повернутись в головне меню | на сторінку історії

Читайте також про Скельний монастир ХIV ст.

с. Бакота (затоплено Дністровским водосховищем)

І ось ми на вершині Білої гори, звідки відкривається прекрасний краєвид. Але внизу тут, під водами водосховища, до 1981 року було село Бакота - колиска історії нашого краю. Існує дві версії розшифровки цієї назви: 1) "Бакота - "бокота" - кусень хліба " (рум.) 2) "Бакота - бажане, чудове місце" ("ба" - приставка, корінь "кот", "хот" - бажаний.) Більшість науковців підтримує другу версію. Бакота як місто, було столицею Дністрянського Пониззя ХІІ - ХІІІ ст., межі якого з півдня - Дністер, з півночі - лінія Бар - Солобківці - Гусятин. Це частина майбутнього Поділля, між південним Бугом і Дністром. Землі середнього Подністров'я ІХ ст. відігравали надзвичайно важливу роль в історії Південно - Західної Русі. Вони входили з кінця ІХ ст. до складу Київської Русі, з середини ХІІ ст. - до Галицького, а з 1199 р. до об'єднаного Галицько-Волинського князівства. За їхнє володіння боролись і монголо-татари, і поляки, і литовці, і молдовани.

Перша згадка про місто Бакота відноситься до 1240 р. Це був період нашестя монголо-татарської орди Батия на Південно-Західну Русь.

В 1255 році, як стверджує ті події Іпатіївський літопис, скориставшись зрадою тодішнього намісника Бакоти Мілея, містом оволоділи монголо-татари: "В то же лето приехали татары по Бакоте и приложися Милей к ним …" Верховна влада на той час була в руках ординських темників, які вимагали від місцевих феодалів-отаманів знищити всі оборонні фортифікації і в 1259 році Бакотський замок був зруйнований. На ціле століття Бакота з усіма прилеглими землями землями потрапила у татарське ярмо. Але місто і його сільська округа існували і далі. В другій половині XIV ст. Бакота і придністровські землі перейшли під політичну владу феодальної Литви. Це сталося після того, як великий князь Литовський - Ольгерд розбив у 1362 році на Синіх Водах загони татар. Ольгерд передав володіння Поділля своїм племінникам - братам Коріатовичам. Щоб уберегти ці землі від спустошливих набігів татар, розгортається відновлення укріплень, в т.ч. і в Бакоті.

Коли литовці прийшли в Бакоту, то побачили тем ченців і монастир в горних скелях: "Намервое нашли себе твержу на реце на Смотричи, а в другом месте были чернцы в горе и в том месте нарадили город Бакоту ..." - повідомляється в літописі. Так 1362 рік став першою датою згадки про скельний печерний монастир. На той час все менше в літописах згадується назва "Пониззя", а поступово, після 1362 року в термінологію входить "Поділля" із центром спочатку Смотрич, а потім Кам'янець.

В другій чверті XV ст. продовжується боротьба польських і литовських феодалів за володіння Поділлям. В цій боротьбі Бакота займала проміжне становище між земельними володіннями Литви і Польщі. У 1431 році між Польщею і Литвою було укладено перемир'я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Скориставшись з цієї ситуації, жителі Бакоти та її округи вигнали у 1431 році з своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів й оголосили себе вільними людьми. І лише в 1434 році повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратило своє значення як адміністративний і господарський центр і в документах XVII ст. згадується лише як незначний населений пункт.

Інтерес до історії Бакоти - багатого, чудового місця - проявився в науковців ще 200 років тому, коли В.Маршинський опублікував історичний опис Подільської губернії, де були й загальні історичні відомості про Бакоту. В кінці ХІХ ст. подільський історик А.Ролле вивчав історію Бакоти як столицю Пониззя ХІІІ ст. Та археологічні дослідження на території Бакоти розпочалися лише наприкінці ХІХ ст. У 1883 р. професор В.Б. Антонович оглянув і обстежив рештки скельного монастиря. Розкопки були проведені у 1891-1892 роках. Значний речовий матеріал було зібрано, але звіти про розкопки не збереглися. І тільки перелік знайдених речей відтворюється в одній з праць Ю.Й. Сіцинського. І надалі історія Бакоти вабила до себе науковців.

В кінці 50-х і на початку 60-х років ХХ ст. розпочався новий етап археологічного обстеження й дослідження пам'яток літописної Бакоти. Колишній директор Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника Г.М. Хотюн зацікавився старовиностями Бакоти. Під його керівництвом проводилися розкопки феодального двору XIV-XV ст. в урочищі Двір. З 1963 р. почала працювати об'єднана археологічна експедиція на чалі з І.С. Винокуром. В результаті розкопок було виявлено ряд пам'яток черняхівської культури, слов'янські старовиності V-VIII ст. і давньоруського періоду ІХ - ХІІІ ст., відкрито і обстежено залишки городища-дитинця в урочищі Скельки.

З 1969 року розпочалися широкі стаціонарні розкопки в Бакоті (урочище Клин). Тут було простежено історичний процес формування "гнізд" слов'янських поселень першої і другої половини І тисячоліття н.е. і виникнення на їх основі важливого міського осередку, яким стала столиця Пониззя - Бакота ХІІ-ХІІІ ст.
Бакотське давньоруське городище в урочищі Скельки досліджувалося експедицією Інституту археології АН України в 1973 - 1975 роках під керівництвом Р.О.Юри та П.А. Горішнього. Були проведені й інші роботи по пізньосередньовічній церкві в с.Бакота, біля скельного монастиря, на території посаду.
Таким чином, в результаті археологічних досліджень 60-х початку 80-х років в Бакоті з'ясувалася й вималювалася загальна історична картина формування та розвитку давньоруської столиці Пониззя та її подальша доля в період пізнього середньовіччя.

Саме тоді була дана відповідь на запитання: чому саме Бакота стала центром Пониззя, а не Ушиця, Калус, Хотин? Цьому сприяли різні фактори: природно-географічний, соціально-економічний, релігійно-культурний та політичний, що і підтверджено даними розкопок, наукових досліджень, та свідченнями літопису. Основними компонентами літописної Бакоти є наявність дитинця, посаду, окремого замку і скельного печерного монастиря. На основі порівняльних даних вчені визначили, що територія, яку займало місто, становить приблизно 10 га із населенням 2 - 2,5 тис. чол., що відносить його до ІІІ групи міст того часу.

Фото церкви в с. Бакота:





Фото села до затоплення:







Зразок розпису стін Бакотського скельного монастиря:


Фотографії люб'язно надані колишнім жителем с. Бакота
Горбняком Тарасом Васильовичем, який видав книгу про село "Затоплена доля".

Але, попри всі історичні процеси, що відбувалися на території Поділля, село Бакота і навколишня округа продовжувала існувати. Розповіді старожилів села, деякі історичні факти, дозволяють відтворити історію села 20-х - кінця 70 років ХХ століття.

Жовтнева революція не принесла бурхливих подій і особливих змін в Бакоту. Поміщик К.Шиманський, що відносився до числа бідних поміщиків і був без сім'ї, виїхав у невідомому напрямку. 7 березня 1923 року в Україні ліквідовано повіти та волості, утворено округи та райони, зокрема Кам'янець-Подільський округ у складі 17 районів. Бакота ввійшла до складу Староушицького району. Та праця біля землі залишалась єдиним на той час засобом прожиття. Як і скрізь на Поділлі, в 1929 - 1930 роках відбувається колективізація, внаслідок якої в Бакоті утворено перший колгосп ім. Калініна. Головою колгоспу став уродженець с.Теремці Гринчук Мойса. Разом з колективізацією прийшло в село розкуркулювання, тобто примусове забирання майна заможних селян в колгосп із наступною висилкою в далекі, холодні краї Сибіру і Півночі як одиноких господарств, так і цілих сімей. Та біда, як кажуть в народі, не приходить сама. Внаслідок подій 1918 року Бессарабія відходить до складу Румунії, а границею стає річка Дністер. Бакота стає прикордонним селом. Організовуються прикордонні застави, в т.ч. і в Бакоті, які нав'язують думку про те, що за річкою - ворог. Прикордонники вночі і вдень контролюють кожен крок жителів села: вхід до Дністра - тільки у визначені дні під наглядом прикордонника, пасти худобу на березі - заборонено, дивитись на той бік берега - заборонено, обробляти город тільки спиною до річки, вивішувати випране яскраве шмаття на ніч заборонено, в нічний час заборонялось щоб світились вікна осель, вводиться обов'язкова паспортизація. Навпроти села на березі Дністра розпочинається будівництво кам'яного муру висотою 2 м. і прикордонної смуги, які силами жителів села і навколишніх сіл остаточно завершується до середини 30-х років. Для контролю "границі на замку", як тоді називали мур, приїздять секретар ЦК КПУ Хрущов та міністр оборони Тимошенко. В 1934 році відкривається новозбудована школа, яка до 1941 року була початковою. Вже в новій школі, а не на старій заставі вчать дітей перші вчителі Дерев'янчук Гнат і Марценківський Григорій. Організовується сільська рада.

Голод 1933 року обминув Бакоту. В селі вирує життя. На місці старої дерев'яної церкви Покрови пресвятої Богородиці споруджується нова, кам'яна. На той час відбудований і освячений в 1893 р. скельний печерний Свято-Михайлівський монастир перестає діяти під забороною властей і прикордонників.

На той час відомий на всю округу сопілкар-кларнетист Варварук Юхим організовує танцювальний ансамбль, який популяризує танці "Варварка", "Ойра", "Ляндра",не тільки в навколішній окрузі, а й їде в Москву і Київ з ними, як кращий ансамбль краю. Ансамбль складався із 4 жінок і 4 чоловік, супровід - Варварук Юхим на кларнеті.

Події 1937-1938 років не могли не позначитись на історії Бакоти. Село ніби замовкло, причаїлось, але живе. Будь яке слово, будь який вчинок а то і просто наклеп стають причиною виявлення "ворога народу". Безслідно, безпричинно і по даній час невідомо зникають "вороги народу", а насправді добрі, чесні господарі і активісти села. Разом з тим боротьба з "опіумом для народу" - релігією приводить до зруйнування в селі ще не добудованої церкви.

В 1940 році в зв'язку з приєднанням Буковини до Радянського Союзу село перестало бути прикордонним. Та вже в 1941 році - війна. Бойових дій на території села не було. Кращі молоді хлопці йдуть на фронт і 48 з них не вертаються додому з поля бою. Визволення краю від німецьких загарбників жителі села бачили тільки по нескінченному обозу, що тягнувся від Старої Ушиці до с.Студениця через Бакоту і чули постріли з гармат танків на горі біля с.Студениця під час переправи німців через Дністер. Ще довго плавали по Дністру потоплені німці, коні, вози, плоти.

1947 рік як рік голодомору став особливо трагічним в історії села. За рік більше жителів села померло від голоду, ніж загинуло під час війни за 4 роки і 10 місяців.

Але і цей тяжкий рік не поколихнув волю сельчан, не відучив їх працювати біля рідної землі. В 1954 році сусідні колгоспи ім.Калініна с.Бакота та "Шлях Леніна" с.Теремці об'єднуються в один - "Шлях Леніна". В тому ж році об'єднуються і сільські Ради. 7 травня 1957 року на основі цього колгоспу та колгоспів сіл Ст.Ушиця, Кривчани, Гораївка, Конилівка, Наддністрянка, Студениця утворюється радгосп по вирощуванню лікарських рослин ім.Орджонікідзе. А продукція - ромашка, м'ята, ногітки, мак, подорожник, валер'яна, алтей, перець та інше - йдуть на потреби медичної промисловості. А відділок N 3 с.Бакота стає незмінним флагманом вирощування лікарської сировини радгоспу. Земля щедро віддячує трудівникам за самовіддану працю, а уряд нагороджує цілий ряд працівників орденами й медалями.
Після війни знову відкривається школа, але вже семирічна, сюди йдуть набувати знань і жителі сусідніх сіл Гораївка, Наддністрянка, Теремці. Будується музей історії села, бібліотека, новий клуб, дитячий садок, магазин, розширюється господарство відділку.

Але вже в 60-ті роки по селу ходили чутки про можливе затоплення села в зв'язку з будівництвом гідроелектростанції на р.Дністер. На початку 70-х років доля села була вирішена примусово і однозначно: будівництво буде і потрібно виселятись. Це стало ще одним етапом трагедії с.Бакота. Жителі розділились на 4 групи: одні купили оселі в різних навколишніх сілах і переїхали туди, другі почали будівництво в селі Колодіївка, треті - в с.Гораївка, четверті - в с.Стара Ушиця. Неможливо описати ту важку ношу по будівництву оселі і роботі в радгоспі одночасно, яку взяли на свої плечі жителі села, та й не тільки бакотяни. Село опустіло, зруйнувалось. З 1981 року почалось заповнення басейну водою. Чи в одного щеміло серце, боліла душа, очі наливались сльозами, коли бачили як рідна земля йде під воду.
На сьогодні вже немає на карті ні Бакоти, ні Теремців, ні Студениці, ні Конилівки, ні Наддністрянки, ні інших придністровських сіл. Лиш вивіска на автобусній зупинці "Бакота" ніби насміхається над розбитою долею тисяч жителів цього села й інших затоплених сіл. Зникла із лиця землі "золота долина" - Бакота., де на 2 тижні раніше цвіли сади і дозрівали хліба.

Але говорити про село Бакоту і нічого не сказати про печерний монастир - це означає запинитись на півслові. Їхні долі пов'язані навіки.

Як уже повідомлялось раніше, перша згадка про монастир відноситься до 1362 року, коли литовці прибули в Бакоту і побачили ченців в скельних печерах. З літописного тексту випливає, що монастир в Бакоті існував задовго до приходу Коріатовичів.

Місце розташування скельного монастиря пов'язане з урочищем "Монастирисько", яке було добре відомо селянам в кінці ХІХ ст. і збереглося в пам'яті народній через цілі століття. В.Б.Антонович прибув у 1883 р. до Бакоти і почав розкопки курганного насипу. Місце розташування урочища, а також легенди і перекази йому розповіли місцеві жителі. Вчений провів обстеження урочища.

У 1889 році Бакоту відвідав єпископ Подільський і Брацлавський пресвятий Димитрій. Він піднявся на вершину гори, оглянув урочище і у зверненні до місцевих селян визначив, що на цьому місці в скелях був монастир, що в ньому спасалися самітники в той час, коли Бакота була столицею Пониззя. Це стало поштовхом для проведення розкопок. Спочатку було відкопано джерело, приведене в порядок. А неподалік, на висоті 70 м над рівнем води, натрапили при розчистці крутого схилу на залишки муру. Це був перший успіх. У 1891-1892 роках за дорученням Імперської Археологічної комісії В.Б.Антонович провів розкопки, де були рельєфно визначені рештки скельного печерного монастиря. Відкрито три печери різної конфігурації. Перша печера була розмірами 8,5 х 1,6 х 2,13, друга - 6 х 1,5 х 2,13 м., третя 10 х 1,7 х 1,77 м. В стінах коридорів вибито 17 довгастих ніш, довжиною 1,6-1,9 м, в підлозі печер - 19 ніш, в деяких з них виявлені людські кістки, що лежали поза анатомічним порядком.

Поблизу входу до монастиря на південній стіні виявлено напис, виконаний уставом слов'янським кириличним письмом: "Благослови Христос Григория игумена, давшего силу святому Михаилу". Пізніше над цим написом хтось вибив меншими буквами інший напис: "Григорий воздвиг место се".

Вказані написи дають можливість датувати скельний печерний монастир. В 1962 р. Бакоту відвідав академік М.М.Тихомиров, ознайомився з написом і дійшов висновку, що напис датується кінцем ХІ - поч. ХІІ ст.

На жаль, знахідки Бакотського монастиря на збереглись. Є лише описи знахідок в працях Ю.Й.Сіцинського, які дають підставу стверджувати, що фрески за своїм змістом є мистецьким виконанням цілком відповідають високому рівню фрескового розпису ХІІ-ХІІІ ст, а самі речові знахідки - про високий рівень розвитку Бакоти та цілого регіону на той час.

Важливим є питання виникнення скельного печерного монастиря. За висновком К.М.Мельник, яка обстежувала оточення монастиря, урочище, де розташовано монастир, носить сліди двох різних культур - язичницької і християнської. Це ж підтвердили результати розкопок у 1961, 1963 і 1964 роках жертовних місць - капищ в печері поблизу монастиря, в урочищах на Клині, Пушкарівка.

Можна припустити, що Бакотський чоловічий монастир було спустошено і братія розсіяна після 1434 року. Монастирські келії, печери і усипальня, вочевидь, ще довго стояли порожніми. Через багато років пізніше стався обвал верхньої скелі й сховав під собою рештки монастирських споруд. У 1893 році на місці давньоруської церкви Бакотського монастиря було споруджено нову дерев'яну церкву на честь Всемилостивого Спаса і освячено 1 серпня (14 серпня по новому стилю) цього ж року єпископом Подільським і Брацлавським Димитрієм. Будували церкву жителі Бакоти. Так свято Маковея (14 серпня) стало ще одним святом в селі.

Таким монастир був до 1918 року. З того часу в зв'язку з тим, що знаходився він близько від границі, масовий прихід туди сельчан був заборонений, що й контролювалося прикордонниками. Дерев'яні конструкції церкви стали прогнивати. Перед самою війною (1940 р.) для будівництва застави в Бакоті було нагромаджено велику кількість матеріалів. Але вже не потрібно було будувати заставу, тому вирішено всі матеріали потратити на відбудову церкви монастиря. Роботу провели всім селом - толокою. Ініціаторами стали Горбняк П.А. та Мельник А.П. Працювали натхненно і радісно, бо відновлювали свою святиню.

14 серпня, на Маковея, по всій Україні святили воду, квіти. Того дня Бакота ставала місцем зібрання багатьох тисяч людей, які поодинці або групами з Буковина і Поділля долали десятки, сотні кілометрів. Багато з них приходили за тиждень - два до свята. Богомольців неможливо було розмістити в оселях господарів і багатьом з них доводилось розташовуватись під відкритим небом у селі, на березі Дністра, на стежці до монастиря. Вони відвідували монастир, щиро молились. Хворі богомольники збирали квіти і трави, зв'язували у пучечки (їх називали маковейками) і забирали додому, вірячи в цілющу силу трав і води з джерел біля монастиря. Сюди приходили старці, каліки, кобзарі, які повідували легенди, перекази, розповідали поеми Т.Г. Шевченко. До початку свята в селі влаштовувався великий ярмарок, на якому продавались продукти полів і садів, інші товари. Так найбільшим попитом користувались ікони, хрестики, віск, дитячі забави.

А вже 14 серпня рано-вранці розпочалось свято. Безперервним потоком вузькою стежкою до монастиря йшли прибулі та місцеві жителі. Близько 20-ти священиків з навколишніх сіл проводили службу, освячувалась вода та квіти. Після служби місцеві жителі запрошували родичів, знайомих, прибулих на святковий обід, який обов'язково був пісний.

Та недовго так було. На початку 60-х років по країні пройшла чергова хвиля боротьби з релігією, і монастир закривається. В 1963 році знову руйнується монастирська церква, дерев'яні матеріали або спалюються, або скидаються в урвище до Дністра. Знищуються ікони, наявна бібліотека (така існувала, за свідченнями очевидців), хрести скидаються в урвище, зникає церковний дзвін. Залишились лише печери монастиря як німі свідки тих далеких і недалеких часів.

Як бачимо, історія села виковувалась в горнилі заможності і бідувань, злетів і падінь крізь цілі століття. І не могла вона не виховати мужніх, добрих, загартованих, роботящих людей, які творили цю історію.
Один із самих знаменитих митрополитів землі Руської, Київський митрополит Курило (Кирило ІІ), за благочестиве життя зачислений до лику святих, за свідченнями істориків, народився в Бакоті.
Народилась і провела свої дитячі роки в Бакоті відома на весь світ дискоболка 60-70 років, чемпіонка світу Фаіна Мельник, яка на даний час проживає в Москві.

В горнилі війни і ще 20 років потому поруч з Маршалом Радянського Союзу А.А.Гречком був його незмінний шофер Я.З.Горбняк.

А в 60-70-ті роки не було рівних по вирощуванню лікарської речовини в радгоспі ім.Орджонікідзе і в міністерстві медичної промисловості СРСР бригаді №1 відділку №3 с.Бакота, якою незмінно керував М.В.Варварук, за що й нагороджено його орденом Леніна і двома орденами Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями.

Це лише деякі особистості, і можна з впевненістю сказати, що багато їх загубились в сивому тумані століть.

Ми знову на вершині Білої гори. Сива давнина і первозданна краса природи тут сплелись навік. Сюди йдуть люди, їх вабить неповторність цього куточка нашого краю. І чи не про цей край написала відома українська поетеса, уродженка Кам'янця-Подільського Наталія Кащук після відвідин музею села і печерного монастиря 40 років тому.

На моїй землі
На Поділлі, Матінко,
На Поділлі…

- Дай руку, серце звір мені -
І в путь -
Цей голос у віддаленнях я чула,
Коли минала древні сиві товтри,
Коли стояла в росяному лузі,
Де таємничий танець повели -
До дзьобу - дзьоб - урочисто лелеки.
Мов на порозі рідної землі
Вони мене з поверненням вітали,
І клен старечі золотисті руки
При зустрічі поклав мені на плечі.
Спасибі, що мене ви не забули,
Що я сюди вертаю, наче в казку
І первозданностей джерельна чистота
Мене охоплює, породжуючи спрагу
Краси. Я вперше тут її пізнала
І в серце узяла собі назавжди.
Як в давніш, міцну ти куриш люльку,
Що й сам зникаєш в сивому диму.
І крізь запону де-не-де лиш видно
Твій буйний чуб, що бронзою узявся.
І вузлуваті руки спочивають,
Покладені спокійно на коліна.
А може, я вигадаю усе -
І то лише дуби побронзовіли.
І їх коріння міцно уп'ялося
В скелясті схили. Пильно приглядаюсь, -
Ні, ти таки киваєш, кличеш знову
До себе у зелені володіння.
О, я тобі звірялася завжди,
І ти мені такого щось подіяв,
Що сльози наверталися на очі
І серце так бриніло, наче брунька,
Коли в прогірклих теплим димом ночах
Я слухала уперше солов'я,
Коли неждано між похмурих скель
Знаходила маленьке джерело,
Де в струмені пульсуючому легко
Піщинки золотисті танцювали.
От тільки я не вмію те усе
У слово чи у пісню перелити
І розказать про трепетні осики,
Про ніжну брость, що, мов туман зелений,
У березні ліси оповиває,
Про ночі, котрі п'єш, немов вино
Заправлене любистком, сон - травою,
Фіалкою і перегірклим листом.
Тобі, мій добрий владарю зелений,
Несла і радість, і найперші болі,
І незлоблива я пішла від тебе,
Красою сповнена і прагнучи краси.
Тому байдужість в поглядах і душах
Так дотинають боляче мене.

1962 - 1963 рр.
Н.Кащук Ярінь, вид. "Дніпро" 1987 р.


Більше десяти років тому почало відроджуватись свято Маковія. В цей день -14 серпня - сюди йдуть сотні бакотян, щоб схилити свої голови перед пам'яттю століть і помолитись за всіх жителів села, які творили цю історію, щоб зцілитись освяченими квітами і життєдайною водою криничок. Сюди йдуть тисячі жителів навколишніх сіл краю.
Так є. Хай так і далі буде.


Марія ЧУМАРНА
"Кам'янець на Поділлі".
Вип. З, серпень 2001 р.

БАКОТА
Біль несподіваний ти принесла мені, Бакото.
Страшно у цім безгомонні навіть заплакати.
Страшно відчути, як раптом сльозі обізветься
плач столітній із пращура більного серця...
Біла дорога ховає обвуглені ноги.
Стежка обірвана сходить зеленою кров'ю...
Дикий бур'ян розшматовує останки дороги,
риси твої поховавши навік під собою.
Потім Дністер погамує твій розпач невтішний.
Зніметься птаство, полине в печери кремінні.
Скільки вже раз ти стояла отак серед тиші,
серце стиснувши, древня подільська твердине?
Орди століттями кров твою горду місили.
Ти воскресала, як цвіт навесні в твоїх пущах.
Онде на кручі цвітеш золотим дивосилом,
Бакото вічна і невмируща!
Тільки б ім'я твоє ще пам'ятали, Бакото...
Люди повернуться. Знову поселяться вище,
де від навал боронилось колись городище, -
світлом пісень обігріють повітря замкнуте, -
тільки б ім'я твоє ще пам'ятали, Бакото.