Перейти у головне меню | до списку сіл Чемеровецького району | до історичних даних | показати на карті

РОМАНІВКА
(Германо-Жорнівка)

Див. Сіцінський Є. Історичні відомості про приходи і церкви Подільської єпархії. Кам'янецький повіт.

ІСТОРІЯ ПОПЕРЕДНИЦІ РОМАНІВКИ
(Матеріал підготовлено на основі церковних списків, датованих 1763 - 1929 рр.)

У 1754 році поміщик Герман Ланг, фільварок якого знаходився на узвишині в північній стороні біля села Голенищево, заснував нове поселення. Сюди були переселені люди, в основному вільні польські піддані, які раніше проживали у селах Андріївка, Кугаївці та Мережанка. Ці села належали до маєтку другої дружини Ланина, польки за походженням Бригіти Ліпської далекої родички графа Вишневецького.

На річці Збруч було збудовано добротний млин, який давав панові великі прибутки. Через дорогу від млина було зведено скарбові хати, куди пан поселяв своїх людей, які працювали в маєтку, у млині чи на гуральні. Тому село має подвійну назву, яка об'єднала назву двох основних вулиць Германо - Жорнівки.

Герман Ланг багато уваги приділяв санітарії села, ставків і річки Збруч. Не дивно, що річка кишіла рибою, а вода була чистою та прозорою, яку пили люди. А все тому, що пан завів таке правило: хто висипав сміття на березі річки, струмка чи викидав його в річку, тому не давав в оренду землі. А селянин без землі - не господар.

Село носило назву Германо - Жорнівка до 1914 року. У 1914 році нащадки пані Ліпської (останньої володарки села) віддали його у володіння лісничому Романові Квятковському, який був родом із сусіднього села Трибухівці. Новий хазяїн села тут же вніс зміни у назву, якому дав своє ім'я. Таким чином Германо - Жорнівка стала Романівкою.

13 листопада 1993 року Р.Трач,
"Нове життя" вчителька Романівської неповної
середньої школи, краєзнавець

Корчовка

Так називається з глибокої давнини невеличкий лісок, що знаходиться на північ від с.Романівки на відстані 200-300 метрів від крайніх хат села. А бере він свій початок біля бази відпочинку Закупненського кар'єру. Підковою ліс охоплює долину, яка зветься Савкова, а дальше - стрімкий лівий берег Збруча.

... Колись, дуже давно, розповідає народний переказ, жив у селі селянин Савка У плині часу прізвище його загубилось. Бідний був, а дітей мав аж десятеро. Треба було дуже багато працювати, щоб прогодувати таку велику сім 'ю. Землі мав небагато, та й та була заболочена.

От виведе Савка своїх синів та доньок на поле біля Збруча і заставляє їх лопатами копати землю. А земля та клейка та тверда, як камінь. Трудяться діти, а Савка приказує "Хочете ситими бути, то працюйте, а ні, то хай земля пустує і лободу та траву лиш родить". Впроголодь жила сім'я Савки, зате діти, коли виросли, цінували кожен клаптик землі, яка була рясно полита їхнім потом. Давно вже немає Савки та його дітей на цьому світі, а долина, яка була їхнім полем, до сьогодні зветься Савковою. Половину площі ліска займають могутні кущі глоду червоного, між ними трапляються кущі городовини, багаторічні клени, терен. А далі ростуть граб, липа, кислиці, зустрічається черешня. Понад самим берегом Збруча - суцільні зарості ліщини та калини. З-під товщі землі тут б'ють цілющі джерела.

Цей чудовий витвір природи милує зір і дарує духовну рівновагу вже не одному поколінню моїх працьовитих односельчан. Ранню весну кожного року рясним цвітом вітають кущі глоду. Аж гуде все довкола від бджіл і п'янить голову від ароматів різноманітних трав, які ростуть тут.

Багата Корчовка різними грибами. Жодна людина, яка побувала в цій місцевості у грибну пору, не поверталися з порожніми руками. Ось і я в черговий приїзд, поцілувавши свою стареньку матусю, беру корзинку в руки і через поле швиденько крокую до ліска.
За три хвилини уже був у лісовому царстві. Тихо. Давно відспівали свої найкращі пісні пташки. Іноді тишу порушує їжачок, який шурхотить сухим листям, поспішаючи у своїх справах. Прошкую напівзасипаними окопами - свідками минулої війни.

І тут, прямо перед моїми очима, на краю окопу постали три білі гриби. Стоять близько один біля одного, нагадуючи чудо-богатирів. Широкими могутніми ніжками міцно тримаються землі. Затамувавши подих, стою й милуюсь цим дивом природи. Жалкую, що не взяв із собою фотоапарат.

За черговим поворотом окопу розташувалася сімейка підберезовиків. яких ми називаємо козарями. Далі видніються підосичники, гриби. А он стежечкою потяглись лисички. Швидко наповнюється корзина, а їстівних грибів не меншає.

Повільно виходжу з ліска, пильно оглядаю краєвид, що відкривається перед очима. Наче розбурхані морські хвилі, рвуться у височінь вкриті лісом медобори, а то стрімко падають в долини, де співає свою пісню Збруч. Тут промайнули мої дитячі босоногі роки. Тут з ровесниками пасли корів. Тут пили запашне цілюще повітря, набиралися сил для життя.

Дивлюсь зачудовано навколо і думаю: який же прекрасний ти, мій милий рідний краю, колиско мого дитинства, моя маленька батьківщино! Бо де б я не був, у яких краях, до твоїх цілющих джерел рвалася моя душа. І небо тут особливе, і сонечко по-іншому світить. І люди тут живуть особливі і доброзичливі.
Тож нехай щастить тобі, мій рідний краю!

М.КУНДИС,
директор районного народного історико-краєзнавчого музею.
"Нове життя", 12 грудня 2003 р.