68,4%, римо-католицького духовенства, чиновництва, солдати і офіцери -11,2%, селяни - 20,4% [17; 143; 353]. Отже, за своєю соціальною природою збройний виступ поляків носив яскраво виражений шляхетський (дворянський) характер. Оскільки керівництво повстанням перейшло до рук магнатсько-шляхетських сил, які більше мріяли про реставрацію Речі Посполитої, повернення під свою владу "східних кресів" та про збереження станових прав і привілеїв, ніж про ліквідацію феодально-кріпосницького режиму й серйозні демократичні реформи і перетворення в інтересах польського і українського народів, у першу чергу селян, то місцеве корінне населення поставилося до нього як до "панської війни", не підтримало "бунт", що стало головною причиною поразки збройного виступу, призвело до ще більшої ізоляції польської меншини в регіоні [26].
Не дивлячись на погіршення соціально-економічного і політичного становища польської меншини в Правобережній Україні в зв'язку з з репресіями з боку царату, вже в середині 30-х років ХІХ ст. в її складі утворилися відділки польського національно-визвольного руху конспіративної організації "Віра, надія, любов"(керівник Каспер Мошковський) [252, спр. 86, арк. 104-107; спр. 109, арк. 1-43; спр. 227, арк. 32-35], яка згодом увійшла до розгалуженої в Польщі, Литві та Україні "Спілки польського народу" (керівник Шимон Конарський) [252, спр. 86, арк. 1-7; спр. 88, арк. 2-15; спр. 181, арк. 31-37; 213,с. 75-84]. Проте діячі даного підпільного формування на Поділлі, Волині й Київщині не зробили належних висновків з поразки повстання 1831 року і, всупереч намаганням Ш.Конарського революціонізувати та демократизувати тут польський визвольний рух, рішуче відмовилися від цього й продовжували залишатись на відверто традиційно-консервативних позиціях. Не змогли їх здолати численні емісари польської політичної еміграції країн Західної Європи, які зачастили на Поділля у 40-50-ті роки ХІХ ст.. Місцева польська аристократія і шляхта приймала й переховувала емісарів від карних установ царизму, допомагала створювати таємні гуртки і осередки, однак виступала противником лівиці в польському визвольному русі [78, арк. 3-4, 9, 19-26].
Загалом польський конспіративний рух 30-50-х років ХІХ ст. .все-таки повільно радикалізувався і створив підгрунтя для чергового збройного виступу поляків Правобережної України на підтримку повстання в Королівстві Польському. Вже1861 року католики м. Кам'янця-Подільського провели в домініканському костьолі панахиду по жертвах польського повстання 1831 р. у Варшаві [81, арк. 2-3]. Наступного року польське дворянство краю звернулося до імператора Олександра ІІ, як до реформатора, з офіційним маніфестом, в якому, зокрема, наголошувалося, що "дворяни Подільської губернії залишаються вірними основній польській ідеї… і тому бажають співробітничати з Польщею" й вимагалось адміністративного приєднання регіону до Королівства Польського [79, арк. 1-5; 76, c.2]. У відповідь режим розпустив Подільські губернські дворянські збори, київський генерал-губернатор зажадав "подбати про повне витравлення польського духу в Південно-Західному краї" [79, арк. 5].
Завчасні репресії самодержавства проти місцевої польської общини не дали їй змоги організувати збройну боротьбу на Поділлі під час повстання 1863-1864 рр. у Польщі. Однак вона стала на шлях проведення на його підтримку маніфестацій, відповідної пропаганди, збирання коштів і зброї, формування підпільних повстанських осередків, делегування місцевих поляків у військо Королівства Польського тощо [117; 118; 60].
Поразка січневого повстання 1863 року і його відголосків у Правобережній Україні змусило місцеву польську общину докорінно переглянути своє ставлення до українського народу, шукати порозуміння і компромісів у співіснуванні з ним та засобів виходу з соціально-політичної ізоляції. Протягом другої половини ХІХ ст. з'явилося нове покоління діячів польської меншини (Й.Роллє, Ч.Нейман, З.Люба-Радзимінський, Г.Оссовський та ін.), які всупереч консервативним колам аристократії й римо-католицького духовенства доклали чимало зусиль для нормалізації україно-польських відносин.
Активна участь поляків Правобережної України й, зокрема, Поділля в польському національно-визвольному русі ХІХ ст., її опозиція до російського самодержавства, прагнення зберегти в регіоні панівну роль й сподівання на реставрацію Речі Посполитої в кордонах 1772 року неминуче викликали стосовно неї відчутну репресивну політику з боку офіційної влади. Так, після розгрому повстання 1831 року на Поділлі були скасовані дії положень Литовського статуту (1840 р.), ліквідовані польські навчальні заклади різного рівня (Кременецький ліцей,гімназії,парафіяльні училища та школи), повністю скасована греко-католицька церква (1839 р.), закрито 19 костьолів і 12 монастирів (залишено 92 римо-католицьких храмів, 69 каплиць і 6 монастирів) [89, арк. 5-20], заборонено вживання польської мови у державних установах та діловодстві [137, c.167-173, зберігати для особистого використання, ввозити з-за кордону й поширювати польську літературу антисамодержавного спрямування [257, арк. 8,9, 12, 29]. Натомість впроваджувалась політика зросійщення краю: російська мова ставала основною в усіх установах і в спілкуванні громадян, були засновані російські гімназії та інші освітні заклади, російська православна церква одержала саму широку підтримку й перетворена в знаряддя боротьби з римо-католицькою конфесією та польською общиною взагалі [138].
Здійснюючи заходи по деполонізації польської меншини, царський уряд одночасно став на шлях ліквідації її шляхти, яка у своїй більшості була бідною й безземельною і мало чим відрізнялась від становища місцевих селян. 19 жовтня 1831 р. імператором Миколою І було видано Указ "Про однодвірців та громадян у західних губерніях" ,згідно з яким, особи, що не подали документів і не мали відповідних постанов дворянських депутатських зібрань щодо дворянства, зараховувались до податних станів однодвірців чи громадян (у містах). До кінця 1833 року у Подільській губернії було переведено з шляхти у стан однодвірців 30259 і у стан громадян 1762 особи [323, c.110-111], протягом 1834-1845 рр. у податні стани зараховано 36792 особи [323, c.121], а за період діяльності новоствореної Центральної геральдичної комісії у Києві під головуванням генерал-губернатора Д.Г. Бібікова у 1839-1845 роки було позбавлено дворянства ще 8950 шляхетських родин [323, c.125; 46, c.173-177]. Поступово ця декласована верства майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі й була деполонізована.
Крім того, царський уряд проводив у 30-50-х роках ХІХ ст. цілеспрямовану політику обмеження і зменшення польського поміщицького та римо-католицького землеволодіння на користь російського і православної церкви. В 1832 році уряд створив спеціальні комісії для конфіскації земель, майна і капіталів у польських повстанців. Ними було секвестровано в Правобережній Україні 1124 маєтки з приналежними до них землями й 156226 селянами-кріпаками, які у переважній більшості були переведені у розряд державних. Відповідно у Подільській губернії влада конфіскувала 473 маєтки з 52533 селянами [337, c.1-5]. Правда, уже протягом 1839-1842 років імператор Микола І помилував 128 польських поміщиків-повстанців Правобережжя і повернув їм забрану державою власність. Водночас з метою обмеження економічного впливу в Україні польського капіталу в 1839 році у м. Бердичеві було ліквідовано агентство Польського банку і натомість створено в Києві контору російського державного банку, на який покладено обов'язок здійснювати усі фінансові розрахунки польських підприємців і землевласників [239, c. 42].
Поразка польського повстання 1863 року викликала нову хвилю репресивної політики царизму проти місцевої полонії, яка неухильно впроваджувалася до початку ХХ ст.. Зокрема, одразу ж у Правобережній Україні було звільнено з державної служби майже всіх поляків, заборонено викладання польською мовою навіть у приватних освітніх закладах, поширювати книги польською мовою з історії та культури Польщі (протягом 60-80-х років ХІХ ст. за розповсюдження польської нелегальної літератури притягнуто до суду понад 110 осіб [250, арк. 1-7]), 1865 року в м. Кам'янці-Подільському ліквідовані римо-католицький капітул, консисторія, духовна семінарія, наступного року-Подільська дієцезія, до 1870 року закрито в губернії 5 монастирів (залишено один у м. Вінниці), 26 костьолів і каплиць [80, арк. 1-4].Офіційна влада також вживала проти польської меншини відчутних економічних санкцій. У 60-70-ті роки ХІХ ст. у Правобережній Україні конфісковано у польських поміщиків 600 маєтків з 170001 десятинами землі, у тому числі по Поділлю-133 маєтки з 51261 десятинами землі [339, c.28-32], з грудня 1865 року полякам було заборонено в даному регіоні купувати землю у власність, окрім отримання її у спадок, у січні 1864 року введено спеціальний податок у розмірі 10% від річного прибутку польських землеволодінь у краї, який в 1868 році зменшено до 5% і збережено до початку ХХ ст. За рахунок цього, за образним висловом сучасників,"нечуваного податку на національність" [327, c.509] утримувались військові суди, арештовані й заслані до Сибіру поляки. Фактично ж ці побори мали за мету привести до економічного занепаду місцеві господарства поляків [324, c.26]. Проте з 70-х років ХІХ ст. царський уряд став послаблювати антипольське законодавство, дозволив з 1897 року полякам купувати землю в Україні ( розміром не більше 60 десятин), що певним чином призвело до стабілізації становища польської меншини на початку ХХ ст.
Таким чином, у ХІХ - на початку ХХ ст. в Правобережній Україні склалася своєрідна ситуація. З одного боку, російське самодержавство прагнуло всіляко зменшити соціально-економічний, політичний та ідеологічний вплив польської меншини й, отже, закріпити своє право за даним регіоном розчистити шлях до його русифікації. З другого, місцева польська меншина намагалася обгрунтувати своє існування і необхідність свого верховенства над українцями й іншими етнічними групами краю, сподівання на повернення Поділля, Волині й Київщини як "східних кресів" до складу Польщі, прагнула зідеалізувати "цивілізаторську", "культуртрегерську" місію колишньої Речі Посполитої в українських землях [176а, c.9].
Такий погляд на Правобережну Україну й інші так звані "східні окраїни" повністю відповідав духу тодішньої польської історичної науки, яка, спираючись на науковців з місцевих поляків, взяла ініціативу в свої руки в першій половині ХІХ ст. у регіональному дослідженні Київщини, Волині й Поділля. Вже на початку ХІХ ст. відомий польський магнат, просвітитель, письменник, публіцист та історик, подолянин граф Ян Потоцький (1761-1815) [394, c.421-422; 366, т.XVIII; 30, c.452-455], який перейшов на службу до російського самодержавства і користувався прихильністю імператора Олександра І, видав у Петербурзі французькою мовою невеликі книги "Стародавня історія Подільської губернії" (1805) [368] та "Стародавня історія Волинської губернії" (1805) [62]. У цих дослідженнях автор уперше здійснив спробу науково узагальнити відомості з історії первісного суспільства та доби середньовіччя Волині та Поділля, обгрунтувати тут автохтонність місцевих східно-слов'янських племен і визнав їх невід'ємною складовою частиною Київської Русі, що йшло всупереч з тогочасною польською історіографією [30, c.454]. Крім того, Ян Потоцький виступив ініціатором підготовки археологічних карт регіонів. 1805 року він опублікував французькою мовою "Археологічний атлас європейської Росії" [367]. В ньому були вміщені знані на той час стародавні поселення, городища, кургани, подані описи старожитностей, у тому числі в Правобережній Україні.
Праці Яна Потоцького закликали польських учених і краєзнавців до грунтовного вивчення історії Київщини, Волині й Поділля. Найбільш визначну роль у дослідженні та популяризації минувшини краю, його населених місць відіграв у першій половині ХІХ ст. відомий діяч місцевої польської общини, кам'янецький ксьондз, доктор теології та історик Вавжинець Лаврентій Марчинський (1779-1845) [394, c.341-342].
Народився В.Марчинський у м.Каліші, в шляхетській родині. Закінчив учительську семінарію, Віленський університет, студіював в університетах Галле і Франкфурта, працював над літературою і джерелами бібліотек Відня, Парижу і Риму. 1803 року назавжди оселяється в м. Кам'янці-Подільському. До 1815 року викладав у місцевій римо-католицької духовній семінарії. В 1816 році висвячений у ксьондзи і працював кафедральним священиком, прелатом капітули, генеральним візитарієм, директором кам'янецьких польських шкіл, членом головного польського суду. В 1827 році захистив у Віленському університеті докторську дисертацію з богослов'я [246, арк. 5-6].
Проте справжнім покликанням В.Марчинського були історичні досліди. Свою науково-літературну творчість він розпочав з публікації протягом 1816-1820 років кількох популярних книжок і підручників з всесвітньої історії для потреб польських шкіл краю [355]. Головним науковим досягненням В.Марчинського, яке визначило його як ученого і провідного краєзнавця, стала монографія в трьох томах польською мовою "Статистичний, топографічний і історичний опис Подільської губернії" (1820-1823) [356]. Це масштабне видання, що було вперше здійснене для даного краю у ХІХ ст., відповідало потребам часу і використовувалось як службовий довідник для губернського начальства і установ, так і для потреб пересічного читача й тих, хто став на шлях дослідження минувшини Поділля. При створенні капітальної праці автор використав наявну літературу з історії краю та поточні архіви державних установ губернії. У першому томі В.Марчинський подав короткий нарис про природу (територія, ландшафти, ріки, ліси, тваринний і рослинний світ), населення, економіку, статистику та історію Поділля. В другому томі автор виклав історико-статистичні і географічні довідки про всі міста, містечка і головні села краю. Третій том праці був присвячений опису римо-католицькій єпархії, історії проникнення на Поділля та діяльність католицьких орденів, розвитку польської освіти і культури під кутом зору "цивілізації східних окраїн" Польщею. При всій доцільності і цінності викладеного матеріалу "Опис Подільської губернії" В.Марчинського мав серйозні недоліки: ігнорування давньоруських і пізньосередньовічних літописів, актових книг і стародруків. Це призвело до значних фактичних помилок й неточностей у викладі подій, у датуванні часу заснування міст і сіл, допускалася ідеалізація колоніального панування на Поділлі Речі Посполитої, ролі римо-католицької церкви. Все це викликало тоді справедливу критику подільської інтелігенції. Дійшло до того, що, за визнанням популяризатора творчості Марчинського Й.Й. Роллє, тритомник перестали купувати і автор, який власним коштом здійснив видання, зазнав значних матеріальних збитків [313, т.2, c.224-225]. Вавжинець Марчинський боляче сприйняв критику і на тривалий час відійшов від дослідження Поділля, поринув у духовну та громадську діяльність. Тільки 1836 року в "Журнале министерства внутренних дел" з'явилася його стаття "Сведения о Подольской губернии" [132, c.166-183], яка вперше докладно розповіла усім читачам Російської імперії про принади природи, історію, тогочасний стан цього краю. При написанні статті автор врахував прорахунки і критичні зауваження на його книгу "Опис Подільської губернії".
Продовжувачем справи В. Марчинського з регіонального дослідження виступив діяч місцевої польської общини, письменник, археограф та історик Олександр Пшездзєцький (1814-1870) [394, c. 428-429; 326, c.110-115]. Він зріс у родинному маєтку в містечку Чорний Острів на Поділлі, тут закінчив повітове дворянське училище, згодом Кременецький ліцей на Волині і завершив здобуття освіти в Берлінському університеті. В 30-40-х роках багато подорожував по країнах Західної Європи, Україні, Росії, публікуючи цікаві репортажі й повісті про бачене й пережите, які принесли йому славу літератора. Водночас він відкрив себе як історика Польщі, України і, зокрема, подільської землі. 1841 року він видав книгу власних спостережень від мандрів по Правобережній Україні під назвою "Поділля, Волинь і Україна. Образи місць і часу" [373], яка й досі є важливим історичним джерелом для вивчення історії краю. В своєму описі автор подав докладні відомості про умови життя, побут, традиції і місцеві звичаї населення, маловідомі факти з історії міст і сіл Подільської, Волинської і Київської губерній, вмістив цікаві характеристики магнатських родин та шляхти, історичних постатей. Проте він виступав поборником "цивілізаторської" місії Речі Посполитої в Україні і вважав, що Поділля, Волинь і Київщина перебувають незаконно у володінні Російської держави.
Як історик, О. Пшездзєцький захопився діяльністю варшавсько-віленських археографів Міхала Балінського і Тимотеуша Ліпінського [19, c.184, 212-213], які на початку 1840-х років зібрали, систематизували й видали велику колекцію середньовічних документів (люстрації, акти, грамоти й ін.), подали географічний, статистичний та історичний опис Польщі ХVI-XVIII ст. у тритомнику "Старожитна Польща" [321]. Том другий цього зібрання приуроченого опису та документам Волинського, Подільського і Брацлавського воєводств. У свою чергу О. Пшездзєцький створив під своїм головуванням ще одну археографічну комісію та авторський колектив для розгляду й публікації історичних документів і матеріалів з минулого Речі Посполитої та її "східних околиць". У середині 1840-х років у світ вийшов з друку двотомник "Джерела з польської історії" [415], авторами якого виступили О. Пшездзєцький, М. Грабовський і М. Малиновський. Крім того, О. Пшездзєцький видав книгу, яка містила бібліографію стародруків і рукописів з історії Польщі, в тому числі Поділля і Волині, що зберігалися в головних бібліотеках країн Західної Європи (у Лондоні, Парижі, Берліні й ін.).[374]
Таким чином, на середину ХІХ ст. польська історіографія зробила рішучий крок в археографічному забезпеченні наукових досліджень і випередила російську та українську історичну науку по вивченню та публікації документів з минулого на регіональному рівні, зокрема, по Поділлю та Волині. Проте упереджені погляди більшості польських істориків і краєзнавців того часу на Поділля, Волинь і Київщину певним чином корегувалися діяльністю та творчістю так званої " української школи" в польській літературі та науці 20-50-х років ХІХ ст. [19, c.101-104, 218; 21, c.334-336]. Вона сформувалася під впливом демократичного крила польського національно-визвольного руху, становлення української нації, розвитком нових україно-польських відносин та зміни світоглядних позицій прогресивної польської інтелігенції, позв'язаної у першу чергу життям і творчістю з Україною [24, c.51-52; 341]. Кістяк "української школи" склали переважно вихідці з польської меншини Поділля, Волині й Київщини польські поети і письменники - українофіли Маврицій Гославський (1802-1834), Северин Гощинський (1803-1873), Юліуш Словацький (1809-1849), Тиміш Падура (1801-1871), Богдан Залєський (1802-1886), Юзеф Коженьовський (1807-1863), Юзеф Крашевський (1812-1887) та інші, які першими у польському суспільстві почали відмовлятися від імперських поглядів на Україну, стали визнавати право на існування українського народу і прагнули зрозуміти його історію.
Молоде покоління літераторів-романтиків, послідовників творчості видатного поета Адама Міцкевича, захопившись вивченням життя, побуту і фольклору українського села, відкрило для себе велику, відмінну від польської, духовну і матеріальну культуру української нації й стало її утверджувати в польському середовищі. Вони вперше в польській літературі виступили на захист багатостраждального життя українських селян, виправдовували їх боротьбу проти поміщиків і шляхти за соціальну справедливість [28, c.215-218]. Саме така позиція відображена в поемах М. Гославського "Поділля" (1826), "Дума про Нечая" (1827), у книгах С. Вітвіцького (псевдонім - "Подолянин") "Нотатки Подолянина" (1826), "Вечори пілігрима" (т.1-2, 1833-1835), у повістях С.Грози "Подільські українські повісті" (т.1-2, 1842) і особливо, Ю. Крашевського "Історія Савки" (1845), "Уляна" (1843), "Остап Бондарчук" (1847), "Хата за селом" (1854) й ін.
Якісно новим здобутком "української школи" уже в середині ХІХ ст. стала українофільська діяльність письменника, етнографа, історика Антонія (Антіна) Марцинківського (1823-1880) [131, c. 13]. Внаслідок багаторічних етнографічних зібрань на терені Київщини, Волині й Поділля, від видав польською мовою під псевдонімом Антоній Новосельський свою головну працю - двотомник " Український народ " (1857) [361], яку присвятив письменнику Ю. Крашевському. Збірка "Український народ" зацікавила Т.Г.Шевченка і потрапила до його бібліотеки . На основі представленого великого за обсягом фольклорного матеріалу (легенди, перекази, прислів'я, пісні тощо) автор ще раз відкрив правду польському суспільству на українську націю, показав її високоінтелектуальну культуру і закликав до її визнання. Названі твори, так і окремі діячі "української школи" були добре відомі їх сучаснику Й.Й.Роллє й, безперечно, вони позитивно вплинули на формування його світоглядних засад, зробили його згодом представником українофільської течії в польській літературі та історичній науці в другій половині ХІХ ст.
Твори представників "української школи" в польській літературі стали справжнім джерелом для науковців та краєзнавців у вивченні, зокрема, Поділля і Волині, допомогли краще зрозуміти особливості місцевої історії та культури, завдали удару по консерватизму офіційної польської історіографії. Прикладом може слугувати той факт, що поети-українофіли М. Гославський і Т. Падура не сприйняли вихід у світ тритомника В. Марчинського "Статистичний, топографічний і історичний опис Подільської губернії", гостро критикували його за упередженість до висвітлення минулого краю, за намагання автора обминати показ складних протиріч між поляками і українцями [379, c. 38-39]. Під дією такої критики В. Марчинський почав переходити в 30-40-х ХІХ ст. на більш ліберальні світоглядні позиції, звертати увагу у своїх працях на українсько-польські стосунки на прикладі Подільської губернії, що, зрештою, відкрило йому шлях до тогочасних російських часописів, поліпшило його відносини з місцевою інтелігенцією.
Загалом "українська школа" у польській літературі та науці прагнула примирити польську общину Поділля, Волині й Київщини з корінним населенням, демократизувати її життя в нових соціально-економічних і політичних умовах й вивести її з кута ізоляції.
Таким чином, у ХІХ - на початку ХХ ст. на Поділлі, Волині й Київщині склалася своєрідна ситуація. З одного боку, російське самодержавство прагнуло всіляко зменшити соціально-економічний, політичний та ідеологічний вплив польської меншини й закріпити своє право на володіння цим краєм і розчистити шлях до його русифікації. А з другого боку, місцева польська меншина намагалася обгрунтувати, захистити своє існування, необхідність свого верховенства над українцями й іншими етнічними групами регіону. Польська община в соціальному та ідеологічному плані не була однорідною. В її середовищі були аристократія і декласована шляхта, багаті і бідні, поляки і ополячені українці, за світоглядом-праві, помірковані й ліві. Одні з них (більшість) залишалися прихильниками колишньої Речі Посполитої, в якій не було місця українській нації і вони ностальгічно очікували повернення старих часів їх безроздільного панування на "східних кресах". Інші (меншість) - виступали поборниками налагодження україно-польського порозуміння, спільного життя і співробітництва на демократичних засадах, визнавали пріоритетні позиції українського народу.
В таких складних умовах протиборства російського царизму й українського та польського визвольних рухів ХІХ ст., між самодержавством і польською меншиною Поділля, Волині і Київщини, протистояння між нею та українським населенням зріс і сформувався видатний представник місцевої польської меншини Йосип Йосипович Роллє. Йому судилося сприйняти не тільки всі суперечності тієї епохи, але й вийти за межі корпоративності та ізоляціонізму своєї римо-католицької общини, виступити палким патріотом української землі й виразником польсько-українського порозуміння, подвижником у краєзнавчому русі і регіональних досліджень в Україні та на Поділлі.

* * *

Династичне коріння Юзефа Роллє сягає французької Бретані. Його діда, як французького офіцера, в 1775 році завербували агенти біскупа Массальського до польської залоги Рулленкоурта для міжусобної боротьби в Литві. Проте його не влаштовувало авантюрне й, почасти, розбійницьке життя найманця і він невдовзі опинився в Галичині. Тут осів біля с.Домбіце, в маєтку магнатів Радзвіллів, одружився з панною Здановською і ополячився. Син Юзеф, що з'явився на білий світ у 1788 році й прожив 104 роки, почувався уже поляком. Він закінчив гімназію та університет у Львові, студіював історію природознавства у Віденському університеті. З-за матеріальних нестатків змушений був перервати навчання й поступити на службу секретарем князя Міхала Іероніма Радзвілла, останнього віленського воєводи [344, с.564].
В пошуках кращого добробуту батько Й.Й. Роллє перебрався 1818 року на Шаргородщину Могилів-Подільського повіту Подільської губернії й став працювати управителем маєтку князя Генриха Любомирського. Він був вправним господарем і адміністратором й значно покращив економічний стан та доходи володінь свого патрона. За заслуги Ю.Роллє отримав від Любомирського 141 моргів землі (близько 70 га) неподалік містечка Шаргорода. В мальовничій лісистій місцевості, але занедбаному обісті, Юзеф Роллє закладав на засадах найманої праці й праці своєї сім'ї та новітніх аграрних технологій міцне і одне з передових господарств того часу, основою якого став вирощений зразковий сортовий сад, що налічував близько 30 тисяч фруктових дерев і кущів. Елітні саджанці продавались по всій Україні і за кордоном. В чудовому парку зростали троянди і квіти найкращих зразків. Роллє мав велику пасіку, виробляв за власними рецептами смачні напої з меду, фруктів та ягід, які повсюдно користувалися значним попитом. У господарстві вирощувався також першосортний тютюн. Хутір на честь Любомирського назвали "Генрихівкою". Однак місцевий люд прозвав його "Роллєві хутори" (нині село Ролля Шаргородського району на Вінниччині) [344, c.565; 412, c. 7-8; 160,c. 511-512].
На цьому хуторі, за спогадами друга сім'ї Роллє, польського прозаїка і поета Антонія Петкевича (Адама Плуга), "в схованому у лісі, на узбіччі великого саду, в оточені господарських будівель, у гарному білосніжному особняку" [364] 25 вересня 1830 року народився хлопчик. Щасливі батьки Юзеф і шляхтянка Марія Заверківська, як це було прийнято у польських сім'ях, нарекли свого сина, що успадкував фамільне прізвище Роллє, потрійним ім'ям Юзеф-Антоній-Аполлінарій [344, c.565; 412, c. 8]. Воно й досі викликає плутанину в російсько-українських виданнях щодо правильності написання його імені та по батькові (Антоній Юзеф, Антоній, Юзеф Антоній, Юзеф Аполлінарій тощо). Насправді ж, доцільно називати й писати у польській транскрипції Юзеф Антоній або Юзеф Апполінарій. В українському середовищі його завжди величали Йосипом Йосиповичем, а в російському - Иосифом Иосифовичем.
Виростав і виховувався Й.Й. Роллє в атмосфері родинного тепла, любові до свого краю і до його минувшини. Його мати, що відзначалася освіченістю, людяністю та завзяттям господині, навчила сина багатьох "простих речей", тодішнього етикету, польської мови, музики, співу народних пісень, дотримуватися Божих заповідей. Батько гартував в нього риси працелюбності, старанності й наполегливості, досконало навчив його французької мови і, як відомий в окрузі книголюб та власник найбільшої приватної бібліотеки, прищепив синові потяг до читання книг, що стало сутністю всього його подальшого життя. В зрілі роки Й.Й. Роллє також зібрав найбільшу й укомплектовану переважно раритетною літературою бібліотеку на Поділлі, якою активно користувалися місцеві науковці, краєзнавці та любителі книги [412, т.І, c.7].
Одержавши вдома початкову освіту Й.Й. Роллє з 1842 року продовжив навчання в Немирівській гімназії [168, c.68]. Тоді школа в Правобережній Україні зазнавала на повну силу "миколаївського" мракобісся і муштри. З освітніх закладів викорінювалися на користь російської польська мова, переслідувався будь-який прояв вільнодумства й, за свідченням сучасників, "карцер та різки були щоденною карою … тілесні покарання дітей виробляли у педагогів зловтіху і кровожерливість"[54, c.4-5].
З 30-х років ХІХ ст. Немирівська гімназія з польської була перетворена у російську. Проте на час перебування в ній Й.Й. Роллє вона знаходилась під опікунством власника містечка Немирова графа Фелікса Потоцького, майже половину учнівського контингенту складали діти з польських, переважно дворянських сімей [140,с. 215]. Як згадував про шкільну атмосферу, що панувала в гімназії у 40-50-ті роки, її випускник, а згодом революціонер-народник В. Дебагорій-Мокриєвич, "чимало учнів поляків... відкрито ганили російський уряд, розмовляли про політику, відверто співчували польським повстанцям … більшість немирівських гімназистів за походженням українці та росіяни підтримували поляків. Тільки декілька учнів з нашого гімназичного середовища … схилялися на бік російської поліції і вважалися шпигунами" [54, c.4, 12, 13].
Молодий Роллє пристав до гурту учнів-поляків, які читали заборонену польську літературу, і познайомився з поезією романтиків А. Міцкевича, С. Гощинського, Ю. Словацького, а також з творами класиків світової літератури Байрона і Гейне, з віршами А.С. Пушкіна. Навчаючись у третьому класі гімназії, він написав свою першу історичну поему про Гжегожа з Санока. 1848 року, в п'ятому класі Й.Й. Роллє під впливом вільнодумства в гімназії та подій буржуазних революцій, що тоді прокотилися по країнах Західної Європи, на одному з уроків французької мови на шкільній дошці крейдою написав "Vive la liberte" ("Хай живе свобода"). Ця витівка набрала розголосу [260]. Роллє замкнули в карцері й провели спеціальне розслідування, яке було доведено до відома київського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова. Тільки неповноліття учня та небажання начальства виводити дану справу до Петербургу врятували учня від в'язниці чи заслання до Сибіру. Все ж після відсидки в карцері Й.Й. Роллє привселюдно висікли різками і створили нестерпні умови для навчання в гімназії [344, c. 565].
Він змушений був перевестися спочатку до Вінницької, потім до Білоцерківської й, зрештою, в 1849 році до Київської міської гімназії. Поневіряння були викликані, як засвідчив у своїй "Автобіографії" Й.Й. Роллє, тим, що, "не бажаючи мати політично неблагонадійного учня … ці заклади сварилися між собою за моє перебування в них" [412, т.1, с.9-10]. Водночас погіршилося матеріальне становище батьків, викликане частими пожежами в господарстві та неврожаями. Тому Йосип Роллє, навчаючись у Київській гімназії, став займатися репетиторством й підробляти уроками. Щоб мати змогу в найкоротший час бути матеріально самостійним, Й.Й. Роллє, після завершення гімназичної освіти 1850 року, обрав для продовження навчання медичний факультет університету cв. Володимира в Києві.
Студентський період, який припав на 1850-55 роки, відіграв важливу роль у житті та становленні особистості Й.Й. Роллє. Студіював він сумлінно, користувався симпатією як колег, так і професорів за веселий, лагідний і товариський характер, інтелігентність та розум. Не стояв осторонь громадського життя вузу. Вже на першому курсі прилучився до існуючого в університеті об'єднання польських студентів переважно з Київщини, Волині й Поділля, що дістало назву польське земляцтво. Воно складалося з гуртків за інтересами студентів та нелегальних гмін, зв'язаних з польським визвольним рухом, каси взаємодопомоги та бібліотеки польської літератури [71, c.35]. У ті роки в земляцтві перебували студенти, з якими так чи інакше був знайомий або товаришував Й.Й. Роллє, майбутній антрополог Ісідор Коперницький, діяч польського повстання 1863 р. в Україні, згодом професор Ягеллонського університету в Кракові, педагог і літератор Олександр Шумський, поет і перекладач творів на польську мову Т.Г. Шевченка подолянин Леонард Совінський, історик-українознавець Олександр Яблоновський, дослідник історії та культури Київщини, Волині і Поділля Едвард Руліковський, Мар'ян Дубецький Антоній Марцинківський, Віктор Длуський та ін [364; 397]. Тоді ж членом земляцтва був студент медичного факультету, пізніше видатний історик, який порвав з польським середовищем, Володимир Антонович. Сучасники згадували, що "Антонович завсігди водився з Роллє та іншими поляками, вечорами часто вбирався в чемерку та йшов на гміну" [225, c.128].
Й.Й. Роллє рік завідував бібліотекою земляцтва, систематично брав участь у зібраннях студентів-поляків, виконував їх різні доручення, проте тримався осторонь конспіративних осередків і політики загалом. Та весною 1853 року доля вдруге зіткнула Роллє з генерал-губернатором. Управитель краю зустрів за містом гурт студентів (серед них був і Й.Й. Роллє) в розстебнутих мундирах, без головних уборів, з "буйними" зачісками й учинив "розгін" на весь університет "за порушення честі мундиру" та негідну поведінку молоді [179, c.497]. Насправді ж, Й.Й. Роллє пристав до тих студентів, які у вільний від навчання час здійснювали екскурсії в околицях Київщини, так зване "ходіння в народ", для вивчення побуту та збору фольклору українського села. Завдяки таким "ходінням в народ" Роллє чи не вперше серйозно і усвідомлено пізнав українську культуру, що позитивно позначилося на його майбутній творчості [412, т.І, c.12-13].
На завершальному етапі навчання на медичному факультеті Й.Й. Роллє майже рік стажувався фельдшером у київських шпиталях, головним чином у закладах для душевнохворих. Ця практика визначила назавжди його наукову спеціальність і професію лікаря-психіатра.
Отже, перебування Й. Роллє в Києві та навчання в університеті були для нього часом переходу від юнацтва до змужніння, визначили не тільки його професію лікаря, але й сформували його життєве кредо, світоглядні позиції на оточуючу дійсність: з осудом ставився до самодержавства, кріпосництва [412,т.1, c.16], відмовився від участі у Кримській війні 1853-1856 рр. [344, c.565], ніколи не поривав з місцевою польською общиною, симпатизував боротьбі польського народу за незалежність, одночасно виступав прибічником українсько-польського примирення. Та політиком і революціонером він не став. Й. Роллє обрав долю тодішнього інтелігента і визначив свої пріоритети на тлі медицини, науки та літератури й згодом у своїх працях, описуючи безпросвітне і нужденне життя міської й сільської бідноти України, так чи інакше виявляв незадоволення існуючим режимом.
Тоді ж Й.Й. Роллє остаточно зріс як колекціонер старожитностей подільського краю, як бібліофіл і знавець загальної європейської, російської і української художньої й в основному історичної літератури, що призвело до наукових і краєзнавчих занять ним історією та публіцистикою. Його з молоду захопили романтичні твори "української школи" в польській літературі, праці з історії Польщі й України І. Лелевеля, Я. Потоцького. В. Марчинського, О. Пшездзєцького, Ю. Німцевича й інших [331, c.128-130] і під їх впливом сприйняв не тільки потяг до власних регіональних досліджень та їх методологію позитивізму [393, c.392-395], а й концептуальні теорії польської історіографії щодо історії України, які досить тривалий час тяжіли в його творчості й, завдяки зміцненню позицій впливу в останній чверті ХІХ ст. молодої української історичної науки, відійшли на задній план [211].