В головне меню

Фото

Варто побачити

Ціни на платні послуги

Тексти
екскурсій

Еколого-пізнавальні стежки

Враження
гостей

Кам'янець
туристичний

"Затверджую"

директор НПП "Подільські Товтри"

О.К.Нікітін

Як дістатись до монастиря

Екскурсія по маршруту Кам'янець-Подільський - Бакота "Шляхами століть"

Шановні гості! Ми раді вітати Вас у нашому місті, яке називають "Перлиною на камені", де природа і хист зодчих створили неповторний єдиний ансамбль стрімких круч-берегів та фортечних мурів.

Стародавній Кам'янець віками славився своїми історичними пам'ятками. З давніх давен він був осередком де згуртовувались наукові сили по вивченню природи Поділля. У різні часи природолюби збирали по крупинках матеріали, різні предмети, експонати, які розкривали багатство та скарби рідного краю. Тепер тут працює музей, де можна дізнатися про природу рідного краю. Він розташувався в офісі національного природного парку "Подільські Товтри".

НПП "Подільські Товтри" - це природоохоронна установа, де здійснюється збереження та охорона унікальних природних цінностей України, Європи, світу.

Територія НПП охоплює ландшафти Товтр та Придністров'я і займає 261315 га. Товтри - це геологічне утворення, що сформувалося в результаті підняття Карпат, яке вплинуло на існування Тортонського та Сарматського морів. Зникнувши 15-20 млн. років тому, моря залишили після себе рифовий бар'єр, який сьогодні ми називаємо Товтровою грядою.

"На довгій, приблизно в 250 км, і досить широкій, в 15-20 км, смузі, серед рівного або легкохвилястого поземелля Західного Поділля, лягла низка інтересних морфологічних об'єктів: то невеличких горяних пасем, то одинцем або групами стоячих стіжкуватих горбків, середньо релятивної висоти в 60 м , що разом зливаються в єдине морфологічне явище, зване Медоборами або товтрами".

Товтри починаються на Західній Україні біля міста Бродів і тягнуться в південно-західному напрямі на Скалу, а біля Крутилова і Требуховець, затримуючи свій початковий напрям, простилаються на Кутківці, Смотрич, Черче, Залуччя, Нігин, Вербку, Маківське Привороття, Княжпіль до Китайгорода над Дністром. Тут переходять на басарабську сторону, тягнуться на Гардінешті та Брінзені і кінчаються біля Стефанешті на Пруті.

"Товтрою" називає місцеве населення одинцем стоячі стріжкуваті горбки, що їх вершини покриті камінням. Назва тих горбків перейшла на усі не лише горбки, але і пасма, і стала спільна для цієї смуги, що вкрита ним. Товтри називають також Медоборами (переважно на Заході), на думку деяких вчених, від великої кількості меду, що їх дають тамтешні липові ліси. Слід відзначити, що назва Медоборів новіша, старіша, подібна до неї, це - Недобір, яка має своє коріння в недоступності товтрянських горбків (важко було до них "дібратися"), тим більше, що в свій час багато з них були стратегічними пунктами.

Відомий радянський лінгвіст О.М.Трубачов, досліджуючи гідроніми Правобережної України і топоніми Прибалтійського та Балтійського ареалу, зробив висновок, що ряд географічних назв Середнього Подністров'я слід пов'язувати з річковими та гірськими назвами цих ареалів. Для топоніма Медобори знаходимо відповідних серед давніх балканських географічних назв. У своїх творах римський письменник і вчений першого століття нашої ери Пліній Старший згадує Метубарік (Медубарік) - гірський кряж між Савою і Дравою правими притоками Дунаю.

О.М.Трубачов виводить назву Медобори від балканського слова Медубарік. У перекладі з іллірійської мови (іллірійці - стародавні племена, які заселяли Західні Балкани і північні Карпати і в VI-VII століттях нашої ери були асимільовані слов'янами) "меду" - "між", "баріс" - "болото", "вода". Отже, словосполучення означає "межиріччя". Назва нашого гірського пасма теж відповідає його географічному положенню. Воно тягнеться між Дністром та Західним і Південним Бугом.

Коли давні слов'яни просунулися з півночі в Подністров'я і асимілювали племена гетів та іллірійців, вони зберегли деякі старі географічніназви, пристосувавши їх до своєї мови.

Так виникли Медобори. На наш погляд ця назва - одна з найдавніших правослов'янських мовних реліктів.

Географічна назва Товтри - молодша. Вона була поширена в першій половині першого тисячоліття нашої ери в східній частині Римської імперії. На Україну топонім проник через польське посередництво. На польській і чеській мовах ця назва має форму Татри - так називається гірський кряж у Чехії. В Герцоговині (Балкани) є гори під назвою Тртра і Тртла.

Топоніми Товтр, Татри, Тртра, близькі старогрецькому і фракійському "тердрос" та латинському "турмур" із значенням "край", "вістря".

Отже, в далекому минулому греки, фракійці та римляни так називали гори, котрі мають гострі вершини.

Сьогодні на Товтрах можна побачити сучасний світ рослин і тварин та відбитки форм живого минулих геологічних епох.

Тут зростає майже 1300 видів судинних рослин, серед яких 61 занесено до Червоної книги України; 5 видів - до Європейського червоного переліку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі.

А скільки декоративних, лікарських, медоносних, пряно-ароматичних, олійних, плодово-ягідних видів рослин зростає на теренах нашого краю; корисне і красиве поєдналося на цій благодатній землі!

Ось послухайте, як чудово звучать вірші про фауну і флору:

Були у Матері-Природи
Дві донечки такої вроди:
Хто їх побачив хоч на мить,-
Не міг забуть і розлюбить.
Голубооку звали Флора,
У неї очі наче зорі.
Завжди замріяна, тендітна,
Ласкава ніжна та привітна.
А Фауна - швидка, як вітер,
Могла за птахами летіти
І за оленями стрибати,
Та з білочками пустувати.
Обидві світ живий любили,
Від так його боготворили.
То ж вирішила мудра мати
В придане їм дарунки дати:
Мрійливій Флорі - світ рослинний,
А жвавій Фауні - тваринний,
Щоб берегли і доглядали,
Від всього злого захищали.
Живуть в легендах і понині
Живого світу дві богині.

Зустрічається на території НПП "Подільські Товтри" 365 видів хребетних тварин та 700 видів комах, з яких 80 занесено до Червоної книги України, понад 100 видів охороняються Бернською конвенцією.

Та всі ми добре знаємо безліч видів фауни, які приносять нам естетичну насолоду (лосі, косулі, лисиця, метелики), захоплюємся співом солов'їв, неповторною красою лебедів.

Історія флори і фауни нашого краю підтверджується багатьма викопними рештками древніх рослин та тварин. Відбитки на скелях, скам'янілі дерева, кістки та кістяки тварин, молюски - все це можна побачити в природних умовах чи в музеї "Природи та екології" НПП "Подільські Товтри".

На території НПП віднайдено стоянки древньої людини.

Славиться Кам'янецьке Придністров'я і своєю історією, і своїми героями, і чудовими легендами. Тут знаходять сліди поселень людини кам'яної доби і місця слов'янських городищ, чимало тут і укріплених замків родових магнатів. На теріторії краю відбувалось чимало епохальних подій, що залишили свій відбиток у народній творчості.

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ З ПОДНІСТРОВСЬКИХ СІЛ

Чого і кого тільки не бачила ця древня слов'янська земля! Знаменита Бакота була столицею Пониззя. Із Кам'янця аж до самої Студениці і далі, за Дністер, проходив чумацький шлях. Тут діяли безстрашні опришки, невловимі гайдамаки, героїчні козаки... У лісах і печерах Товтр ховався легендарний Устим Кармалюк. Цей чарівний куточок Поділля зазнав страхітливих спустошень від частих наскоків кримських татар і турків.

Тому й не дивно, що на берегах сивого Дністра наші далекі і ближчі прадіди впродовж століть створили й виплекали чимало легенд, що відбили різні сторони їхнього життя. Частина з цієї народної спадщини опублікована, інша зберігається у записах. А скільки ще можна віднайти цікавих легенд та переказів! Більшість із запропонованих легенд, зібраних та опублікованих Т. Сис-Бистрицькою ("Перлини Кам'янеччини", 1992, 45 с.), подаються тут скорочено.

СЛОБІДКА-КУЛЬЧИЇВЕЦЬКА

Село засновано 1789 року. Поблизу знайдено залишки поселення черняхівської культури.

РІДНА ЗЕМЛЯ НАД УСЕ.

Між Кам'янцем та Студеницею проходив чумацький шлях. Ішов він через Кульчієвецьку Слобідку. Часто люди до чумаків прилучалися, йшли з ними на заробітки аж до Криму. Весною вийдуть, а на Покрову вертаються. В цім селі жило двоє сиротят - Іванко і Марійка. Понад шляхом хазяйські корови пасли, то все це бачили. Любилися діти, як горобці в стрісі. А хатою своєю почували криничку гожу над шляхом. Виросли, на рушничок стали, повінчалися. Послав їм Бог синочка Іванка. Надумали молоді десь клаптик землі купити, бодай на ній землянку викопати, або таку хижку зліпити, щоб колиска помістилася. Порадилися та й вирішили, що весною піде Іван з чумаками до Криму, щось до Покрови заробить, а Марійка з дитиною між людьми переб'ється.

Багато років поневірявся він по чужих краях. Побував у неволі у татар та турків, втратив зір та здоров'я. А коли, нарешті, повернувся до своїх рідних, то сказав вже дорослому сину, який так само задумав піти з чумаками на заробітки у далекі краї. "Сину! Не кидай рідну землю, вона найрідніша, вона над усе! Не йди в далекий край, бо він чужий!".

Тепер над джерелом велике мозаїчне пано художників С. Розенштейна і О Янішевського. На ньому зображення сценок з цієї легенди.

За Слобідкою від села Боришківці видніється Товтрова гряда, вкрита грабово-дубовим лісом. Сьогодні тут заказник "На валу". Серед трав у лісі зростає рідкісний вид Фіалка біла (Viola alba), голубими очицями весною зустрічають мандрівника проліски, печіночниця, барвінок. пізніше квітують орхідеї (коручка морозниковидна, любка дволиста, зощулені сльози яйцелисті). Восени поміж кущів і трав ховаються опеньки, маслята.

БОРИШКІВЦІ

Село отримало назву від власника по імені Борис. На околиці Боришківців проходить т.зв. Траянів вал. Тут є ряд товтр, де зростає ендем - гіпсолюбка дністровська.

КУЛЬЧИЇВЦІ

Вперше згадується в історичних документах 1405 року. Поблизу виявлено поховання доби раньої бронзи ( кінець III тис. до н.е.), а біля Княжполя - залишки трепільського поселення і давньоруське городище.

ВРУБЛІВЦІ

Біля сс.Врублівців та Луки-Врублівецької виявлено залишки однієї з найдавніших стоянок раннього (близько 300тис. років тому ) та пізнього палеоліту (40-13тис. років тому ). Тут досліджено залишки поселення ранньотрипільської культури (ІV тисячоліття до н.е.), могильник ранньоскіфськіх часів (VII-VIIст. до н.е.), а також ранньословянські поселення черняхівської культури та давньоруських часів (X-XII століть).

"Врублівецький ліс" - заказник , де стрічається реліктовий вид -Осока біла ( Carex alba), на крутих заліснених товтрах росте гніздівка звичайна - орхідея, що не має зеленого листя і лише у симбіозі з деревними рослинами може забезпечити своє живлення.

КНЯЖПІЛЬ

Назва цього села у топоніміці розшифровується просто: княже поле. Як зауважує подільський науковець С. Д. Бабишин, у подібних назвах ще в Х-XI століттях була зафіксована феодальна власність руських князів на обширні земельні площі. На такому княжому полі і виникло колись давнє поселення Княжпіль. Якою сивою старовиною сповнене це слово, що дійшло до нас з далекої доби Київської Русі!

Про ще давнішу історію тутешніх земель розповідають залишки Траянового валу, що простяглися неподалік Княжполя від околиць сусіднього села Абрикосівки через Калинське поле, Кульчіївці до Дністра.

Назву валу звичайно пов'язують з іменем римського імператора Марка Ульпія Траяна (98-117 роки нашої ери), який підкорив Дакію, що займала територію сучасної Болгарії, Румунії та Молдавії, і розширив свої північні володіння аж до Дністра. Тут, за свідченням видатного античного географа Клавдія Птоломея, проходив кордон між римськими володіннями і землями східних слов'янантів. Для утримання завойованих територій римляни побудували величезну систему земляних укріплень-валів, відомих у Молдавії, Румунії і навіть Британії.

В подільському Придністров'ї оборонний вал, що має назву Траянового (в народі Трояновий), починається біля села Гермаківки (Борщівський район Тернопільської області) та Сатанова (Хмельницька область) і пролягає через південне Поділля до Дністра, продовжуючись на території Чернівецької області. У вітчизняній історіографії вказується, що цей вал спорудило місцеве слов'янське населення проти можливого просування римських легіонів у Середнє Придністров'я. Що ж до назви, то не виключено, що вона пов'язана з іменем поганського давньослов'янського бога Трояна (Траяна), про якого згадується в руській писемності XII століття, і зокрема в "Слові о полку Ігоревім".

Цікаво, що анти в II-V століттях підтримували жваві зв'язки з римлянами, вели, як зазначає відомий український історик М. Ю. Брайчевський, широку торгівлю хлібом. Про це свідчать і численні знахідки срібних римських монет у різних місцях над Дністром і Збручем - річками, які були важливими торговельними артеріями того часу. Ще наприкінці XIX століття римські монети використовувалися серед місцевого населення як жіночі прикраси. Немало знайдено на Поділлі також римської зброї, посуду.

СУРЖИНЦІ

КНЯЖПІЛЬСЬКА ДАЧА

За зеленим, у садах, Княжполем, понад річками Тернавою і Тернавкою, розляглася чудова лісова дача із скелями Сокіл та Петрушка. Мов хижо вигнутий дзьоб казкового птаха, нависає із стометрової висоти над річковим каньйоном Сокіл. Недарма ця назва пов'язується в народі з прізвищем Сокола,- за переказами, одного з ватажків селянських повстанських загонів на Поділлі.

П'янить безмежний простір, полонить відчуття польоту, коли зійдеш на вершину скелі. Пролягло у далину розбурхане лісове море. Під ногами, десь далеко внизу, кучерявляться верхівки дерев. Глибоко-глибоко в долині звивається поміж старезних верб і тополевих заростей срібна смужечка Тернавки. Тисяча гектарів цього замріяного подільського чуда складає Княжпільський міжобласний мисливський заказник. По ньому не гуляє сокира лісоруба. Неляканими живуть у лісовій гущавині козулі, вепри, білки, численне птаство...

По гребеню гори ледь помітною в нетоптаних травах доріжкою підемо далі на південь. З гори на гору, під суцільним дахом лісу. Там, де на хвилю розривається зелене шатро,- сонячні галявини. Кислиці, дерен, густі пірамідки ялівцю тонуть у буянні трав, квітів, чіпкої тернини. Біля підніжжя шумить річка, до неї круто збігає в'юнкий серпантин стежки. У закутку між горами видніється місточок, старий дерев'яний млин, кілька хатин... Хутір Гоцули. Неквапно стікає по лотках вода, поскрипує чорне від віку колесо з широкими лапатями. Так само повільно точиться розповідь старого мірошника. Глухі тут були місця колись. Дикі. Лише звір бродив та птиця залітала. Поселився першим пришелець якийсь. Кажуть, що карпатець-гуцул. Землянку собі вирив. А по тому і хутір виріс. Гоцулами назвали люди.

Так, можливо, першими тутешніми поселенцями стали вихідці із Карпат-опришки Олекси Довбуша. У XVIII столітті чимало опришківських загонів діяло на Покутті та Поділлі, піднявшись на боротьбу проти феодального гніту.

КНЯЖПІЛЬСЬКА ДАЧА

"Княжпільська дача" заказник де залишилися віковічні дерева бука звичайного.

Види з Червоної книги України (рослини)
5. Беладона звичайна Atropa belladonna L.
7. Булатка великоквiткова Cephalanthera damasonium L.
11.Гнiздiвка звичайна Neottia nidus-avis(L) Rich.
12.Зiновать бiла - Chamaecytisus albus (Hacq.) Rothm.
13.Зiновать Блоцького Chamaecytisus blockianus (Pawl.) Klaskova.
15.Зiновать Подiльська Chamaecytisus podolicus(Blocki) Klaskova.
16.Змiєголовник австрiйський Dracocephalum austriacum L.
17.Зозулинець блощичний Orchis coriophora L.
21.Зозулинi сльози яйцевиднi Listera ovata L.
23.Ковила волосиста Stipa capillata L.
29.Коручка чемерниковидна Epipactis helliborine( L.) Grantz
31.Лiлiя лiсова Lilium martagon L.
33.Любка дволиста Platanthera bifolia L.
34.Любка зеленоквiткова Platanthera chlorantha L.
35.Молочай волинський Euphorbia volhynica Bess. ex Szaf.,Kulcz.et Pawl.
37.Пальчатокорiнник травневий Dactylorhiza majalis (Reichenb.) P.F.Hunt et Summerhayes.
39.Пiдснiжник бiлоснiжний Galanthus nivalis L.
45.Сон великий Pulsatilla grandis Wend.
46.Сон чорнiючий Pulsatilla nigricans Storck

У Суржинецькому княжпільському яру ми можемо побачити відклади ордовицького періоду і навіть доторкнутися до древніх витворів природи.

КИТАЙГОРОД

Містечко засноване в 1507 р. Андрієм Потоцким, син його Станіслав вибудував тут замок, оточив його стіною і валом. Замок стояв на високій горі на рікою Тернавкой де пізніше знаходився поміщицький будинок. Сецинский наприкінці XIX в. писав: " до недавнього час тут була ще одна вежа. Є сліди вала що оточував замок. Крым того на теріторії Китайгороду виявлено залишки поселень трипільської культури та давньоруських часів. В містечку в 1772- 1776 рр. був збудован Костел Пресвятої Діви Марії, про що є легенда.

ЯК ВИНИКЛИ КОСТЬОЛ І ЦЕРКВА У КИТАЙГОРОДІ.

Містечком володів пан, що був з поляків. А за жінку взяв він собі українку. Та так жили вони у Китайгороді. От ідуть одного разу обоє через містечко на гарному фаетоні і про щось говорять, сміються. Ось уже і край містечка. Та раптом з фаетона злетіла колесо, а він перевернувся і впав зі скали. Але і пан і пані залишилися живими. Навіть нічого собі не пошкодили ані гулі на чолі, ані кровинки. Чудо та й годі! Встав пан Радий та веселий, ніби теє сонечко весняне. Встав та говорить до пані "На цьому місці я збудую костьол!". А вона йому "Тоді збудуй ще й церкву!". Пан пообіцяв збудувати ще й церкву. І таки дотримав свого слова. Так у Китайгороді появились костьол, а поруч - церква. Костьол до сьогоднішнього дня стоїть, а церкву були розвалили і тільки недавно відбудували. 11)

Китайгородське відслонення

Всесвітньо відомий розріз - геологічне Китайгородське відслонення знаходиться на південно-західній околиці с.Китайгород Кам'янець-Подільського району. Починається відслонення в лівому борті с.Тернава і охоплює весь схил пагорба на околиці с.Китайгород.

Площа даного відслонення рівна 60 га. Невелика частина відкладів, в основному пісковиків, які знаходяться в заплавній частині річки після підняття рівня води в 1983-1984рр. опинилися під водою. Але сам розріз зберіг свою унікальність і по сьогоднішній день. Унікальність розрізу полягає в тому, що тільки в районі с.Китайгород можна спостерігати повний розріз силурійських відкладів.

На підставі результатів дотеперішнього дослідження силурійських відкладів Поділля, можна виділити три горизонти верхнього силуру Поділля:

1. нижній - пісковики;
2. середній - сланці;
3. верхній - вапняки.

Оскільки скам'янілості зустрічаються тільки у вапняковому горизонті, вік його визначається точніше. В цілому тут розрізняються три яруси: венлокський, лудловський і даунтонський.

Під товщею води знаходиться венлокський ярус, охоплючий пісковики і сланці з фосфоритовими конкреціями. Тільки верхня частина, де спостерігаються сланці знаходиться над водою. У верхній частині в сланцях з'являються проверстки щільних вапняків сірого кольору і у найвищій частині виявлені виключно вапняки. У вапняках зустрічається рясна фауна. З брахіопод є Atrypa retichlaris, Leptaena transvernalis, Pentaremus podolicus, Spirifer togatus. Досить часто знаходяться рештки трилобітів: Phacops, Leaemes, Calymehe, Praetus.

Лудловський ярус виявлений вапняками й тентракулітовими сланцями у верхній частині. У вапняках цього ярусу є багато решток коралів. Часто трапляються брахіоподи. З коралів найбільше поширеними є Fagosites gothlandica, Halisites catenularia.

З наутилід часто знаходяться Orthoceras podolicum.

Даунтонський ярус складений вапняками і глинястими сланцями. У вапняках менше, ніж у венлоку, коралів. Провідні брахіоподи - Pentamerus galeatus, P. sileri. Зустрічаються велетенські раки, з яких для подільського силуру типові Eurypterus lisceri і панцирні риби Scaphaspis та інші.

У відкладах даунтовського ярусу зустрічаємо вже форми, властиві для девону, перехідними для якого, очевидно, є верхи верств подільського верхнього силуру.

Вище силурійських відкладів, на відслоненні виситься товща крейдових відкладів. Відклади представлені опокоподібною породою з включенням крихких роговикових стяжень кремнію з черепашками Pecten balticus, Trigonia spinosa, Exogyra carinata. Товща представляє собою вивітрений останець висотою 5-7 м та довжиною 15-25 м, який залягає неузгоджено на корінних породах силуру.

Згідно вище викладеного науковці вважають, що Китайгородське відслонення представляє собою унікальну геологічну пам'ятку загальнодержавного значення. Але так, як у світі мало місць, де зустрічається повний розріз силурійських порід, то дане відслонення може бути представлене і повинно бути в Світовій геологічній спадщині.

На Китайгородській стінці можна зустріти релікт - шиверекію подільську, дивом опинився тутгісоп лікарський ( чи прийшов як всі середземноморські види з півдня по Дністру, чи занесли монахи на свій аптечний город)

ВИХВАТНІВЦІ

ЗВІДКИ ПІШЛА НАЗВА ВИХВАТНІВЦІ.

Дуже давно жили собі люди у тому самому лісі, що називається Совий яр. А вибрали вони досить затишне місце у долині, біля самої річки Студениці. Жили та хліб вирощували. Та трапилась з ними велика біда. Одного разу на поселення налетіли татари. Хати спалили, майно пограбували, а людей пов'язали та забрали в неволю.

Декому із жителів вдалось сховатись у печері, що там у лісі. Так і врятувались. А коли татари відійшли, то забрали з собою все, що залишилось від їхніх жител, та й вийшли з долини на гору. Облюбували місце на захід від Сового яру, що біля криничок, де й поселились. Так виникло село Вихватнівці. Адже люди вихватились від татар.

А там, у Совому яру, де колись було поселення, залишились луки Селяни, а згодом місцевий колгосп вирощували овочі. А під час оранки землі часто знаходили залишки давнього поселення 2

СОВИЙ ЯР

Ліс тягнеться повзсело Вихватнівців до самої річки Студениці - наступної притоки Дністра. В каньйоні Студениці подорожнього владно полонить незвичайна казка. Жива, зрима, ось перед очима! Називають її Совиний яр, а в офіційних паперах - Совиноярська лісова дача-заказник. Це царство густих, несамовитих, мов джунглі, заростей ліщини, бузини, калини, кропиви. Це духмяне зілля над водою, високі, в людський зріст, пахучі трави. У квітах, у метеликах, у невмовкному дзижчанні комах. Зелений тунель, пронизаний гарячими стрілами сонця. Хаотичні звалиська кам'яних брил, повергнуті дерева, потрощені в тріски стовбури, викинуті в діл з бічних крутоярів. Гомінкий, холодний потік Студениці у вологому мороці вербових і тополевих віт. А вгору, до неба,- ліс і гори. Вершина за вершиною, праворуч і ліворуч, кілометр за кілометром. Нетолочені манівці, де при повному місяці, певне, виходять на берег заквітчані лілеями мавки і спускається на росяні луки "Той, що в скалі сидить". Такий він, Совиний яр, притулок незайманої краси і давніх казок дитинства.

Над Студеницею, за Совиним яром ("живемо в горах", скажуть тут приїжджому), притулився хутірець Нижні Патринці. Дуже старий, бо дерев'яна, складена в зруб церква, скособочилася, вросла в землю - видно, простояла тут не одну сотню літ. Споруді не менше трьохсот років, і вона вважається цінним історико-архітектурним пам'ятником Поділля.

Через шість-сім кілометрів від Нижніх Патринців, над Дністром,- село Студениця. Тут, біля підніжжя гори Ганнусенька, у розмиві яру знайдено багато, ціле кладовище, кісток мамонтів. Відома також відкрита на території села "Студеницька стоянка" - археологічна пам'ятка доби палеоліту і неоліту. Печери, що ховаються у високих скелястих берегах Студениці і Дністра, як показали дослідження, були місцями розробок кременю людиною давнього і нового кам'яного віку.

СОВИЙ ЯР - НЕВIД'ЄМНА ЧАСТКА НАЦIОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ "ПОДIЛЬСЬКI ТОВТРИ".

...Не розтрачайте скарбiв природи.
Пам'ятайте за тих,хто йде за вами.
С.Жемайтiс

У пiвденно-захiднiй частинi Подiлля поблизу р.Днiстер на Кам'янеччинi природа розпорядилась створити свою казку -державний ландшафтно-ботанiчний заказник - Совий яр. Цей унiкальний витвiр природи складає площу 827 га. Його господарем виступає Подiльське лiсництво Кам'янець-Подiльського держлiсгоспу. Розташований заказник на шляху Кам'янець-Подiльський-Стара Ушиця за 30 км вiд древнього мiста на каменi. За свою унiкальнiсть та живописнiсть Постановою Ради Мiнiстрiв Української РСР за N383 вiд 03.08.1978 року Совий яр отримав статус державного ландшафтно-ботанiчного заказника.У багатьох його крутосхильних куточках володарює первозданнiсть природи.I саме це найбiльше вабить тих, хто закоханий у природу,є її часткою.

В час лiтнього ранку та осiннього колориту кожний вiдвiдувач може побачити всю щедроту краси природи та вiдчути її могутню та всевладну дiю.

У сонячному сяйвi вiдкривається захоплююча панорама ландшафту цього витвору природи. Насамперед подив викликає вузька, звивиста долина гiрськоподiбної рiчки Студеницi, яка нiби-то стуснута в долонях високих та крутих схилiв. Ця дивна рiчка є лiвою притокою побратима Днiстра. У поспiхах зустрiчi з ним вона обмиває товщу корало-рифового бар'єру Сового яру, що постав з дна теплого i мiлководного стародавнього Сарматського моря. Вiд цього захоплюючого видовища створюється враження, що ми нiби-то в гiрському краї.

Злiва i справа вiд рiчки нависли кам'янi громаддя схилiв, покритих густими лiсовими нетрями. Лише по найвищих мiсцях бiлiють щербатi вистяганi вiтрами, обточенi дощами вапняковi останцi. Жорсткi умови життя не дозволили гордим дубам, ясеням й iншим лiсовим породам зайняти їх. Тут знайшли притулок лише витривалi чагарники та чiпкi кальцеофiльнi травянистi рослини.

Вся територiя заказника пронизана горбами-щовбами. Заповiдна територiя урочища Совий яр тягнеться вузькою смугою з пiвночi на пiвдень по каньйоноподiбних схилах долини рiчки Студеницi.

Заказник є одним iз найкрасивiших та найбагатших на рослинне i тваринне розмаїття витвором Хмельниччини. Ландшафт урочища має велику рекреацiйну принаду, не дарма жителi прилеглих сiл називають його за крутi горбистi схили "Маленькою Швейцарiєю".

Все це багатство приманювало до нього не тiльки любителей природи, але й професiоналiв - науковцiв рiзного фаху.

У дореволюцiйний час Совий яр рiзнобiчно дослiджували вченi-ентузiасти Кам'янець-Подiльського товариства природодослiдникiв та любителiв природи пiд керiвництвом професора П.Бучинського. Ще тодi їх приваблювало вивчення тваринного i рослинного свiту, геологiї та грунтiв цього куточка. Згодом бiльш глубока характеристика була дана геологогеоморфологiчнi будовi Середнього Приднiстров'я, в тому числi i територiї Сового яру в працях видатного вченого геоморфолога В.Д.Ласкарева.

В наш час природу Середнього Приднiстров'я почали вивчати комплексно, всестороннє з одною лише метою - бiльш рацiонально використати, зберегти i примножити її багатства. Найбiльший внесок у вивчення та збереження Сового яру зробив подiльський дослiдник-ботанiк М.М.Круцькевич, який був беззавiтно вiдданий природi рiдного краю.

Це ж фактично на основi його матерiалу та клопотiв Совиноярської лiсової дачi в 1978 роцi офiцiйно було надано статус державного ботанiчного заказника республiканського значення.

Совий яр - це не лише заказник. Вiн є досить складною системою, що складається iз конкретних елементiв тiсно взаємозв'язаних i взаємодiючих: рельєф, геологiчнi формування, грунти, живий свiт тварин i рослин. Все це разом складає окремi роздiли великої Книги природи, цiкавої, захоплюючої i далеко ще до кiнця не вивченої i невпiзнаної.

Досить цiкавим i своєрiдним є геологiчний роздiл цiєї книги. Так, на крутосхилах урочища, його численних ярiв, пiд тонким шаром грунту, немов пiд палiтуркою складенi в строгiй послiдовностi "Кам'янистi листи" лiтологiчних порiд - "Архiву" геологiчної iсторiї нашої планети.

При цьому дослiдженням встановлено чiтку закономiрнiсть: чим вище розмiщена порода по вiдношенню до ядра земної кулi, тим вона молодша. Урочищi найбiльш свiжеописаним "листом" є породи четвертинного перiоду, тобто сучаснi. Складенi вони в основному кварцевими пiсками, пiсковиками, багряновими та лiтотанiєвими вапняками. Останнi беруть участь у будовi мiоценового коралового рифу, широко вiдомого в народi пiд назвою Товтрового кряжу, який перетинає Совий яр з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд. Далi, в низ по схилу, залягають породи крейдового перiоду мезозойської ери складених кварцево-глауконiтовими пiсками, що мiстять ядроподiбнi жовна пiсчаних фосфоритiв, бурих залiзнякiв. I, на кiнець, найдревнiшою "сторiнкою" геологiї Сового яру є вiдслонення силурiйських лагуних (доламiтовi мергелi) та морських теригенно-карбонатних утворень. Вони розташованi у нижнiх частинах обривистих ярiв "пiдошви" схилi. Саме по них протiкає швидкоплинна рiчка Студениця. Утворилися вони у морських пучинах силурiйського перiоду - 420-440 млн. рокiв тому.

На територiї заказника, по його схилах трапляються породи кремнiю. Саме з кремнiєм пов'язане значне поширення палеолiтичних стоянок людини, вiдкритих археологами на Приднiстров'ї.

В тiсному взаємозв'язку з гiрськими породами знаходяться грунти, якi тiсно успадкували вiд них хiмiчнi та фiзичнi властиваостi. Пiд дiєю складних комплексних процесiв мертвi породи перетворюються в якiсно новий елемент бiосфери грунти - субстрат життя живих органiзмiв рiзних рiвнiв органiзацiї. Рослиннiсть довершує роботу, визначає, змiнює характеристику грунту в залежностi вiд наявних екологiчних умов. Основна частина грунтiв сформувалася пiд зiмкнутими лiсовими насадженнями, а тому бiдна на поживнi речовини внаслiдок переважаючого пiдзолистого процесу грунтоутворення. Це в основному ясно-сiрi i сiрi опiдзоленi грунти, якi приуроченi до найбiльш пiдвищених та розчленованих дiлянок урочища. Найменш поширеними в урочищi є дерново-карбонатнi грунти. Лише в мiсцях вiдкритих сонцю i вiтровi лiсовi галявини на спадистих схилах по вершинах високих щовбiв та бровках коритоподiбної долини рiчки Студеницi зустрiчається зелений ворс степового рiзнотрав'я, а пiд ним вiдчуваєте твердiсть вапнякових уламкiв. Саме тут i поширенi дерново-карбонатнi грунти. Вони сформованi у досить складних, жорстких умовах: щебенистiсь грунтового профiлю (20-40 см), близьке залягання щiльної вапнякової породи, постiйна нестача вологи через крутосхилiсть мiсцевостi i поганий механiчний склад, бiднiсть на поживнi речовини. На таких дiлянках не рекомендується випасати худобу та проводити розорювання. Завдячуючи задернiлостi трав'яним килимом дуже рухомого i пiддатливого ерозiйним водним процесам вапнякiв рiзко зменшується змив i розмив схилiв, полiпшується водний режим дерев, кущiв, трав нижче по схилу, iстотно впливає на гiдрологiчний режим рiчки Студеницi.

Слiдуючим захоплюючим роздiлом Книги природи Сового яру є його флора i рослиннiсть. Основною таксомонiчною одиницею флори є конкретний вид, а рослиннiсть - асоцiацiя або рослинне угрупування iз своїм складним механiзмом взаємовiдносин, зв'язкiв мiж самими рослинами та рослимами i оточуючим середовищем у серединi даної асоцiацiї.

Флора Сового яру багата i рiзноманiтна за видовим складом, iсторiєю формування. У нiй переплилися види рослин рiзних геологiчних епох, рiзного географiчного походження як застигла, зафiксована "фотографiя" тих складних клiматичних перипетiй, якi вiдбувалися в урочищi, Приднiстров'ї i всього Подiльського регiону.

За попереднiми пiдрахунками Совий яр зрiднився з 550-600 видами вищих судинних рослин,якi зростають у рiзних екологiчних умовах i належать до рiзних ботанiчних родин та родiв.Однi зростають масово i всюди,iншi трапляються дуже рiдко. Тiльки ретельнi пошуки на крутих кам'янистих схилах у колючiй терногущавинi або в сутiнкових,сирих прiрвах ярiв дають змогу зареєструвати:так,цей вид ще не зник з лиця землi нашого краю,або констатувати сумний факт про його втрату.

У заказнику зростає до 40 видiв рiдкiсних та зникаючих видiв рослин,хоча ця цифра вимагає подальшого уточнення та вивчення. З них 16 видiв вписанi на сторiнки Червоної книги України. Водночас треба пам'ятати, що кожний вид - це найнадiйнiший генофонд природи. Ось чому нинi особливо актуальний є питання охорони рослин як складової i виключно життєважливої ланки бiосфери, генератора кисню, органiчних речовин, надiйного i безцiнного резерва в селекцiї та генетицi.

Коли оглянути Совий яр з найвищої його точки - найживописнiшої гори Сливової, то злiва i справа по крутосхилах меандруючої долини рiчки Студеницi темнiють рiзьбленою зеленню дубово-грабовi лiси. Його величнiсть лiс оволодiв не тiльки лобастими схилами, але й пiдкорив вузьку долину рiчки. Опистив над нею нiжносалатове мереживо гнучких верб, крислатих в'язiв, оточив буйними кучерявими заростями дубчастої бузини вперемiшку з пахучою малиною та заростями високих трав: див'ясилу високого, розрив трави, лаватери торiнгської, сiдачу коноплевого.

Серед деревних порiд в урочищi зростають добре вiдомi нам граб, дуб черешчатий, липа серцелиста, ясень звичайний та гостролистий, клен-явiр та клен гостролистий, береза бiлокора, черешня, груша i яблуня лiсова.

Та окрiм цих звичних, типових, добре знайомих лiсових порiд тут зростає ряд видiв, яких на пiвночi Хмельниччини нiколи не зустрiнемо. Так, однi зеленi мандрiвники завiтали до нашого краю з теплого Середземномор'я, iншi прийшли вслiд за вологим та теплим клiматом з дощових гiрських районiв Карпат, третi з'явилися пiсля холодних подихiв зими материкових злиденiв. На кручах спекотливого пiвденного схилу на уламках вапняку в щебенистий грунт мiцно вцепилися могутнiми корiннями кущi дерену справжнього (Cornus mas L.). Їм не страшнi нi спека, нi засуха. Це ксерофiти, якi пристосованi до таких умов зростання. Тут же можна зустрiти ще одного "земляка" дерену - пришельця з гiрських районiв теплого Середземномор'я-дуба скельного (Quercus petraea(Mattuschka/Liebl) з гарними тонкорiзбленими глянцевими листочками i сидячими на кiнчиках гiлочок в плюсках-мисочках жолудями. Сьогоднi цей вид зустрiчається дуже рiдко.

Нам поталанило в 1980-1981 роках вiдшукати дуже цiнну лiсову породу - береку звичайну або горобину-глоговину (Sorbus torminalis(L) Crantz.). Чудовими властивостями володiє i лiкарська, i деревина її високо цiниться у меблчрiв та рiзьбярiв по дереву, i харчовi якостi плодiв подобаються не тiльки птахам i звiрам, а й людина iз задоволенням їх смакує. Та одна бiда - все менше i менше стає її в лiсах Подiлля. Гине при рубках лiсу, заглушується пiд крислатими деревами, обламується "любителями" плодiв. Потребує захисту.

В урочищi можна помилуватися ще одним представником середземноморської флори - кущиком або навiть деревцем - клокичкою перистою (Staphylea pinnata L.). Найбiльше вражає цей вид в осiнню пору своїми плодами. Наче гiрлянди звисають китицями жовтувато-сiрi кульки пухирчастих плодiв. Справжня краса i незвичайнiсть. Рiдкiсна рослина i вимагає особливого ставлення до неї та охорони.

В урочищi i трави "середземноморцi". Пiд зрiдженням деревостану на тих же теплих пiвденних схилах зростає осока парвська чи короткошия (Carex brevicollis DC.). А серед вапнякового безладдя височать масивнi стебла з широкими майже в двi людськi долонi щитки-зонтики лазурника трилопателого (Laser trilobum (L.) Borkh. Тут же на сонячному сяйвi розгойдується тендiтний, схожий на мiнiатюрну ялинку, холодок тонколистий (Asparagus tenuifolius Lam.), а на вiдкритих мiсцях його старший брат тiльки грубiший - холодок заячий. Але серед рослинного розмаїття в урочищi зростає група видiв рослин - старiйшин. Це найдревнiшi серед очуючих їх видiв. Називають їх релiктами. Релiкти нашої флори представляють собою нiби кiнцеву стадiю еволюцiї, яка триває мiльони рокiв. Не всякий пам'ятник може зрiвнятися з такими релiктами Подiлля як яловець звичайний (Juniperus communis L.), шиверекiя подiльська (Schivereckia podolica Andrs. ex DC.), бруслина карликова (Euonymus nana Bieb.) . Цi види пережили всi негоди, що пiдготувала їм наша планета, стiйко витримали крижанi обiйми епох зледенiнь. До таких рослин, що зростають у Совиному яру, належать лунарiя оживаюча (Lunaria rediviva L.), листовик сколопендровий (Phyllitis scolopendrium (L.), Newm.), скаполiя карнiолiйська (Scopolia carniolica Jacg.), сеслерiя Хейфлерева (Sesleria heufleriana Schur), плющ звичайний (Hedera helix L.).

Для всiх них характерною є одна риса в поширеннi: ростуть вони лише втаких мiсцях урочища, яким притаманна особливiсть мiкроклiмату. Так, лунарiю оживаючу, скополiю корнiолiйську та листовика сколопендрового зустрiчаємо тут на днi i бокових стiнках глибоких сутiнкових ярiв, як правило, з потiчками струмкiв, де вони себе привiльно почувають.

В урочищi i серед кам'янисто-степового рiзнотрав'я є релiктовi рослини. Так, на монолiтному щербатому каменi вапняку, що наполовину вилiз iз землi в шпаринах зачепились i висять золотисто-жовтi подушечки квiту рослини-скалолазу - авринiї скельної (Aurinia saxatilis (L.) Desv.). А поруч, на виступах скали з тонким шаром дрiбнозему стiйко витримують спеку густi свiтло-бузковi "вусатi" суцвiття цибулi подiльської (Allium podolicum (Aschers.et Graebn.) Blocki ex Racib.) -ендемiчної рослини Волино-Подiльської височини. А внизу пiд скалою, серед жорстви вапняку росте рiдкiсна легендарна рослина неопалима купина-ясенець бiлий ( Dictamnus albus L.), а поряд весела куртинка дволисткових рослинок конвалiї травневої (Convallaria majalis L.)

Цiкавою на рослинне багатство є найвища гора урочища - "Сливова".Тут рiдкостоячi низькi i корявi дерева дуба звичайного та в'яза пробкового оточенi густими заростями посухостiйкого терену колючого (Prunus spinosa L.) та шовковистим руном рiзнотрав'я.

У зрiджених мiсцях чiтко видiляються компактнi приземистi кущики - зiноватi,яких тут кiлька видiв.Кущик з голiвчатими жовтими суцвiттями зiноватi Блоцького (Cytisus blockianus (Pawl.) Кlaskova) - ендем Пiвденного заходу Европейського регiону,а бiлоквiта - це зiновать бiла (C.albus (Hacq.)Rothm), що занесена в Червону книгу України.Значно рiдше трапляється зiновать подiльська (C.podolicus (Blocki) Klaskova) - едем Волино-Подiлля.

Вздовж кам'янистого обриву вузькою стьожкою тягнуться кучерi густих заростей спiреї середньої (Spirea media Franz Schmidt) - рiдкiсного на Приднiстров'ї рослинного угрупування. Серед рiдкiсних фiтоценозiв Сового яру треба назвати фрагменти угрупування дуба скельного з пiдлiском дерену звичайного та сеслерiю Хейфлерова в трав'яному покривi,чистi дереновi угрупування на пiвденних схилах долин.Для них усiх властивi певна своєрiднiсть у наборi видiв рослин,зумовлена специфiчнiстю життєвих умов.

Але серед усього розмаїття зеленої скарбницi Сового яру є унiкальнi види за своєю рiдкiстю, бiоекологiчними особливостями i просто - красою. Заради них, в першу чергу створено заповiднiсть режиму.Це види найбiльшої в свiтi ботанiчної родини - орхiдних (зозулинцевих) - Orchidaceae.Переважна бiльшiсть представникiв цiєї родини є мешканцями екзотичних тропiкiв та субтропiкiв.

В наших, помiрноконтинентальних умовах, прижилися лише найбiльш стiйкi до рiзних негод орхiдеї. У ходi iнвентарiзацiї (1978-1983рр.) видiв флори Хмельницької областi, що охороняється, нами в Совому яру виявлено один з двох локалiтетiв королеви квiтучої флори-венеринi черевички (Cypripedium Calceolus L). Рослина незвичайна. Її оригiнальнi свiтло-жовтi квiти справдi нагадують туфельку. За свою неземну красу нинi цей вид знаходиться на гранi винищення. Не випадково вiн вiднесений не тiльки до Червогої книги України, але невiть Червогої книги Мiжнародного Союзу по охоронi природи (МСОП). Тут рослина росте лише в одному мiсцi - на лiвому придолинному схилi р. Студеницi.

На крутосхилах, серед зрiдженого лiсового намету трапляються родичi венериних черевичок - коротколистi рослини булатка великоквiткова (Cephalantera damasonium (Mill.)Druce), яка теж знаходиться на гранi вимирання та булатка довголиста (C.longifolia (L)Fritsch). Поруч з названими в урочищi ростуть ще такi орхiдеї як гнiздiвка звичайна (Neottia nidus-avis(L.) Rich.), коручка морозниковидна (Epipactis helleborinas(L.)Crantz),та коручка темно-червона (E.atrorubens(Hoffm.ex Bernh) Schult), любка дволиста (Platanthera bifolia (L.)Rich.), зозулинi сльози яйцевиднi (Listera ovata (L.) R.Br.).

Таким чином, з 14 видiв родини орхiдних, якi ще чудом збереглись в межах областi, вiсiм з них знайшли своє мiсце зростання у заказнику Совий яр.

З iнших ботанiчних родин у Червону книгу України занесенi лiлiя лiсова (Lilium martagon L.), сон великий (Pulsatilla grandis Wend.), горицвiт весняний (Adonis vernalis). Досить рiдкiсними рослинами Подiлля, що ростуть на територiї урочища є аконiт Бессера (Aconitum Besseranum Andrz.), аконiт строкатий (A. variegatum L),аконiт шерстистовустий (A.lasiostomum Reichend), омела бiла (Viscum album L.), чебрець блошиний (Thumys pulegioides L.), вовчi ягоди звичайнi (Daphne mezereum L.), бiдснiжник бiлоснiжний (Galenthus nivalis L.).

У весняну пору, коли лiс ще не поспiв одягнутися в пишне смарагдове вбрання, особливо в її погожу днину, вiдкривається неповторна картина массового строкато-барвистого шумовиння бiлого, нiжно-голубого, свiтло- i темно- бузкового, соковито-зеленого, кремово-жовтого кольорiв. Таким є синузiя ранньо-весняної квiтучої флори, серед якої, у певнi промiжки часу переважає пiдснiжник бiлоснiжний (G. nivalis L), ряст ущiльнений (Corydalis solida (L.) Clairv), ряст порожнистий (C. cava (L) Schuveigg et Coerts), зiрочки жовтi (Gagea lutea (L.) Ker-Ganl), анемона жовтецева (Anemone ranunculoides L.) пшiнка весняна (Ficaria verna Huds.), зубниця залозиста (Dentaria glandulosa Waldst et. Kit), печiночниця звичайна (Hepatica nobilis Mil.). Ось той далеко не повний перелiк видового розмаїття рослин - мешканцiв заказника Совий яр. А над усiм цим - цiлющий дух молодої зеленi, прiлого листя, ванiльний запах квiтучого килиму лiсових рослин. Запах життя такий близький i рiдний для кожного з нас. Дорослого повертає в дитинство, молодiй людинi вкладається на все життя. Совий яр є природною домiвкою для багатьох представникiв тваринного свiту. Хто з нас до сходу сонця не милувався тут солов'їними трелями, чи спiвом невгамовного голосистого жайворонка, а неподалiк роздається стук санiтара лiсу - дятла, а тут про себе дає знати екскурсовод сойка, яка порхає з гiлки на гiлку нiби вказує маршрут. Неначе вартовi спостерiгають за нашими кроками сороки. Чимало тут мешкає вiвсянок, зябликiв, щиглiв, лазiрiвок, поповзнiв, синиць (велика, сiра, голуба), а з рiдкiсних сич волохатий, пугач i iншi види сов.

В лiсових хащах натрапляємо на стежки, проторенi дикими свинями, а на сонячних галявинах приходилось милуватись грацiозними козулями, а чимало тут хижин хитрої лисицi. У трав'яному килимi можна бачити прудких ящiрок, вужiв, багато iншої живностi тваринного свiту.

В котрий раз ми бували у цьому чаруючому храмi Природи i при кожному його вiдвiдуваннi враження таке, що бачимо це диво вперше. I справдi, кожний раз черпаємо новi вiдомостi, все бiльше дiзнаємося про притаманнi його чари. А що нам вiдомо про "Молочний камiнь" та "Темник", з якими пов'язане цiкаве iсторичне минуле цього куточка землi Подiльського краю. "Молочний камiнь" - то печера, яка знаходиться на правому березi рiчки в найкрутiшому урвищi. Добратись до неї важко, бо має глибокi провалля. На шнурку треба туди опускатися. У тiй печерi є камiнь, з-пiд якого бiжить бiла юшка, на молоко схожа. Таємниця, яка чекає свого дослiдника.

З лiвого боку берега iнша печера "Темник" повiдають старожили цього терему, що в нiй часто бував Устим Кармелюк i тiєю дорогою пробирався на бессарабськусторону до своїх побратимiв. Що ж цiлком ймовiрно, що i через Совий яр стелилися стежки народного месника. Проте i тут конче потрiбне вивчення спадщини наших пращурiв, бо то iсторiя краю, яку достеменно мусять знати їх нащадки. Адже задля них їхнiми попередниками зроблено неймовiрно багато. Ось i завершується наша коротка мандрiвка по державному заказнику Совий яр, а разом з нею i скромна iнформацiя про цей неповторний храм Природи Подiлля. Нинi урочище Совий яр, як i решта заповiдних мiсцин Подiльського Приднiстров'я, вiдноситься до сильно рекреацiйних районiв. На таких територiях охорона природи,i зокрема,залишкiв флори та рослинностi набуває виняткової актуальностi. Наукова цiннiсть збережених рослин з хвилею iнтенсивного використання природних ресурсiв набуває виключного значення. З цих мiркувань найперше охоронi пiдлягають рiдкiснi, ендемiчнi та релiктовi рослини, рослини на межi свого поширення, рослини, якi мають важливе народно-господарське значення. А їх чимало в заказнику.

Їх охорона є вкрай необхiдною ще i для пiзнання формування флори територiї, втановлення її вiку, генетичних зв'язкiв, шляхiв мiграцiї, клiмату минулого та господарської цiнностi на майбуття.Нинi ця проблема вимагає невiдкладних пошукiв i нагальних дослiджень.

А сам державний заказник Совий яр у складi нацiонального природного парку "Подiльськi Товтри" має стати народною академiєю з виховання вiдданих охоронцiв природи - надiйних помiчникiв тих, хто присвятивцiй справi все життя.

ПЕЧЕРА "ТЕМНИК" І КАРМАЛЮК.

Якщо підійматись проти течії річки Студениці у Совому яру, то з лівого берега є печера, що називається "Темник". Жаль, що один хід там засипаний, бо вів аж попід Дністер. У цій печері часто бував Кармалюк, тією дорогою пробирався на бессарабську сторону до своїх побратимів.

Серед судових документів є відомості, що Кармалюк мав свої загони в Бессарабській губернії і пробирався до них, ідучи через Балтський повіт. Та чи все мали знати пани і поліцаї, безумовно, ні! Отож, цілком імовірно, що і через Совий яр стелилися шляхи народного месника.8

СОВА КРИНИЦЯ

У Совому яру б'є з-під каменя джерело. Ще за пам'яті дідів наших люди знали, що воно дуже помічне. Чи очі заболять, чи чиряки обсіють, ця вода врятує. А що вже дівки та ставали гарними, як писанки, від тієї води-чарівниці.

Багато водилося звірів та птахів у тім міжгір'ї. Але усім правувала стара сова. Прозвали люди міжгір'я Совим яром, а джерело-Совою криницею. Так тяглося з віку в вік Але настало лихоліття до Сового яру дійшли татари. Як побачив хан ту воду, що під сонцем вигравала сріблом, та і захотів нею спрагу залити. Але джерельце нечистим душам не дарувало свою благодать.

Винесло воно до ханових уст самий мул. А він напився та й заснув. Вся голова його одним струпом взялася, чиряками шию обкидало. Наказав хан своїй орді закидати джерело палями. Але на ранок з них виріс цілий ліс. А вода залишилась. Напудилися (злякалися) татари, та й покинули Совий яр. А джерело й досі живе.

ДЕМШИН

Заповiдна перлина Кам'янецького Приднiстров'я - урочище "ЧАПЛЯ"

Ландшафтно-ботанiчний заказник державного значення "Чапля" без перебiльшення - одне з див Природи славного i мальовничого Кам'янецького Приднiстров'я. Природа, нiби в дар, подарувала цей чарiвний витвiр працелюбам навколишнiх сiл i, насамперед демшинiвцям, оскiльки урочище розкинулось на лiвому березi рiчки Тернави i Днiстра майже в притул до села Демшин, що на Кам'янеччинi.

Займає площу 177 га. Цей клаптик землi, нiби вишиванка, де так удало поєдналися смарагдова скатертина степового ароматного буйноцвiту площею 57 га, та гордовитого лiсового масиву площею 120га.

В урочищi "Чапля" гармонiйно поєдналися пейзаж, рельєф, фауна, флора, якi складають єдиний, неповторний живописний природний комплекс. У будь-яку пору року вiн чарує та особливо манить у весняно-лiтню днину.

Заказник "Чапля" привертає увагу рiзних за фахом дослiдникiв: геологiв i географiв, ботанiков i зоологiв, грунтознавцiв i краєзнавцiв, археологiв i iсторикiв, майстрiв пензля та художнього слова. Адже це витвiр природи весь, мов казка. Не випадково кожного разу, коли його вiдвiдують працiвники нацiональної академiї чи iнших наукових установ просто нiяковiють од неповторної краси мiсцини. Люди роблять для себе вiдкриття, не вiрячи у пейзажну казковiсть Кам'янецького Приднiстров'я i заказника "Чапля" зокрема.

I всiм вiдвiдувачам дослiдницької сфери є що почерпнути й у власнi записники занотувати. Але найбiльше поле дiяльностi було, є i залишається для геологiв, ботанiкiв, зоологiв та фахiвцiв рекреацiї.

За флористичним рiзноманiттям - "Чапля", то справжнiй ботанiчний город пiд вiдкритим небом. Не випадково заказник став природною лабораторiєю, де вченi з рiзних ботанiчних установ i понинi черпають цiкавi вiдомостi. Та не тiльки, але й фахiвцям лiсу є чому повчитися i чимало цiкавостей запозичити для свого робочого записника майбуття.

Адже природа, то найкращий, найнадiйнiший даровий учитель. Просто загадково як на таких скалистих урвищах, схилах так ростуть деревнi породи. Та це ж безцiнний i самий надiйний орiєнтир у лiсорозведеннi. А при розумному пiдходi до справи заказник "Чапля" може стати взiрцем природного розсадника з культурами надзвичайно цiнних, релiктових - береки, клокички пористої i навiть бука лiсового.

Що грiха таїть, а скiльки ще таємниць i загадок тут для геологiв. Адже поруч гордо звiвся всесвiтньовiдомий Китайгородський геологiчний еталонний розрiз.

Зрозумiло, що до цього скарбу природи не могли залишитись байдужими нi дослiдники, нi природолюби, нi громадськiсть та жителi прилеглих сiл. Всi у своїх помислах були одностайними - за всяких умов зберегти вiд будь-якої навали цю казкову територiю i передати її небайдужим спадкоємцям. Так i сталося!

За їх клопотанням Хмельницький облвиконком за рiшенням N 266 вiд 4 вересня 1980 року оголосив урочище "Чапля" заказником мiсцевого значення. Це в деякiй мiрi пом'якшало антропогенний тиск на урочище, але не вiдвернуло цiлковитої навали, яка має мiсце i понинi.

Дошкуляють йому, як не дивно, мiсцевi жителi, господарники спецпiдприємства "Надднiстрянський".

На окраїнах дозволяють собi влаштовувати гноєсховища (хоч поруч рiлля), вивозку взятого побутового брухту (банки, склянки, ганчiрки), спотворюючи красу, якою природа їх надiлила. А жителi самотушки, без всякого на те дозволу i досi порпають землю в пошуках каменю, спотворюючи чаруючу красу заказника. Кар'єрнi рани i досi, неначе бiльмо в оцi, не тiльки порушують пейзажнiсть заказника,але й порушують цiлiсний ансамбль природної екосистеми. До "кар'єрного промислу" лiсова служба вищевказаного господарства, якому пiдпорядкований заказник, в оправдання своєї бездiяльностi активно взялась за терасування степової дiлянки заказника та посадку сосни, пiд кронами якої i почало зникати надто цiнне степове рiзнотрав'я. А з порушенням дернового шару накинулась рудеральна та сегетальна рослиннiсть, якi почали полонити виключно цiннi природнi види. Ось до чого приводять небажання прислухатись порад та амбiцiознiсть.

Не хотiли рахуватись з тим, що заказник цiнний не лише видовим складом цiнних для науки видiв рослин, але й неповторною своєю архiтектурною та геологiчною будовою i виключною живописнiстю.

Ось тут i вдарили люди доброї волi на сполох у директивнi державнi органи про надання "Чаплi" статусу ботанiчного заказника державного значення. Так, за рiшенням Ради Мiнiстрiв УРСР за N 53 вiд 13.02.1989 р. цей унiкальний витвiр офiцiйно став державним заповiдним об'єктом.

Та не зважаючи на це риття кар'єрiв кратькома на самих кручах Днiстра не припиняється. Можливо цьому заурядять Днiстровська регiональна екологiчна iнспекцiя та адмiнiстрацiя товариства "Надднiстрянський", якому пiдпорядкований заказник.

Поки не пiзно, то за всяку цiну необхiдно вiдвернути i запобiгти лиху, пов'язаному з сувом берегiв Днiстра. А що це таке, то трагедiя Закарпаття повинна стати пересторогою i гiркою наукою. Зрештою, i в нашiй областi в 1999 р. в окремих районах зсув грунту дав про себе знати. До речi зсув грунту проявив себе i в держзаказнику "Совий Яр", де частину проїжджої асфальтної дороги виведено з ладу. I про це не слiд нiкому забувати, бо ж страшна пропасть, на вiдвернення якої у держави коштiв не має. Щоб подiбного не скоїлося з береговою частиною Днiстра в межах заказника, то адмiнiстрацiя заказника "Надднiстрянський" (с.Калачкiвцi) не має права залишатися байдужою до будь-якого порушення природоохоронного режиму заказника.

Ще де-не-де лежить снiг i дзвiнкi струмочки талих вод швидко збiгають у рiчку Тернаву, а на вiдкритому пiвденно-захiдному схилi заказника оживають келихоподiбнi квiти сон-трави. Наш зiр тут ловить два види сону - великий i чорнiючий. Обидва червонокнижнi.

У заказнику "Чапля" чудом уцiлiли понад 30 видiв рiдкiсних, релiктових, ендемiчних та субендемiчних видiв, яких не обiйшли сторiнки Червоної книги України. А пiд лiсовим наметом бiлiє квiтка надiї - пiдснiжник звичайний, в перемiж синьоокою печiночницею звичайною. З їх цвiтом якась особлива святiсть вiдчувається у селi.

Крокуємо по екологiчнiй стежинi у глуб лiсу i знову голубе зарево. Це стрiчає пролiска дволиста. А на самiсiнькiй вершинi степу золотом виблискує своїми жовтими голiвками - горицвiт весняний, про який так багато легенд складено.Завершує карнавал квiтiв Весни лiлiя долин з неповторною духм'янiстю квiтiв. Вона всiм вiдома це конвалiя травнева. Природа, неначе спецiально, надiлила таким ароматом рослину аби людям довго запам'яталась чудова весняна пора. Тим часом починає вступати у свої права лiтня пора. Ой, яке ж тут буйноцвiття степових галявин заказника. Повiтря буквально настояне ароматом цих рослин. I першою тут вступає у карнавал цвiту - лiлiя лiсова - рiдкiсний гiсть у Подiльських лiсах. А над водним джерельцем, що витiка з-пiд вапнякових глиб, покритих мохами, злегка погойдується нiжною зеленню рiдкiсний папоротник - аспленiй волосовидний. Виходимо на зiгрiту променями сонця лiсову галявину i перед очима новi квiти. На цей раз вже нового виду - аконiту, яких тут три види: Бессера, кущистий i гiсть з Молдавiї - аконiт Молдавський - дуже рiдкiсний вид. А дещо на вiдкритих лiсових дiлянках, нiби з поклонами, чекає на Вас найнiжнiша дикоросла рослина нашої флори - анемона лiсова.

Не лише трави, але й дерева та кущi вбираються у лiтнi килими. На виходах вапнякiв заказника зростає невеличке деревце або кущ - клокичка периста. Рослина декоративна i цiнна для науки. Це релiкт плiоценового перiоду i надто рiдко зустрiчається в Українi.

Заказник "Чапля" - єдиний в областi, де ця рослина утворює алеї своїх заростей. У грабово-дубовому деревостанi зростає кiлька дерев релiктового виду - береки. За техстурою деревини, цiннiстю плодiв не має собi суперникiв у нашiм краї.

У заказнику нам вдалося вiдшукати волино-подiльський ендемiчний вид - молочай волинський. Зростає тiльки в межах Волино-Подiльської височини i дуже обмежено. Це релiкт плiоценової доби.

З пiвнiчної сторони прямовисних вапнякiв подекуди росте ще один релiкт - листовик сколопендровий - чудова декоративна рослина для затiнькових мiсць.

У розпалi лiта красуються орхiднi - любка дволиста, булатка великоквiткова, коручка морозниковидна i пурпурова, зозулинi сльози яйцевиднi, гнiздiвка звичайна. З трав'янистої рослинностi степового схилу вiднiються бiлi китицi напiвчагарника з родини бобових - зiновать бiла, чудовий фiтомелiорант схилiв.

Лiтня спека спада. Непомiтно золота осiнь у свої права вступа. А в заказнику нас рожевим цвiтом стрiча айстра степова, а обабiч дороги синiють достиглi плоди терену.

Проходимо кiлька сот метрiв понад р.Тернавою i перед очима вiдкривається незвичайна панорама Днiстра. Тут же оповитий високими, крутими кам'янистими берегами Днiстер приймає води своєї притоки-рiчки Тернави. Обережно карабкаємося по пiвденно-схiдному його берегу. I тут несподiванка! На цих кручах росте кущик до 30

см заввишки iз яскраво-червоними шишками. Люди називають її степовою малиною, а наукова назва - ефедра двоколоса.

Заказник "Чапля" - єдине мiсце зростання цього дуже рiдкiсного виду на Хмельниччинi. Це наш екзот, заростi якого є в горах Тань-Шаню, Памiру та Алтаю. Рослина надто рiдкiсна лiкарська i дуже важливо зберегти цей вид на землi Подiльськiй.

Всього на територiї заказника зростає понад 250 видiв рослин, з яких бiльше 30 видiв є рiдкiсними i зникаючими.

Не менш цiкавий тваринний свiт. Фауна заказнику є типовою лiсостеповою. Своєрiднiсть фауни визначається особливими умовами територiї заказника.

Зрита земля - свiдок, що в нетрях живуть дикi кабани. Iнодi й косуля вискакує на поля. Заказник - домiвка для лисиць, бiлок, ласки. Цiкавий свiт пернатих. Серед совинних - пугач звiстку подає, гнiздяться ястреб великий i малий. Постiйними мешканцями заказнику - шпаки, дрозди, сойка, снiгурi, синички, мухоловки та iншi.

Веснянi мелодiї високо в голубизнi неба виводить жайворонок. А трелi солов'я у поєднаннi з духм'янiстю конвалiї травневої залишають незабутнiй спомин перебування у заказнику.

Заказник "Чапля" без перебiльшення музей живої природи. Вiн має велику наукову цiннiсть. Вiн став базою дослiдництва з питань вiдновлення та вiдтворення рiдкiсних i зникаючих видiв рослин.

Збереження природних компонентiв заказника "Чапля" має слугувати поглибленому пiзнанню, вивченню процесiв цього комплексу Подiлля, його збереженню та вiдтворенню.

Для цього i покликана створена нова науково-природоохоронна i екологiчна структура, iм'я якої нацiональний природний парк "Подiльськi Товтри". Святинею цiєї установи є збереження унiкальних цiнностей заказника, який має важливе наукове, екологiчне, економiчне й естетичне значення.

Переконаний що ця установа на даному етапi є найдоцiльнiшою в органiзацiї природоохоронного режиму довкiлля.

Парк, по сутi, є єдиною науково-дослiдною установою, де науковцями разом з фахiвцями iнших наукових установ ведуться дослiдження природних процесiв, забезпечення постiйного стеження за їх змiнами, розробки наукових основ збереження i вiдтворення рiдкiсних i зникаючих видiв рослин i тварин та їх охорони.

Тому однозначно територiя заказника "Чапля" згодом має бути вилучена з пiдпорядкування радгоспу "Надднiстрянський" i переведена на баланс парку з оформленням державного акту.

Нинi заказник "Чапля" може стати своєрiдною школою вивчення окремих явищ природи, таких як, "Зустрiч Весни", "Золота осiнь", "День зустрiчi птахiв", "Джерело чистої води" тощо, учнiвською та студентською молоддю древнього Кам'янця та школярства навколишнiх сiл.

На завершення уклiн i шана тим спадкоємцям навколишнiх сiл, хто несе i примножує життєдайнiсть цiєї неповторної мiсцини природи, яка передана їм у спадок предками.

Наше поколiння має по естафетi передати молодiй змiнi ще багатшим, привабливiшим цей витвiр. I це слугуватиме найкращою пам'яттю про їх пiклування та турботу. Саме так має бути закладений документ високої людської моралi, культури i турботи про наступне поколiння. I все окупиться сторицею у вiках.

Студениця. Це одна з найчистiших i мальовничих подiльських рiчок. Найцiннiший куточок на берегах рiчки - державний заказник "Совий яр". Неначе вишиванка виблискує тут своїм тихим i лагiдним плесом, нiби гордиться, що протiкає через цей Храм Природи, роздiляючи його на двi половини. Назву рiчки пов'язують з студеними водами, що живлять Студеницю. Започатковується Студениця з джерел у вибалку на пiвнiч вiд села Косогiрка Ярмолинецького району на висотi 315 м над рiвнем моря. Несе свої води до Днiстра протяжнiстю до 84 км i сходиться з ним нижче села Рогiзна, що на Кам'янеччинi. Напуває своїми водами жителiв та зволожує землi Дунаєвеччини. Чи не завдячують своїми здобутками господарства сiл Вихрiвка, Дем'янкiвцi, Ставища, якою тут люди так гордяться, дорожать i бережуть?! У повнiй своїй силi красується Студениця в с.Яцкiвцi цього ж району. Тут вона нiби прощаючись, продовжує мандрувати далi на пiвдень до свого побратима Днiстра. Але в цьому селi вапнички приватних людей завдають рiчцi чималого лиха вiдходами вiд випалювання вапна.

КОЛОДІЇВКА

З Нижніх Патринців польова стежка веде до села Колодіївки. З південної околиці села-відкривається панорама долини Дністра. Але зачекаймо!

Пройдемо з кілометр до дуже своєрідного місця над потічком з дещо незвичною назвою Крутий батіжок.

Уявіть величезну кам'яну западину із скелястими стінами. Ні деревця, ні затінку. Голі горби, камінь, круті трав'янисті схили... Самотні, свічками, вапнякові останці проти неба. Пружний вітер прокочується з краю в край над долиною, свище, мов розбійник, поміж ребрами сивих, вищерблених віками щовб. На дні павутиння прозорих струмків сплітається в джгут, щоб швидше вирватися; з цього розжареного сонцем кам'яного казана. Через. долину споглядають одна на одну дві гори-Бабин Писок і Теремець.

Висока ця гора-Бабин Писок, нелегко підніматися на неї знизу, від підніжжя! Чому ж саме таку назву дали їй люди? За розгадкою доведеться знову звернутися до історії... У давніх слов'ян-язичників слово "баба" означало одне із культових понять. За уявленням наших далеких предків, божества-баби, нібито, мешкали на горбах, скелястих вершинах, високих берегах над річками. Тому і виникла на Поділлі з його пересіченим рельєфом і глибокими ерозійними долинами велика кількість назв з основою "баба": гора Баба біля Івахнівець, Бабині гори над Студеницею, села Бабшин (тепер Криків) на Збручі і Бабшин над Дністром, Бабина гора над Гнізною поблизу Збаража та багато інших.

У Колодіі'вці про Бабин Писок розповідають таке. Ще за часів султанського засилля пробили турки у горі велику печеру, що не один кілометр тяглася і виходи на сусідні села мала. Коли ж із наших земель втікати довелося, то багато різного добра і золота заховали вони у підземеллі. Довго шукали люди потім той скарб турецький, та все марно. А вхід до печери поступово завалився. І ніхто тепер вже й не знає, де він був і чи був він взагалі.

Є на Бабиному Писку лише кілька невеликих гротів у скелях і останець над ними, схожий здаля на скіфську бабу. Є чудове, що пахне степом і медом, різнотрав'я на сонячних схилах: полин, звіробій, чебрець, буркун, деревій, гвоздика, ведмеже вухо... І, що найкраще, мальовнича панорама долини Крутого Батіжка, яка звідси і розгортається перед нами.

Навпроти, на горі Теремець, бовваніє, мов шолом билинного витязя, могутній камінь-останець, вкритий іржею лишайників. Підійдеш ближче - і побачиш у ньому наскрізний прохід, подібний до брами якогось середньовічного рицарського замку. Карстовими мостами називають геологи такі природні арки, утворені тисячолітніми процесами вивітрювання. Під сусіднім останцем - печера: двадцять метрів вузької щілини в хаотичному нагромадженні обвалів. Далі під брили кам'яної товщі йде лише глибока розколина. Кажуть, ніби звідси хід вів аж на протилежний бік гори до села Теремців. Та, здається, це просто чергова легенда про загадкові підземелля.

Гуляє над горою вітер. І колишеться під вітром, грає сріблястою хвилею оспівана в козацьких думах ковила. Так, на цьому крихітному клаптику цілини над Крутим Батіжком збереглася ковила, багато різних трав і квітів, які вже давно зникли в інших місцях Поділля під плугом орача.

В селі була своя церква.У 1881 р. у зв'язку з руйнуванням Бодачковскоїи Вознесенської церкви (обвалилася середня частина) будинок школи був пристосований під тимчасову церкву на честь ікони Казанської Божої матері, одночасно було добудовано вівтар і дзвіницю. Місцеві жителі почали збір коштів на будівництво нової церкви.

ТЕРЕМЦІ

ЧОМУ СЕЛО НАЗВАЛИ ТЕРЕМЦІ.

Це було ще за часів Київської Русі. Тоді на території сучасного села для Бакотського воєводи і знаті були збудовані палаци (по-тодішньому-тереми). А біля цих самих теремів виникло поселення, яке називалось Підтеремці (тобто знаходилось біля теремів-під теремами). Згодом ці тереми були зруйновані, а поселення дістало дещо змінену назву - Теремці.1).

Неподалік від села залишилася товтра "Теремець" , де на верхівках сріблиться ковила , а в печерках ховається папороть -асплені волосистий та аспленій муровий)

ГРУШКА

Вперше село згадується в історичних документах з кінця XV століття.

На території села виявлено знаряддя праці доби пізнього палеоліту та залишки поселення трипільської культури.

ЧАБАНІВКА

У селі знайдено знаряддя праці трипільської культури. У 2000-2001 р. експедиція Кам.-Под. держ. пед. унівеситету досліджувала в околицях села групу скіфських курганів.

СТАРА УШИЦЯ (до 1826 року - Ушиця)

В літопису згадується як місто у 1144 році.Того року місто Ушицю захопило військо київського князя Ізяслава Давидовича, який вів боротьбу з галицьким князем Володимиром Володимировичем.

У 1199 році місто увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. 1257 року монголо-татарські завойовники зруйнували укріплення Ушиці. Після розгрому монголо-татар в 1362 році Ушиця потрапила під владу литовських феодалів Кориатович·в, а в 30-x роках XV ст.- польської шляхти. 1436 року польський король віддав Ушицьке староство у володіння І.Слабосію. Пізніше воно стало власністю Карачевських і Яцимірських.

1648-1654 рр.,багато жителів міста билися з ворогами у лавах селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького, за що була спустошена польською шляхтою і татарами.

У 1793 році, коли Правобережна Україна воз'єдналася з Лівобережною в складі Росії, землі Ушицького староства, були подаровані Катериною ІІ графу Шереметєву.За указом від 5 липня 1795 року Ушиця стала повітовим центром Подільського намісництва (з 1797 року - Подільської губернії). У 1796 році їй було затверджено герб. Однак 1826 року центр повіту перенесено до містечка Летвінець, яке дістало назву Нової Ушиці.

В середині січня 1918 року в місті встановлено Радянську владу. Та наприкінці лютого в Ушицю вдерлися австро-німецькі війська, після вигнання яких владу в місті захопили петлюривці. В середені квітня 1919 року їх вибили частини Червоної армії.У червні 1919 року знов петлюрівці, в квітні польські інтервенти, а 15 листопада 1920 року Червона Армія.

Навколо села Кривчани (сьогодні частина нової Старої Ушиці) розкинувся ліс, де можна побачити казкову картину - на високій скелі вкритій мохом ростуть покручені дуби скельні, наче підтверджують своїм виглядом як важко їм живеться на цих сухих вапняових кручах.

БАКОТА

В XIII ст.була адмінистративним центром Поніззя, яке входило до складу Галицько-Волинського князівства. Перша літописна згадка про неї стосується до 1240 року. Теремці і Студениця вперше згадуються в історичних документах 1388 року.

На території Бакоти і Студениці виявлено поселення доби пізнього палеоліту і неоліту, досліджено словянське поселення черняхівської культури (II-VI ст. до н.е.), XII-IX століть та давньоруських часів, а також залишки городища і скельного православного монастиря XII-XIII століть.

ЯК БАКОТСЬКА ПОРОДІЛЛЯ ВТОПИЛА ЛЮТУ ТУРКИНЮ

Одного разу турки раптово налетіли на Бакоту. Але люди вспіли сховатись від жорстоких ворогів. Та одна жінка не змогла втікти, бо саме вродила дитинку. А отаманшою нечестивців була туркиня - немилосердна, зла і люта. Народ добре знав, що куди вона пройде із своїми басурманами, то хати спалить, людей поріже, а решту - в полон забере. Вже дуже боялись її люди.

В час нальоту у Бакоті отаманша зайшла до хати, в якій була та сама бідолашна породілля. Вона вже хотіла накинутись на беззахисну жінку та побачила на столі в мисці кислі огірки Підійшла до столу та й п опробувала. А огірки були, певно, дужесмачні, бо проклята ординка на ту хвилину забула про все. Вона лише спитала породіллю, де та взяла їх. А жінка притворилась дуже слабою, тому кивнула в бік головою і ледве сказала: "В діжці". А туркиня підбігла до діжки і нагнулася, щоб дістати огірок. Тут породілля хутко схопилася з постелі та бігом до туркині. Міцно схопила її за ноги і кинула її в діжку. Та так і втопила люту отаманшу.

Скільки не шукали її бусурмани, та так і не знайшли І взяв їх такий ляк, що скоро повтікали з села. А люди вернулися і були дуже раді, що лишилися живими. Вони дякували породіллю за те, що врятувала їх від смерті та полону. А скільки вже нанесли їй всякого добра, що хватило його для неї на все життя. 3

БАКОТА

І ось наш останній маршрутний перехід... У долині над Дністром, за два кілометри від Теремців, - старовинна Бакота - древня столиця Пониззя або "Руси дольной", як називалася в XIII-XIV століттях територія між Дністром та Південним Бугом. Галицько-волинський літопис відзначає, що в епоху Київської Русі Бакота була важливим торговельним портом на Дністрі, за який між руськими князями точилася постійна боротьба. В основному тут торгували хлібом. Навіть саму назву поселення - Бакота, деякі дослідники вбачають у молдаво-румунському слові "баката" ("боката"), що означає - кусень, шматок. Однак подільський історик І. С. Винокур висуває більш вірогідне твердження, вказуючи, що "лінгвістичний аналіз найменування "Бакота" дає можливість вважати, що в перекладі з давньоруської мови ця назва означає - бажане, чудове місце (корінь слова "кот", "кота" і підсилююча приставка "ба")".

Землi Середнього Поднiстровя XI - першої половини XIV ст. відігравали надзвичайно важливу роль в iсторiї Пiвденно-Захiдної Русi. Вони входили з кiнця IX ст. до складу Київської Русi, з середини XII ст. - до Галицького, а з 1199 р. - до об'єднаного Галицько-Волинського князівства. Лiсостепова територiя мiж Пiвденним Бугом i Днiстром виступає в давньоруському літописі під назвою "Пониззя". Перша літописна згадка про пониззя відноситься до 1226 р. Ця назва, очевидно, використовувалася й раніше i широко побутувала аж до середини XIV ст. З 1362 р. вперше згадується нова назва цiєї територiї - "Подiлля". Однак, назви "Пониззя" i "Поділля" не слiд повністю ототожнювати з погляду величини території, яку вони відображали в різний історичний час. Очевидно, що давньоруське Пониззя було лише невеликою частиною майбутнього Подiлля. Основна територiя Пониззя розташовувалася в гирлi лiвих притокiв Днiстра - рiчок Ушиця, Смотрича, Збруча i Серета. Північна межа Пониззя проходила приблизно по лiнiї Бар-Солобкiвцi-Гусятин.

Адмiнистративним i культурним центром давньоруського Пониззя XII-XIII ст. було мiсто Бакота, що привернула до себе увагу лiтописцiв поряд з iншими населеними пунктами Середнього Поднiстровя. Слiд вiдзначити, що серед названих лiтописних осередкiв на середньому Дністрі Бакота найчастіше згадується в літописі. I це, природно, оскiльки будучи столицею Пониззя вона знаходилась в орбiтi важливих соцiально-полiтичних i вiйськових подiй середини XIII ст., що вiдбувались на землях Галицько-Волинського князiвства. Перша лiтописна згадка про мiсто Бакоту, яке було розташоване на лiвому березi Днiстра на території колишнього однойменного села Камянець - Подiльського району Хмельницької області, відноситься до 1240 р. Це був перiод пов'язаний з нашестям монголо - татарської орди Батия на Південно-Західну Русь. В той час Бакота i все Пониззя входили до складу Галицько-Волинського князівства. Пониззя, що приєдналося до галицьких володiнь, неодноразово служило приводом i ареною iнтриг боярства, яке сильно розвинулося в Галицькому князівстві i постійно вело боротьбу з великокнязівською владою. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. на землях Пониззя утворився татарський улус. Монголо - татарськi баскаки обклали давньоруське населення даниною, безпосереднє збирання якої здiйснювали місцеві давньоруські феодали - отамани - правителi волостей. Верховна влада була тодi в руках ординських темникiв, кочiв'я яких розкинулися на землях Пiвденного Подiлля. Монголо-татарськi правителi вимагали вiд мiсцевих давньоруських феодалiв-отаманiв, щоб були знищенi всi оборонi фортифiкацiї на територiях мiст Середнього Поднiстров'я. За данними лiтопису XIV ст., коли появилися на Подiллi лiтовськi феодали, то " в подільській землi не було жодного мiста, нi деревом рубленого, а ні каменем будованого ". Посилаючись на цi вiдомостi iсторики XIX - на початку XX ст. робили необґрунтовані висновки наче б то на Подiллi в XIV ст. зовсiм не було мiських осередкiв. Проте мова тут - у лiтописному списку XIV ст. - йде не про наявнiсть мiст, а лише про їхнi укріплення, якi дiйсно були значною мiрою зруйнованi за наказом монголо-татарських завойовників у 50-60-х роках XIII ст. Повiдомлення лiтопису фиксують цi подiї.

Очевидно, що дитинець-кремль та iншi фортифiкацiї Бакоти були дiйсно зруйнованi в серединi XIII ст. Але мiсто i його сiльська округа продовжували iснувати в другiй половинi XIII i в XIV ст. У другiй половині XIV ст. Бакота i Приднiстровськi землi перейшли пiд полiтичну владу феодальної Литви. Це сталося пiсля того як великий князь Литовський - Ольгерд розбив у 1362 р. на Синiх Водах загони трьох татарських ханiв - Хочiбея, Кутлубугу i Дмитра, володарiв " Подiльської землi".

Пiсля перемоги над татарами Ольгерд передав Подiлля в управлiння своїм племiнникам - братам Корiатовичам. Щоб змiцнити своє панування на подiльськiй землi i органiзувати подальшу вiдсiч татарам, якi не маючи сил повернути втрачений подiльський улус, починають спустошливi набiги, Корiатовичi, опиаючись на мiсцевих " отаманiв ", широко розгортаютьбудiвництво нових мiських укрiплень i особливо - фортець. Обороннi фартифiкацiї були частково вiдновленнi й спорудженнi в Бакотi, Смотричi й Камянцi. Отже, литовськi феодали з часом " всi подiльськi мiста умурували i всю землю подiльську осiли ". Серед iнших мiст, що мали фортецi, крiм Бакоти й Камянця, лiтопис згадує Брацлав, Соколець, Вiнницю, Божський i Меджибiж, Червоноград i Скалу. Виявлено також залишки оборонних укрiплень XIV ст. в Смотричi, Зiньковi, Летичевi, Чорному Островi та iнших населених пунктах Подiлля.

На 60-тi роки XIV ст.припадає й згадка в литовському лiтописi про Бакотський печерний скельний монастир. Як свiдчить лiтопис, литовськи феодали застали тут ченцiв i монастир в горних скелях. Монастир, як показали археологiчнi дослiдження, був заснований ще в XI ст. i iснував протягом тривалого часу - аж до кiнця XIV-XV ст.

На протязi другої половини XIV ст. Бакота й землi її округи були своєрiдною пiвденно-захiдною провiнцiєю Литовського князiвства. Лiтописнi вiдомостi дають можливiсть приблизно визначити межi тодiшнього Подiлля. На сходi межа подiльської землi проходила вiд Брацлава до Днiстра, на заходi - до рiчки Стрипи, на пiвднi - по р.Днiстер, на пiвночi - по р.Пiвденний Буг. Це пiдтверджує акт передачi 12 червня 1395 р. польським королем Ягайлом кракiвському воєводi Стипку земель Подiлля, якi йому перед тим уступив за 20 тисяч грошей литовський князь Вiтовт. Серед одержаних кракiвським воєводою фортець з округами згадується Бакота, Камянець, Смотрич, Скала i Червоноград. Округи Меджибожський, Божський i Вiнницький Ягайло зберiг за польською короною. Схiдна ж частина Подiлля з Брацлавом i Сокiльцем залишилася за князем Вiтовтом.

У другiй чвертi XV ст. продовжується боротьба польських i литовських феодалiв за володiння Подiллям. У цiй боротьбi Бакота, як головне мiсто округи чи волостi, займала своєрiдне, промiжне щодо територiї положення мiж земельними володiннями Литви i Польщi. У 1431 р. було укладено перемиря мiж шляхетською Польщею i феодальною Литвою, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною мiж обома державами. Скориставшись з вказанної конкретної ситуацiї жителi Бакоти та її скельної округи вигнали у 1431 р. з своїх маєткiв українських, польських i литовських феодалiв й оголосили себе вiльними людьми. Лише у 1434 р. переважаючим силам польсько-шляхетського вiйська вдалося придушити запеклий опiр повсталих селян Бакотської волостi i загарбали бiльшу частину Подiлля. З 1434 р. Подiлля було перетворено в провiнцiю Польщi пiд назвою Подiльського воєводства. Бакота з навколишньою сiльською округою увiйшла до складу королiвських володiнь i становила окреме староство, як це засвiдчують рiзнi тогочаснi люстрацiї.

На жаль, безпосередньо про Бакотський замок в цих люстрацiях нiяких згадок немає. Очевидно, в процесi подiй 1431-34 рр. цей замок був зруйнований i бiльше не вiдновлювався. Протягом XVI ст. Подiлля складалося з кiлькох повiтiв, якi неодноразово мiняли свої назви i межi. Зокрема, в середенi XVI ст. вiдзначаються такi повiти: Камянецький, Меджибiжський, Летичiвський, Хмельницький, Зiнкiвський ( з 1542 р. - Барський ) i Червоноградський. В кiнцi XVI ст. встановилося три повiти: Камянецький, до складу якого увiйшла i Бакота, Летичiвський i Червоноградський.

Отже, як свiдчать лiтописнi та iншi матерiали, iнтерес до iсторiї Бакоти на Днiстрi проявився вже за часiв оформлення давньоруського Галицько-Волинського лiтопису, а потiм продовжувався у звязку з Литовсько-руським лiтописом та iншими iсторичними документами XIV-XVI ст.

На той час південно-західне Поділля захопили молдавські феодали. Так подільські землі були розірвані на шматки різними державами, майже на шістсот років роз'єднані кордонами по Збручу і Дністру. І лише в наш час вони возз'єдналися в Українській Радянській державі.

БАКОТСЬКИЙ МОНАСТИР

За селом - Біла гора. Від підніжжя, просто з Дністрових вод, як уламки якихось циклопічних колон, підпирають її схили химерні скелі-останці, складені з вивітрених тонкошаруватих сланців. Привертає увагу їх особливе забарвлення: суміш глибокого сірого з синім і навіть ледь-ледь блакитним. Напевно, такий колір міг породити лише союз землі, води і неба, вмитого весняними дощами.

Десь на середині гори, метрів за вісімдесят над Дністром, серед лісової гущавини видніє білий кам'яний обрив. До нього по схилу веде вузенька втоптана стежка. У прямовисній вапняковій скелі затаїлося ціле печерне містечко. Головні його споруди - келії та три печери, протяжністю до десяти і висотою близько двох з половиною метрів. Одна з них, найбільша, служила за церкву. Численні гробниці, ніші, вирубані в стінах, підлозі. Зараз їх налічується понад тридцять, у дев'ятнадцяти знайдено людські кістки.

Щодо Бакотського скельного монастиря, то він почав, очевидно, функціонувати наприкінці Х - на початку ХІ ст.

Бакотські печери, очевидно, використовувалися ще у пізньому кам'яному віці носіями культури шнурової кераміки (ІІ тис. до н.е.). Незаперечний факт використання печер православянськими людьми Пониззя в язичницькі часи. На думку професора Іона Винокура, Бакотський скельний монастир виник у ХІІ ст. на місці давнього язичницького осередку. Такої ж думки академік М. Тихоміров. Основним аргументом у нього є результати дослідження напису, виявленого поблизувходу до монастиря. Напис, виконаний керамічним письмом, гласить: "Благослови, Христос, Григорія ігумена давшего силу святому Михайлу". Пізніше, під цим написом було вибито ще один, меншими літерами: "Григорій воздвиг место се". За палеографічними особливостями письма, академік М. Тихоміров відносить перший напис до кінця ХІІ - поч. ХІІІ ст. Основний текст свідчить, що монастир був заснований на честь святого Михайла. Стосовно припису, зробленого нижче, у ньому уточняється ім'я засновника монастиря - ігумена Григорія.

Таким чином, Бакотський скельний монастир виник у ХІІ ст. на місці язичницького капища. Князі Коріатовичі, розповідається у літописах, прийшовши по Дністру до села Бакоти, знайшли тут, у горах, ченців. Це був самий давній печерний монастир Подільської землі - Бакотський, заснований приблизно у ХІІ-ХІІІ ст.

Історія монастиря дуже складна і часом трагічна. Протягом багатьох століть Подільська земля була розорена і спустошена не один раз татарами, турками, поляками. І разом з цим був повністю спустошений тоді і Бакотський монастир.

Про розквіт Православ'я на Поділлі в кінці ХІ-ХІІ ст. свідчить досить широкий розвиток чернецького життя. Серед подолян, після того, як вони були освічені світлом Христовим, почали виділятись особистості, які прагнули до високих подвигів благочестя і з цією метою йшли в самотні місця по ущелинах гір та обривистих берегах рік. "Как только проникла в подольские страны христианская вера, - говорить авторитетний дослідник історичних долей Подолії д-р Антоні Й., - ревнители искали уединенных мест, чтобы там проводить долгие годы в молитве". В цьму відношенні досить підходящими для аскетів місцями були береги Дністра.

Однак, сам Бакотський монастир виявлений у 1889 році відомим археологом В.Б.Антоновичем. В 1884 році, орієнтуючись на народні перекази, пов'язані з урочищем Монастир на Білій горі, В.Б.Антонович провів на її вершині археологічні розкопки. Тут було відкрито курганне жіноче поховання і завиткоподібна печера в глибині гори. А з 1889 по 1892 рік вчений за допомогою місцевих жителів знайшов і дослідив скельний монастир, зруйнований, очевидно, під час татарських нападів і пізніше повністю похований під великим оповзнем, який зійшов з верхньої частини схилу гори.

Кінець XII-середина XVI ст.ст.( урочище Монастирище). Руїни скельного монастиря з Михайлівською церквою збереглися на крутому і стрімчастому південно-західному схилі Білої гори. У середині XIII в. монастир, одночасно з замком, розташованим на вершині гори, був зруйнований. Відновлений у 60-х роках XIV в., він на початку 30-х років XV в. знову піддався руйнуванням і незабаром припинив своє існування. Після обвалу скелі центральна частина монастирського комплексу з церквою обрушилася і була засипана. У 80-х і 90-х роках XIX в. під керівництвом В.Б.Антоновича були розкриті залишки монастирського комплексу, що виявився в двох рівнях. Верхній, на вершині гори, де розташовувався вхід у монастир, являв собою печеру у вигляді вирубаного гвинтоподібного приміщення, що величезною спіраллю в два обороти спускалося вниз (завалене). Нижній монастир, на схилі складався з ряду скельних келій і двох'ярусної церкви, стіни якої були розписані водяними фарбами. У 1893 р. над залишками древнього храму було зведено дерев'яне двох'ярусне спорудження з високим односхилим дахом. Композиційним центром монастирського комплексу, що простягнувся по схилі, є двоярусна скельна церква, перед залишками якої зараз розташована площадка довжиною 40 і шириною 10 м. Перший ярус церкви закритий спорудженої в 1893 р. підпірною стіною висотою 4 м, другий, на який ведуть кам'яні сходи, являє собою інтер'єр вівтарної частини, що зберегла сліди первісної трьохнефної планової структури планової структури спорудження. Загальна ширина церкви в інтер'єрі 9 м. Нефи розділялися стовпами в скелі (не збереглися). Ширина центрального нефа, що перекривався також вирубаним у скелі високим зводом стрілчастого обрису, була 2.8 м; бічних- 2.2-2.6 м. Від центрального нефа зберігся східний торець із глибокою нішею і фрагментом зводу.

Східні торці бічних нефів вирішені дверними прорізами, що переходять у коридори довжиною 6 і 9 м, що були монастирською усипальницею.

На їхніх стінах і в підлоги висічені ніші для поховань, що закривалися плитами. На південній стіні південного нефа зберігся древній напис слов'янським шрифтом, що оповідає про заснування монастиря. З півдня і півночі церкви в скелях збереглися залишки келій і аналогічних ніш для поховань, що розташовувалися в двох ярусах. Збережені залишки пам'ятника відносяться до типу скельних споруджень, що відрізняються самобутнім рішенням окремих архітектурних і конструктивних елементів.

Історичну цінність цієї давньоруської пам'ятки важко перебільшити. Хоч єдина вірогідна згадка про монастир в литовсько-руському літописі датується XIV століттям, дослідники не заперечують, що виникнення печерної обителі можна віднести ще до періоду появи в цих місцях перших християн. В епоху Київської Русі, за великокняжої доби, монастир вже існував. Про це говорять знахідки давньоруської зброї, речей церковного ужитку тощо.

Згадка про скельний монастир, як і самі печери, зберіглася і дійшла до наших днів. За документами та переказами старожилів Бакоти, монастир був відновлений у 1893 р. На місці давньоруської церкви було споруджено нову дерев'яну церкву на честь Всемилостивішого Спаса. Церкву було відновлено за ініціативою преосвященного Димитрія - єпіскопа Подільського і Брацлавського (1890-1895), на пожертвування, зібрані священником Е.Пряницьким. Освячення церкви здійснив єпископ Димитрій 1-ого серпня (за новим стилем 14 серпня) 1893 р. в присутності багаточисельних богомольців, які прийшли сюди з різних місць Середнього подністров'я, Молдавії, Буковини, Покуття і Поділля в цілому. З того часу у Бакоті щороку проводиться святкове зібрання віруючих. Це день семи святих мучеників Маккавейських, які після жорстоких катувань загинули за віру в Єдиного Бога.

В Україні того дня - 14 серпня святили воду, квіти (чернобривці, чебрець, нагідки, васильки, настурції, польові сокирки, лугову материнку, руту-м'яту, тощо) і достиглі головки маку, які клали за образи і зберігалидо весни. Тоді мак розсівали на городі, а сухі квіткивикористовували у побутових справах (на Благовіщення дівчата вплітали у коси; робили купелі) і у народній медицині. Свято Маковея у народі називають ще святом першого Спаса, мокрого Спаса, медового Спаса, Спаса на воді. Вважається, якщо хворий скупається того дня у річці, то неодмінно одужає, бо вода там цілюща і життєдайна.

Старожили згадують, що того дня Бакота ставала місцем зібрання багатьох тисяч людей, які поодинці або групами пішки долали десятки а то й сотні кілометрів, прибуваючи переважно з Поділля та Бесарабії. Багато з них приходили за тиждень - два до свята. Оскільки усіх богомольців неможливо було прийняти на ночівлю до господарів, то більшості з них доводилось розташовуватись під відкритим небом у селі, на березі Дністра, на полі і схилах гори. Вони відвідували монастир та сільську церкву і щиро молились. Хворі богомільники збирали трави і квіти, зв'язували у пучечки (їх називали маковейками), а згодом збирали додому, вірячи у цілющу силу цих трав і цілющої води з джерел Білої гори.

До початку свята у селі влаштовувався великий базар (тут називали ярмарок), на якому селяни продавали домашні вироби та продукти. Найбільшим попитом користувались ікони, хрестики, віск.

А наступного дня вранці розпочинальсь свято - відпуст. Місцеві жителі і прибулі безперервним потоком крутою і довгою дорогою, підіймались вгору до монастиря. А тут відбувалась служба, в якій брало участь понад 20 священників. У криничках освячувалась вода, у цілющі здатності якої вірили прибулі, особливо хворі та немічні люди. В день свята місцеві жителі запрошували родичів, друзів та знайомих на святковий обід, на якому вживались лише пісні страви (того дня наставав Спасівський піст).

У 30-ті роки свята проводились і в деяких сусідніх селах, зокрема, у Студениці та Субочі (в інші свята), де у минулому також діяли скельні монастирі. Однак тут ці свята не відзначались таким розмахом, пишністю та привабливістю як у Бакоті.

У радянську добу свято - відпуст у Бакоті за різних причин втрачати своє попереднє значення, хоч відзначалось і в повоєнний час. Двічі зруйновувалась печерна церква. Друге її руйнування (початок 60-х років) призвело до припинення свята. Та останніми роками свято почало відроджуватись.

З моменту проголошення Незалежності України на території Бакотського монастиря відновлено релігійні святкування. На даний час йде процес передачі решток Бакотського скельного монастиря православній єпархії.

Тут, у Бакоті, закінчується наша подорож.

Ми прощаємося з Медоборами, з Дністром, з щиро уподобаним за цей недовгий маршрут Поділлям.

Твій давній герб, Поділля,- золоте усміхнене сонце на білому щиті. Хай же завжди ясно світить воно над полями і лісами, над вільними селами і містами, над усім чудовим Подільським краєм -України.

Бакотська затока

Знаходиться між селами Колодіївка, Каштанівка та Гораївка Кам'янець-Подільського району. Займає приблизну площу разом з водним басейном біля 850 га. В плані затока представляє собою вигнуту підкову, яка розміщена на півночі від русла річки Дністер. Береги заплави круті, іноді досягають 30-40 град. Більша частина схилів заліснена різними породами дерев. Тут присутні сосна кримська, граб, дуб, клен, дикоростучі фруктові дерева.

Геологічні розрізи в Бакотській затоці просліджуються рідко, в основному по долинах річок, струмків та польових дорогах, які виникли під впливом людини.

Нижня частина розрізу біля поверхні води починається верхньосилурійськими породами. Пачка представлена сірими та світло-сірими вапняками з прошарками мергелів. На відкладах силуру залягає потужна пачка крейдових відкладів сеноманського ярусу. Пласт представлений товщею хаотичного переслоювання та змішування глауконітового піску, кремнію, гальки, вапняяку, сланців. Вище над цими породами залягають породи неогенової епохи. Породи представлені жовтим, світло-жовтим, іноді сірим дитритусовим вапняком, органогенного походження.

На схилах Бакотської затоки буяє степове різнотрав'я. Виграє сріблом на сонці ковила, світиться порцеляна зіноватей, золотиться горицвіт, червоними краплинами виглядає вишня степова, ваблять фіолетовими келихами квфіти сон-трави, наповнюють неповторним ароматом повітря квітуючі іриси угорські та конвалія травнева, своєрідними візерунками вкриваються кам'янисті схили від астрагалу монпелійського, шиверекії подільської, мінуарції дністровької.

СПИСОК рослин занесених до

ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ.

БАКОТСЬКА ЗАТОКА

12.Зiновать бiла - Chamaecytisus albus (Hacq.) Rothm.

13.Зiновать Блоцького Chamaecytisus blockianus (Pawl.) Klaskova.

15.Зiновать Подiльська Chamaecytisus podolicus(Blocki) Klaskova.

23.Ковила волосиста Stipa capillata L.

24.Ковила Граффа Stipa grafiana Stev.

25.Ковила пiрчаста Stipa pennata L.

44.Скополiя карнiолiйська Scopolia carniolica Jacd.

46.Сон чорнiючий Pulsatilla nigricans Storck

47.Тонконiг рiзнобарвний Poa versicolor Bess.

60.Ясенець бiлий Dictamnus albus L.

Днiстер.

У давнину його називали великим. Адже його довжина становить 1362 км. Це найбiльша рiчка областi. На Хмельниччинi ця велична i примхлива рiчка плине своєю середньою течiєю на протязi 160 км. Тут Днiстер приймає низку лiвих приток, якi помережили край глибокими, часто каньйоноподiбними долинами (Збруч, Смотрич, Ушиця, Жванчик, Жорнiвка, Студениця, Калюс, Тернава, Мукша, Баговичка, Данилiвка, Говiрка, Батiг). Сучасна назва Днiстра веде свiй початок з Київської Русi i означає "швидка вода". Стародавнi греки називали рiчку Тiрiс, а пiзнiше Тiрас. У римлян вона вiдома пiд назвою Данастрiс, Данастр ус. У туркiв - Турла. Долина рiчки була заселена людьми ще з давнiх давен. В заплавi лiвого берега Днiстра бiля села Лука Врублiвецька збереглися рештки однiєї з найдавнiших в Українi стоянок раннього палеолiту (300 тис. рокiв тому). Днiстер своєю неспокiйнiстю та грiзним характером спокон-вiкiв то пригортав людей, то насторожував. Проте Днiстер весь час манив i манить людину з точки зору значимостi його для iнтересiв народного господарства.

Перше гiдрологiчне дослiдження в нижнiй частинi Днiстра виконав господар Молдови Кантемир. При Катеринi I карту Днiстра склав абат Каспарi. Повну гiдрографiчну карту в 1787 роцi склав князь Насаузький. Карту нижньої течiї Днiстра i його лиману склали морськi офiцери в 1794 роцi. Опис Днiстра виконано за завданням Подiльського губернатора в 1809 роцi. Одиничнi спостереження за режимом рiчки дiйшли до нас з XII столiття. За всю iсторiю краю до нашого часу дiйшли згадки про неспокiйнiсть характеру Днiстра в рiзних лiтературних пам'ятках давнини.

Визначнi лiтнi паводки вiдзначались на Днiстрi в 1164, 1579, 1649, 1700, 1759, 1823, 1843, 1855, 1941 роках. Особливо катастрофiчною була лiтня повiнь 1164 року, яка призвела до великих руйнувань та численних людських жертв. Є всi пiдстави вважати, що дана повiнь була найбiльшою за останнi бiльш нiж 800 рокiв гiдрологiчних спостережень: " В то же лето бысть поводь велика в Галичи, Божиим попущением умножившуся дождю и внезапу в един день и в нощь поиде вода из Днестра Великого в болоние и вьезде оли до боковаго болота и потопи человек более 300".

Та крiм неспокiйностi самої рiчки їй чималої шкоди завдає i сама людина. Згадайте "Калуську" трагедiю в 70-тi роки нашої доби. Неймовiрнi кошти витраченi на будiвництвi Днiстровського водосховища. А ще бiльшої шкоди завдано аграрному сектору держави. Адже пiвденна частина Хмельниччини, Буковини, Вiнничини i iнших областей втратила найкращi заплавнi землi, якi й понинi розкисають пiд водами Днiстровської калабанi. Не пiддається грошовому облiку заподiяна моральна шкода. На вiчно канули у пiдводну прiрву десятки чудових, неповторних поселень. Зникли з лиця Землi i списанi з географiчних карт десятки сiл. Немає бiльше Луки Врублiвецької, Нижнiх Патринець, Теремцiв, Студеницi. Вiдiйшло у вiчнiсть пiд води найдревнiше в Українi тодiшнє торгiвельне мiстечко Бакота. Лиш пам'ять воскресає самобутнiй монастир на пагорбi поруч водосховища. Зникла Мала Швейцарiя - Стара Ушиця. Всього 50 км вiд Кам'янця, а на 2 тижнi ранiше всi польовi роботи виконувались i на цей же термiн ранiше зрiла вся пашниця, виплекана людською працею. Нинiшнє поселення з вивiскою Стара Ушиця - це лише насмiшка над розбитою долею тисячi жителiв затопленої воїстину Старої Ушицi.

"Погоджено" заступник директора Л.Г.Любінська

Заступник директора Ю.М.Боєв